Випадок, який не вигадати. Торік у прес-турі Німеччиною, який зібрав журналістів із країн колишнього СРСР, я познайомився з киргизьким колегою, й перше ж запитання, з яким він звернувся до мене чудовою російською мовою, було таке: «Почему вы у себя на Украине переписываете историю?» Чому, з якого дива, невже йому більше не було про що говорити?
Та ні, я чудово розумів, звідки запозичив формулу цікавості мій новий знайомий. Коли з одного боку такий пропагандистський натиск, а з іншого вакуум, забобони безперешкодно долають кордони за законом сполучених посудин. Але тоді ані мені, ані моєму співрозмовникові не могло спасти на думку, які випробування доведеться пройти його країні в найближчому майбутньому.
Ми подорожували Німеччиною, яка не злякалася переглянути власне минуле, рішуче відмовляючись від примар колишньої величі, могутності, місійності, роблячи натомість вибір на користь гідності окремої людини (до речі, побічним продуктом цього підходу стає врешті-решт справжня могутність і велич). Коли сьогодні я згадую ту подорож, мимоволі повертаюся до запитання колеги з Киргизії. Можливо, якби киргизькі інтелектуали не боялися «переписувати історію», вони зуміли б уникнути крові. Можливо, не знаю… Це так, гіпотеза.
Тоді я відповів відверто те, що думав і думаю досі: кожне покоління приречене на те, щоби переписувати – себто переосмислювати – історію своєї країни відповідно до потреб сьогодення, якщо не хочеш втратити її взагалі. Країни разом із історією. Розумію, йдеться здебільшого не про історію як наукову дисципліну – радше про її спрощену й, нічого не поробиш, ідеологізовану адаптацію, яка здатна була б допомагати сучасникам відповідати на так само прості запитання: звідки ми, чому ми такі, які є, й, може, головне: навіщо ми. Але й про науку теж.
Днями відбувся професійний захід вітчизняних істориків, детальніше про нього можна дізнатися з матеріалів на стор. 42, проте ось про що це мені нагадало. За два десятиріччя, які минули від здобуття незалежності, тисячі фахівців робили те, що доти їм було категорично заборонено: вони досліджували справжню історію України. За винятком буквально одиничних видань, результат цієї роботи захований у бібліотеках – у рукописах кандидатських та докторських дисертацій, у збірках статей, що видаються максимум у кількох десятках примірників. Досить просто передивитися список назв наукових праць, щоби збагнути, який масив справжніх, не замовних і не кон’юнктурних знань не став загальним надбанням. До самих науковців жодних претензій: їхнє завдання – лише переробляти руду на метал, а не доставляти його до кінцевого споживача. Це вже – обов’язок усього суспільства, починаючи з держави. Суспільство має всі підстави не просити, а вимагати цього від конкретних державних органів, починаючи від уряду з його гуманітарним віце-прем’єром (перепрошую…), Міністерства освіти і науки (ще раз перепрошую…) та Держтелерадіо (знову перепрошую…). Ну не пощастило Україні з Табачником, то що тепер, стрілятися? Для нормального функціонування країни процес ідеологічно-культурного живлення є не менш необхідним, ніж забезпечити людей питною водою.
Це мало би бути національним пріоритетом навіть за більш сприятливих умов, а на тлі такого інформаційного тиску з-за кордону й поготів. Зайдіть у першу-ліпшу книгарню, подивіться на полиці з позначкою «Історія». Окремі справді вартісні російські книжки губляться серед тонн ідеологічно-виховної макулатури, яка прославляє триста років монархії. Я не засуджую росіян, це їхнє право, можливо, їхня проблема, але нам тут що робити? Ввімкніть телевізор, підіть у кіно, які шанси в українця побачити щось на історичну тему концептуально відмінне від того, що майже двісті років тому заклав Карамзін на цілком конкретне держзамовлення?
Для француза його країна – це Жанна д’Арк, Генріх IV, Робесп’єр, де Ґолль, а вже потім вино, сир та швидкісні потяги. Для американця – Вашинґтон, Рузвельт, Кеннеді, й тільки потім Chevrolet та Microsoft. Для росіянина – Алєксандр Нєвскій, Пьотр І і, хай як сумно, Сталін. Нам тут що робити? Звісно ж, простіше вірити, що першими українцями були трипільці або арії, ніж розібратися з реальними подіями та процесами, які відбувалися в цьому просторі. Простіше, але не безпечніше.
Я згадую свого киргизького колегу. Чи живий він?