Залігши на дно, як і багато її соратників, вона багато років намагалася зайвий раз про себе не нагадувати. Але нині Лукаш упевнена, що все змінилося, можна виходити на світло. І має рацію. Хоч би які нісенітниці вона городила в студії, хоч би як маніпулювала фактами та глумилася над цінностями, за які люди на Майдані проливали кров, і витирала ноги об тіла загиблих, їй за це нічого не буде. Врешті, як і Портнову чи Бужанському, який публічно зневажливо відмовився вшанувати пам’ять своїх невинно вбитих співгромадян.
Досі «альтернативна історія Майдану» жила в російських документалках і творчості таких одіозних режисерів, як-от Олівер Стоун. Не обійшлося, звісно ж, і без Анатолія Шарія, полем діяльності для якого донедавна був лише YouTube. Але тепер він бажаний гість в ефірі всіх медведчуківських телеканалів. Так, заради плюралізму туди можуть запросити й соратницю Порошенка Ірину Геращенко, але вона просто вийде зі студії, бо не захоче дискутувати із цим «популярним блогером». Варто зазначити, не найсильніша позиція. Великою ілюзією є думка, що коли ходити на ефіри проросійських каналів, то вдасться «відкусити» собі частину ворожого електорату. Насправді ж своєю присутністю представники патріотичних сил посилюють позиції медіа-холдингу Медведчука, який заради іміджу не проти погратися в демократію.
Читайте також: Заява щодо так званих 12 кроків «мирного врегулювання» для України
Втім, Шарій якщо й присутній в ефірі, то в режимі включень Skype, в Україну він повернутися не наважується. А от колишні соратники Януковича Андрій Портнов та Олена Лукаш вільно пересуваються Києвом і через усі досяжні їм ЗМІ переконують, що вбивці та їхні жертви заслуговують на однакову шану та почесті. Ці персонажі з нагоди роковин розстрілів навіть провели ревізію Небесної сотні й виявили там 25 нібито фейкових трупів, які, на їхню думку, незаслужено покояться в променях слави. Усе це безумство чиниться лише на шостий рік після Революції гідності, й інакше, як реванш, його не назвеш.
Побутує думка, що реванш — це щось схоже на переворот, миттєвий заколот. Раптова зміна обставин, захоплення влади, репресії. Але реалізація такого сценарію не гарантує успішного досягнення мети й занадто дорого коштує. Вже з перших секунд реваншисти зіткнуться з протидією, їхній противник миттєво змобілізується і дасть відсіч. Повзучий реванш ефективніший. Тим паче якщо для цього створено всі умови. Він втілюється поступово й майже непомітно. Спочатку нізвідки з’являється Андрій Портнов, поводиться зухвало, провокує. Але його завдання лише прозондувати ґрунт. Якщо суспільство проковтне, а влада не відреагує, градус почне зростати. П’ята колона сьогодні — це не лише ОПЗЖ та поверненці часів Януковича. Серед представників президентської партії не бракує тих, хто всіма своїми словами та діями сприяє реваншу. Хтось безпосередньо, як Максим Бужанський. Хтось опосередковано, як Сергій Сивохо, який усе ніяк не наважиться презентувати свою платформу примирення, однак озвучені ним ініціативи цілком збігаються з російськими й зводяться до того, що Київ має просити вибачення в Донбасу. Чи як Давид Арахамія, який висуває ідею пустити воду в окупований Росією Крим в обмін на звільнення Донбасу. Чи як Олександр Ткаченко, який закликає змінити закон про державну мову, а його вчорашні колеги вважають, що українська годиться хіба що для комедій.
Не можна сказати, що нова влада сама по собі є реваншистською, однак її бездіяльність, постійне вдавання із себе милосердого миротворця створюють буквально курортний режим для проросійських сил. Не пов’язані між собою рецидиви раптом починають складатися в єдину картинку, провокуючи в адекватних громадян перманентне відчуття розпачу від абсурду та безвиході. Усе це відбуватиметься начебто в законодавчих межах, без особливих порушень, та ще й за мовчазною згодою всенародно обраної влади.
Слабка влада — це мрія тих, хто прагне повернути Україну в орбіту російського впливу. Достатньо згадати період президентства Віктора Ющенка, який підписував різні універсали про національну єдність і врешті навіть згодився на прем’єрство Януковича, за що й поплатився на виборах 2010-го. Сідати грати в карти з кримінальниками — справа заздалегідь програшна. Це, до речі, ті самі граблі, на які свого часу ступили патріотичні опозиційні політики, коли намагалися зіграти в преферанс із Януковичем замість того, щоб відверто йому протистояти. Чим закінчилася та історія, країна добре пам’ятає. Так само й сьогодні сприяння, навіть мовчазне, проросійським силам може обернутися катастрофою.
Читайте також: Президент десь посередині
«Брати» завжди готові задушити в обіймах, які в Зе-команді чомусь розуміють як спроби налагодити мирний діалог. Учорашнім кавекашникам, а згодом успішним виробникам російськомовних серіалів, схоже, муляє те, що не можна, як раніше, бути одним народом (про це прямо і невтомно говорить Путін, щось подібне, щоправда в минулому часі, на Мюнхенській конференції сказав Володимир Зеленський). На цих сентиментах і гратиме Москва — там уже добре вивчили слабкі місця українського президента. Хочете обміну полоненими — так, але на наших умовах. Хочете припинення вогню і повернення Донбасу — теж на наших умовах. У Зеленського немає імунітету проти цих підступів, а реваншистам всередині країни тільки того й треба.
Сьогодні популярність Зе-влади, судячи з останніх рейтингів, стрімко падає. Але нехай це не вселяє зайвого оптимізму, бо зовсім не означає пропорційного збільшення популярності проукраїнських сил. Радше навпаки. Цим якраз можуть скористатися реваншисти, які, на відміну від своїх політичних опонентів, мають чіткий план дій і завжди готові запропонувати електорату повернення до «щасливого минулого». Врешті, щоб утриматися на плаву, Зеленському обов’язково доведеться шукати союзників. А зважаючи на його ціннісні вподобання та давнє упереджене ставлення до всього українського, можна навіть не сумніватися, у який бік він спрямує свій погляд, шукаючи, з ким би укласти рятівний політичний шлюб.