Технологія, побудована на позитивному та обнадійливому іміджі веселого й чесного хлопця, який виконає бажання кожного, щойно стане президентом, — головний рецепт успіху Зеленського. Нічого не обіцяючи, майже не говорячи впродовж кількох місяців, комік із «Кварталу-95» зумів заручитися підтримкою рекордної кількості виборців.
Жердина, за допомогою якої Володимир просто, мов атлет, заскочив у владу, має два кінці. Одним він уже скористався, вдало відштовхнувшись і пролетівши над здоровим глуздом мільйонів. Утім, є ще інший кінець, який дуже скоро може віртуозно гупнути по світлому образу благодійника, спричинивши кардинально зворотний ефект, та ще й із прискоренням. Річ у тім, що справді ефективно зреалізована Зеленським і Ко технологія спрацювала лише на чорному тлі тотальної зневіри й зневаги до чинної влади. Тільки-но переможець став тією самою владою, увімкнувся зворотний відлік любові. Тепер кожен крок президента-рятівника сприймається крізь призму задоволення-незадоволення особистих на нього планів. А так як він не може не тільки нічого задовольнити, а й зрозуміти, куди потрапив, то довіра, рейтинг та інші похідні стали нестримно танути.
Читайте також: Вибори до Ради: перегрупування сил
Очевидно, що ті, хто зумів спізнати Зеленського трохи краще, кому пощастило з ним поспілкуватися, хто вклав у нього ресурси, оперують більшою конкретикою, ніж пригодовані серіальним образом Голобородька маси. Ці люди точно не розглядають його як панацею, радше як платформу для реалізації своїх цілком прагматичних планів. У них немає ілюзій, зате є тверезий розрахунок, вони краще орієнтуються в ситуації й добре знають закони жанру. Чимало з них давно протоптали стежку до Володимира Олександровича з метою домовитися про щось своє. Багато хто застиг в очікувані й досі зважує, чи варто вимазуватися, чи безпечніше працювати на відстані. Втім, усі як один досі перебувають у стані турбулентності, невизначеності й нерозуміння. Власне, як і сам президент, якого, схоже, добряче затюкали пропозиціями, застереженнями, порадами й навіть погрозами. Але така вже особливість міжвладдя й перехідного періоду.
Нині Зеленський часто сам заганяє себе в кут, намагаючись усім сподобатися, демонструючи показову відкритість і паралельно не вміючи навести контакт із суспільством, яке його викинуло на олімп, та дохідливо й чесно пояснити йому, ким він є насправді, хто за ним стоїть і що хоче зробити. Можливо, він сам ще в цьому не розібрався, і є великі підозри, що й не розбереться. Бо той тиск, із яким йому нині доводиться стикатися, ті горизонти, які він вимушений для себе відкривати, тонкощі, у яких мусить навчитися розбиратися, та рішення, які рано чи пізно доведеться ухвалювати, можуть виявитися для нього нездоланним тягарем.
Попри всілякі розмови Зеленського про прозорість, чесність, демократичність, відкритість, нічого такого нині не доводиться спостерігати. Навпаки, усе відбувається в кращих традиціях підкилимної боротьби. Лише окремі зойки, які вириваються на світ, та інші непрямі ознаки великого переділу вказують, що діється щось дуже бурхливе. Тепер навіть можливо повірити у версію, що Коломойський прилетів до України ще перед інавгурацією Зеленського, бо відчув, що його протеже вислизає з рук, боротьба за вплив на нього досягла критичного рівня й треба рятувати ситуацію. У будь-якому разі поява на видноколі Ігоря Валерійовича, якого багато хто (може, і небезпідставно) вважає реальним господарем президента, ну щонайменше сценаристом і режисером його дійства, загалом прогнозована й зрозуміла. Але от повернення з еміграції Андрія Портнова, заступника голови АП часів Януковича й одного з авторів «диктаторських законів», та миттєве розгортання ним маніакальної активності щодо притягнення до відповідальності колишнього президента Петра Порошенка вже наштовхує на певні роздуми про можливість реваншу. Зрозуміло, що йдеться більше про зондування ґрунту, розгойдування, нагнітання істерії та досягнення якогось піар-ефекту. Немає сумніву, що поява Портнова — це розвідка боєм, щоб основні втікачі могли зрозуміти, чи є сенс повертатися вже, чи краще почекати.
