Normal
0
false
false
false
MicrosoftInternetExplorer4
/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Обычная таблица”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}
Донедавна в Сербії точилися дискусії щодо того, чи повинна вона бути мостом між європейським Заходом і російським Сходом. Такі геополітичні шукання доповнювали традиційні гарячкові націоналістичні сентименти сербських радикалів. Але все це тьмяніє, коли на передній план виходять предметні розмови про конкретні реформи та вступ до Євросоюзу. Про це Тиждень розмовляв із виконавчим директором Балканського трасту за демократію Іваном Вейводою.
– Ведучи мову про націоналізм у Сербії, ми маємо зважати на те, що він є однією з головних причин руйнації країни на ім’я Югославія. Еліти всіх шести республік, що її формували, використовували націоналізм як козирну карту в своїй політичній грі. Зрештою це призвело до війн. Сьогодні націоналізм і далі використовують як політичний інструмент. Але це не ексклюзивно сербський феномен: як і в інших країнах Східної Єропи, в Сербії є радикальні праві сили. Та щойно країна політично й соціально дорослішає, значення націоналізму автоматично зменшується. Людей починають більше цікавити не якісь ідеологічні абстрактні гасла, а конкретні речі – робочі місця, соціальні стандарти, ефективність інституцій. Нині Сербія розвивається за такою логікою. І президентські вибори в лютому 2008 року, на яких переміг Борис Тадич, це підтвердили. Він зробив ставку саме на проєвропейський курс. Далі, на парламентських виборах у травні 2008 року більшість голосів здобула теж проєвропейська коаліція, до якої входить Демократична партія Бориса Тадича. Сьогодні сербів значно більше цікавить, що їх очікує завтра, аніж якась нічим не підкріплена демагогічна ідеологічність.
– Сербська радикальна партія після того, як програла вибори 2008 року, розпалася на дві партії. Її фактичний лідер Томіслав Ніколич заснував Сербську прогресивну партію, яка сьогодні обстоює проєвропейську позицію. І, на диво, більшість екс-радикалів приєдналися до прогресистів. За останніми опитуваннями, Сербську радикальну партію підтримують 10% сербів, а Прогресивну – 28%. Лідери радикалів збагнули, що серби нині більше цікавляться не абстрактними ідеями, а предметними речами. Приміром, один сербський політик сказав: «Ви не можете завести трактор за допомогою патріотизму». Потрібен двигун. І краще, щоб двигун був якісний. Те, що партія радикалів розпалася, – як на мене, найважливіший політичний прецедент останніх років.
– До певної міри – це вступ до ЄС. Раніше ми не мали серед наших політичних сил консенсусу хоч щодо якогось питання. Сьогодні ж ідея євроінтеграції солідаризує всю країну й політичний істеблішмент. Рівень її підтримки коливається в коридорі 60-70%. Пересічний серб, можливо, й не знає, як процедурно функціонує Євросоюз, але він розуміє, що членство в ЄС – це більша безпека, добробут і впевненість у майбутньому, ніж перебування поза ним. Ми отримали безвізовий режим із ЄС у грудні 2009 року. Загалом, Сербія безповоротно стала на шлях, що веде до членства в Європейському Союзі.
– ЄС завжди підкреслює, що Сербія – це країна, що з-поміж інших нинішніх кандидатів на вступ справді має належну адміністративну готовність виконувати домашнє завдання з євроінтеграції. І Сербію об’єктивно можна похвалити за те, що вона односторонньо, суто з власної ініціативи доклала неабияких зусиль, аби форсовано адаптувати своє законодавство до європейського. Торік парламент прийняв близько 300 нових законів. Порівняно з Хорватією ми, звісно, дещо відстаємо. Причини цього відставання в нашій історії: спочатку ми мали режим Мілошевича, потім 2003 року «старою гвардією» був убитий прем’єр-міністр Зоран Джинджич. Сьогодні наш процес демократизації гальмується тим, що ми не виконали всіх зобов’язань щодо арешту військових злочинців. Ратко Младич, сербський генерал, якого Гаазький трибунал визнав винним у геноциді боснійців, і понині на волі. Якби його затримали ще 2006 року, то ми змогли б уже тоді розпочати перемовини щодо членства в ЄС.
