Усі тексти Липинського відомі й обсмоктані з різною мірою успішності вже кількома генераціями дослідників. В його біографії теж ніби нема темних плям. Нам, посполитим, залишається рефлексія й усвідомлення того, де, на яких ділянках можуть стати в пригоді його окремі прозріння чи візія в цілому.
Перше, на що звертають увагу, — це його походження. Липинський був не першим політичним українцем, для якого ідентичність була ідентифікацією, себто не результатом, а процесом, продуктом свідомого щоденного вибору. Поляк і католик, який наважився змінити себе заради блискучого ідеалу, він довгий час був співробітником, у первинному сенсі цього слова, Павла Скоропадського, потім зблизився з Василем Вишиваним. Водночас він енергійно протестував проти самої ідеї варягів, наполягаючи на пошуку сили всередині суспільства, а не в тій чи іншій зовнішній силі — чи то однієї з наявних імперій, чи то певного гіпотетичного утворення (на кшталт Європейського союзу, чому ні?). Його «брати-хлібороби» таким чином — метафора в квадраті, бо йдеться не про родичів по крові й поготів не про фахових аграріїв, а про тих, хто готовий разом орати цю ниву й збирати врожай державності й сталого розвитку. Не на порожньому місці, а спираючись на вже наявні досягнення передусім у вигляді живої традиції, на конкретний людський ресурс.
Читайте також: В’ячеслав Липинський: як жив і про що мріяв головний український монархіст ХХ століття
Весь хід політичної думки в Україні пішов іншим шляхом — не тим, який вказав наш герой, наділений пророчим даром. Він не був демократом, не будучи водночас фашистом-солідаристом зразка Донцова (теж якесь неукраїнське прізвище), хоча вітри часу штовхали тоді саме на цей позірно простий і всім зрозумілий шлях. Його монархізм — це почасти прояв заздрощів до «бабці-Австрії», а можливо й до далекої Британії. Чому? Бо Україні бракувало символічних цінностей, спільних для всіх, хто себе називає й відчуває українцем. Мав бути хтось, хто втілить їх (буквально, тілесно) в своїй особі, безумовний моральний авторитет. Ті, хто із захватом дивиться й передивляється британський серіал «Корона», мене зрозуміють.
Пропозиція реалізовувати буквально політичну програму Липинського звучала би смішно — це все одно, що пробувати реалізувати в металі креслення чудернацьких машин Леонардо да Вінчі. Разом із тим, його «класократія» — не інтелігентська бздура, не кабінетний конструкт, а певний ідеал, якого слід прагнути попри його анахронізм, я би навіть сказав, через його анахронізм, бо виокремити з того месиджу рецепт гармонії цілком реально.
Український консерватизм Липинського базується на уявленні, що творення завжди складніше і вимагає більше сил і часу, ніж руйнування, тож треба брати й використовувати наявне, замість ламати все й вигадувати щось небувале. Далі йдеться про розподіл ролей в омріяному новому соціумі, де кожен знайде своє місце згідно зі зрозумілою ієрархією й уже протоптаними стежками, патернами, схемами поведінки й способами мотивації, себто — увага! — культурою в найширшому розумінні. Ось звідки береться його сподівання на еліту, освічений клас, шляхту в ідеальному варіанті, очищеному від викривлень конкретного історичного моменту. Якраз дослідженню традицій української шляхти останнім часом присвячено чимало рефлексій — від «Notre Dame d’Ukraine» Оксани Забужко й аж до «Архітекторів, виконробів, робітників» Данила Яневського. Ясно, що історію благородної кляси, як висловився би сам Липинський, в нас намагалися вкрасти, й почасти успішно. Тим не менше, гасло гідності й шляхетності щоразу демонструє свою актуальність і, хто б міг подумати, життєдайність! Буквально в ці хвилини, саме зараз і саме воно за браком матеріального ресурсу, грошей і зброї є найпершим джерелом сили українського війська й українського суспільства, й спробуйте обійтися тут без пафосу.
Читайте також: Кредо українського консерватизму
Тут якраз місце знаменитої цитати, яку би я радо розмістив на білбордах по всій країні замість оптимістичних цифр 4.5.0: «Коли відродження нації відбувається без національного ідеалізму, без любові до цілої нації в усіх її класах і групах, без того ідейного національного пафосу, того романтичного захоплення образом повної волі нації, (…) то внаслідок того з самого життя нації викидається весь його життєвий творчий зміст».
Авжеж, із позиції марксистської філософії й, прости господи, методології, відсутність матеріальної бази робить малоймовірною й перемогу, й подальше структурування соціуму в плідну конфігурацію. То може, час згадати про ідеалізм, любов, пафос і романтизм? Просто озирнутися, подивитися уважно в очі кожному зустрінутому захисникові або волонтеру, продивитися новини з фронту — і згадати?