Революція: епістемологічні шрами

5 Березня 2014, 12:50

Неможливість мистецтва, зокрема поезії, у час кровопролиття спричинена тим, що митцеві вибивають із рук його основний інструмент – ключові метафори «кров» і «смерть». Вони втрачають свою метафоричність, гублять символізм, що будується на віддаленості та гіпотетичності об’єкта. Кров не ховається в жилах під шкірою, а витікає з рани, крапає на землю, гусне в тілі загиблого. Смерть перестає бути погрозою митця онтології, а є присудом онтології митцеві.    

Отже, далі писатиму без метафор – лише констатація нового досвіду. Почну з банального, про яке, однак, і подумати не міг кілька місяців тому.  

Я довідався, які на запах сльозогінний газ і хлор, як від них пригинатися, як дихати крізь шарф. Навчився за звуком вибуху розрізняти світлошумові та бойові гранати, постріли з помпових рушниць, пістолетів та автоматів.

Навчився колоти тротуарну плитку, на якій десяток років паркувалися київські джипи, плитку, яку топтали мільйони киян. Знаю, як саме треба тримати молоток, як відрізнити перепечену плитку від недопеченої. Один молоток я навіть зламав.

Завдяки революції дізнався, де в місті знаходяться вулканізації, хоча не маю машини. Знаю, скільки шин влізає в багажник, як їх краще пакувати.  

виходячи з дому, я на руці написав своє ім’я, групу крові та телефон близької людини

Останній місяць я завжди мав при собі балаклаву, каску і молоток (на випадок тітушків). Коли право­охоронці змінили гумові кулі на бойові, єдине, що зміг протиставити, – це книжки в нагрудних кишенях куртки.

Коли Майдан був під прицілом снайперів, виходячи з дому, я на руці написав своє ім’я, групу крові та телефон близької людини.     
Усі ці речі не варті абсолютно нічого порівняно з досвідом смерті. Навіть під час найлютіших боїв за кілька метрів від лінії вогню мені не було так страшно, як у день, коли тіла загиблих приносили на панахиду на Майдан. Я не міг дивитися, як плачуть жінки і чоловіки з обвітреними й закопченими обличчями, як плаче ціла площа і намагається приховати біль, викрикуючи «Слава!» і «Герої не вмирають!».
Я пройшов через увесь Майдан, як проходив сотні разів за час революції. Однак тепер усі плакали, він став морем смутку. Це була моя найстрашніша мандрівка в житті. Майдан складався переважно з простих людей у благенькому одязі, зі спрацьованими руками. Люди з Києва та провінції, які за ціле життя не витратили стільки грошей, скільки Янукович витрачав на один день утримання «Межигір’я».
Майдан плачу я пам’ятатиму до скону, так само як інваліда без ніг, що, сидячи на візку, колов плитку для зведення барикад, а потім віз шини на передову. Пам’ятатиму стару, роздовбану «Таврію», якою під час штурму під’їхав селянин і віддав Самообороні ящик «коктейлів Молотова». Пам’ятатиму сімдесятирічну бабусю із соковитим сіверським діалектом, яка зі сцени Майдану пообіцяла, що молитиметься за нас. Пам’ятатиму до скону зламане деревце на Інститутській, біля якого міліція вбивала людей, а через день воно було завалене гвоздиками та лампадками.
Цього досвіду я волів би не мати, але щодо нього є ще одна фраза, якій раніше не надавав великої ваги, а сьогодні розумію всю її глибину: історія не знає умовного способу. Той досвід стосується Майдану і його прихильників. Він болючий, терпкий та щемкий, але зрозумілий і свій.
А що робити з досвідом, який стосується опонентів революції? Ні, не горстки бандитів, які сиділи на самій верхівці кримінальної піраміди, а тих, що терпіли визиск, тихих конформістів, які давали хабарі й намагалися догодити кому треба і пробратися в зігнилій вертикалі влади якнайвище. Саме вони і є основою кожного режиму. І, що найгірше, їх мільйони.
Коли я ходив «Межи­гір’ям», мене не вразив розмах, помножений на несмак, мене не вразили ні катери, ні персональна заправка, ні еклектична й потворна «Хонка» чи кічуватий і дорогущий «Галеон», ні страуси чи фазани. Мене вразило скромне помешкання пожежників «Межигір’я», еменесників: найдешевші ліжка, матраци, ковдри та подушки, кімната на чотирьох осіб.
У сусідній кімнатці, де пожежники навчалися, я знайшов зошит зі службової підготовки майстра бази, рядового Х. На першій сторінці він написав імена своїх начальників: Питро…, Орист…, Генадій… Через сторінку тема: «Борьба з корупциєю». Я впевнений, що цей неграмотний рядовий був задоволений своїми умовами служби, хоча жив гірше, ніж страус Януковича, він навіть мріяв влаштуватися на цю посаду і заплатив чималий хабар, щоб отримати місце при самому президенті.
З таких рядових складаються всі внутрішні війська, які готові бути гарматним м’ясом, увесь «Беркут», що відрізняється тільки кращими фізичними даними, уся міліція – від рядових до генералів, усі суди, уся державна машина, що прогнила від коріння так званого цвіту і ладна зробити будь-що, аби утриматися на своєму місці.
Усвідомлення цього викликає найбільшу огиду. Мені розповіли історію, як з одним таким «рядовим» після втечі Януковича привіталися «Слава Україні!», а він відповів, що, мовляв, треба обережно, бо ще не зрозуміло, як усе обернеться.
Саме через таких людей кожен політик, абсолютно кожен – від сільського голови до президента – може стати януковичем. Люди поклали свої життя не так для того, щоб прогнати одного конкретного єнакіївського Януковича, як щоб бодай трохи похитнути світогляд «рядових» і щоб політики, які дорвуться до влади, не стали наступними януковичами.