Незрозумілого довкола Зе нині ще більше, ніж коли він сидів і мовчав під час виборчої кампанії. Але ознак реваншу таки не бракує, й асоціюються вони саме з перемогою «Кварталу-95». Принаймні ті, хто прагне повернутися й відібрати втрачене після Революції гідності, саме з ним пов’язують відчинене вікно можливостей. Скандальні судові рішення щодо ПриватБанку напередодні другого туру виборів. Скасування Конституційним Судом статті Кримінального кодексу про покарання за незаконне збагачення й загроза скасування КС закону про люстрацію. Прямі вимоги Коломойського віддати йому банк або виплатити мільярди відкупних. Ненав’язливий шантаж дефолтом цілої країни. Чутки про приліт із Монако олігарха Валерія Хорошковського, який, як повідомляють джерела Тижня, нібито ще на етапі виборів зумів налагодити добрі контакти зі штабом Зеленського та влив у його кампанію чималі гроші. І все це на тлі доволі неоднозначного сходження на посаду самого Зеленського. Нахабна інавгураційна промова, розпуск парламенту, зневажлива вимога до уряду подати у відставку, оголошення позачергових виборів, призначення на державні посади партнерів по бізнесу, а декого й із порушенням закону — усе це от-от має скластися у відповідний пазл.
Читайте також: Початок епохи невизначеності
Звісно, Коломойський заперечує, що впливає на нового президента, Хорошковський таки не прилетів, з’явилася тільки його дружина, Зеленський завжди казав, що не співпрацюватиме зі старими політиками, і поки що начебто нікого зі старих не призначив. Врешті, обіцяв не мати справи з регіоналами, і це мало б заспокоїти. Хтось навіть каже, що треба дати президентові 100 днів для адаптації, а тоді вже критикувати та шукати скалки в його оці. Але все це звукове тло.
В оточенні нового президента регіональний фактор наявний від початку. Дмитро Разумков, колишній творець молодіжки ПР, нині вестиме партію Зеленського «Слуга народу» на вибори. Андрій Богдан, голова Адміністрації Зеленського, був заступником міністра Анатолія Толстоухова та боровся з корупцією в уряді Миколи Азарова. Ну а тісна багаторічна співпраця із самим Коломойським — це взагалі вишенька на торті. До слова, Володимир Зеленський також, здається, ніколи не казав, що не співпрацюватиме з проросійськими політиками, зате стверджував, що не боїться ухвалювати важливі рішення й заради припинення вогню на Донбасі готовий на все.
У каламутній воді найкраще ловити рибу — це аксіома. Поки народ очікує від глави держави мудрих рішень, покращення життя, зниження тарифів і взагалі манни небесної, поки обговорює інформаційні вкиди його помічників та ворогів і вже традиційно намагається відчитати знаки в його поведінці та обірваних на півслові меседжах, істинні гравці помалу втілюють свої плани, обставляють президента свіжими умовностями, моделюють йому нові обставини, створюють виклики та проблеми. Простіше кажучи, вводять його в курс справ, затягуючи в павутину, із якої дедалі важче вибратися. Усі вони мають на нього якісь свої плани та сподівання. І добре, якщо йдеться просто про співпрацю, домовленості про ненапад чи про похід у парламент. Ясно, що їм непросто буде з ним домовлятися і йому з ними буде теж непросто. Але найцікавіше не те. Усім цим процесом, схоже, поки що ніхто по-справжньому не керує. Хтось більш причетний, хтось менш, але навіть головнокомандувач не знає, у якій країні завтра пощастить прокинутися та що нового чекати від наступного дня. Тому, природно, спрогнозувати, у що виллється весь цей творчий хаос та хто з вільних художників отримає своє, а хто впаде жертвою на вівтар мистецтва, неможливо. Уся ця невизначеність породжує ще більше чуток і відчуття невідворотності якогось поганого закінчення. Бо позиція «сподобатися всім» і навіть спроби діалогу з п’ятою колоною зазвичай закінчуються в Україні тріумфом останньої.