– Якщо дивитися на інші країни Південної та Східної Європи, ми десь посередині. Ми не найгірший приклад. На щастя, нас оминула доля, скажімо, Латвії. Але весь спектр стандартних проблем маємо: багато хто втратив роботу, скоротився приплив інвестицій, економічна активність й експорт зменшилися. Ми маємо домовленість із Міжнародним валютним фондом щодо кредиту в €3 млрд. Це значно менше, ніж отримує, приміром, Угорщина (€17 млрд). Дефіцит сербського держбюджету становить 3,5–4%. Якоїсь глобальної соціальної напруги в Сербії немає.
У. Т.: Для Сербії, вочевидь, це вельми непоганий результат – уникнути економічного аутсайдерства. За рахунок чого це вдалося?
– Одна з причин – це події 1990-х. Через війни в Сербії в 1991–1993 роках була спустошлива гіперінфляція. Лише Зімбабве перевершила нас у цьому. Це був жахливий досвід. Банківська сфера зазнала краху. Коли у 2000 році прийшов новий уряд, потрібно було відновити довіру до банків. Були запроваджені дуже суворі вимоги до іноземних банків, які починали працювати в Сербії. Вони мали розмістити великі депозити в Центральному банку країни. І це одна з причин того, чому економічна криза 2008–2009 років не так сильно вдарила по банківській системі країни. Крім того, Сербія все ще перебуває на відносно ранній стадії економічної трансформації, тому люди поки що не так активно беруть кредити. А це виявилося нашим плюсом під час кризи.
У. Т.: Наскільки досяжним видається хоча б мінімальний консенсус щодо вступу до НАТО в сьогоднішній Сербії?
– У Сербії відбувається те саме, що й в Україні. Для нас це дуже дискусійне питання. Уряд Зорана Джинджича обстоював курс на одночасний рух до НАТО та ЄС. Але з приходом уряду Воїслава Коштуніци в 2004 році це змінилося. На Ризькому саміті НАТО в листопаді 2006 року Сербія приєдналася до програми «Партнерство заради миру». Сьогодні ті, хто виступає проти приєднання до НАТО, нагадують, що Альянс скидав на нас свої бомби. Мовляв, як ми можемо після такого вступати туди? Інший аргумент противників – незалежність Косова, що є наслідком натовської інтервенції.
Ті, хто підтримує членство в НАТО, наголошують на тому, що Сербія далеко не єдина країна, яка має такі важкі історичні травми. В Європі найяскравіший приклад – Німеччина, що змогла подолати свої посттравматичні страхи й рухатися далі. Хорватія та Албанія приєдналися до Альянсу в квітні минулого року. Чорногорія отримала в грудні 2009 року План дій щодо членства. Румунія та Болгарія теж уже в НАТО. Постає запитання: чи можемо ми залишатися за межами Альянсу, якщо всі наші сусіди вже там? Наш міністр оборони сьогодні виступає за те, щоб у будь-якому разі запроваджувати стандарти НАТО в армії, бо нічого кращого й ефективнішого не можна запропонувати. А політики хай вирішують на своєму рівні, потрібно нам приєднуватися до Альянсу чи ні. Можливо, буде проведено загальнонаціональний референдум щодо цього.
У. Т.: Чи визначає сьогодні доля Сербії, як і раніше, долю всіх Балкан?
– Це так. Західні Балкани – дуже спресований регіон. Сербія більша за розміром, ніж будь-яка інша балканська країна. Ми маємо найбільшу економіку в регіоні, ефективніше військо. Багато європейських політиків наголошують на тому, що допоки Сербія не знайде свого місця в ЄС, ситуація на Балканах остаточно не стабілізується. Але зрозуміло, що коли Хорватія або Чорногорія будуть рухатися вперед, це також добре для всього регіону. Ми говоримо про доволі малий регіон із загальним населенням у 20 млн людей, але він прикметний великою кількістю держав стосовно розміру його території.