Видобуток та експорт сировини (переважно руди і напівфабрикатів) є однією з основних галузей української економіки. І потенціал українських надр ще не розкритий, тож за правильного підходу розробка нових родовищ може стати драйвером економічного зростання країни.
Основні надії за традицією покладають на вуглеводні. Незважаючи на те що у світі нині намітився тренд на відмову від них або зменшення їх споживання, газ і нафта ще дуже довго будуть головними енергоносіями: попит на них, як і раніше, великий, а ціна досить висока. І Україна цілком може на цьому заробити.
За офіційними даними, у нас є майже 1 трлн м3 розвіданих запасів газу та близько 200 млн т нафти. Потенційні запаси ще більші. Маючи такі ресурси, країна може не тільки повністю забезпечувати себе паливом власного видобутку, а й стати експортером вуглеводнів. Сьогодні в це мало хто вірить, але лише 40–50 років тому Україна видобувала і газу, і нафти в кілька разів більше, ніж тепер. У середині 1970-х ця цифра становила близько 60 млрд м3 на рік, що приблизно втричі більше, ніж сьогодні. І це при тому, що технології відтоді значно вдосконалилися, отже, збільшити нинішні показники хоча б до 40 млрд — завдання цілком реальне. Запаси в нас є, потрібно тільки витягти їх на поверхню.
2017-го Україна імпортувала нафти й нафтопродуктів майже на $5 млрд. Ще близько $3 млрд щороку ми витрачаємо на закупівлю імпортного газу. У сумі це колосальні гроші, які могли б залишатися в країні, якби ми навчилися користуватися власними ресурсами. Але з цього місця якраз і починаються проблеми.
Читайте також: Енергетичний мазохізм
Сьогодні в Україні можна налічити тисячі законсервованих газових свердловин і десятки перспективних родовищ, які ніхто не розробляє. Спецдозволи на розробку газу опинилися в руках корумпованих політиків, пов’язаних із ними олігархів та сумнівних компаній, про власників яких нічого не відомо. Багато з них узагалі не ведуть на родовищах жодних робіт. У результаті видобуток газу в нас хоч і зростає, але дуже повільно, і щороку ми змушені платити мільярди іншим державам, щоб покрити дефіцит.
Як приклад можна навести хоча б скандальну компанію «Голден Деррік», яка до 2017-го належала екс-міністру Едуардові Ставицькому, що втік з України, і яку потім викупив російсько-український олігарх Павло Фукс. Рік тому новий власник змінив назву компанії на ТОВ «Іст Юроуп Петролеум», але суть від того не змінилася. Ще за Ставицького фірма отримала спецдозволи на низку перспективних родовищ газу в Полтавській та Харківській областях, які розробляти не поспішає. Тоді як доведені запаси газу лише в Сахалінському родовищі становлять 15 млрд м3, а доведені запаси нафти — близько 2 млн т.
Улітку нинішнього року Полтавська обласна рада передала компанії Фукса ще 10 родовищ газу на Полтавщині. Рішення обернулося гучним скандалом, адже за нього голосували всі фракції облради — від Блоку Петра Порошенка до націоналістичної «Свободи». Причому Фукс відомий як московський бізнесмен, що до того ж фінансує політичний проект «За життя» Медведчука та Рабіновича.
Чи будуть узагалі розроблятися ці родовища, чи компанія Фукса продовжить курс Едуарда Ставицького, який загарбав запаси нафти й газу, але не розробляв їх, поки що незрозуміло. Низка експертів і політиків уже давно висловлює припущення, що пов’язані з Росією бізнесмени купують наші родовища зовсім не для того, щоб розробляти їх, а, навпаки, щоб не розробляти й таким чином зберігати енергетичну залежність України. Довести такий умисел складно, але факт залишається фактом: маючи в достатній кількості власні ресурси, ми не можемо розраховувати на них.
Дивно, що державна компанія Укргазвидобування, яка розробляє газові родовища, вже кілька років отримує від полтавських депутатів тільки відмови й не допускається до газових родовищ області. За словами голови правління Укргазвидобування Олега Прохоренка, за два роки Полтавська облрада відмовила державі у видачі спецдозволів 60 разів!
Читайте також: Розвиток сонячної енергетики в Україні: питання національної безпеки
У підсумку Україна щороку викидає мільярди на закупівлю того, що має в надлишку. Замість того щоб створювати робочі місця тут, платити гроші нашим громадянам, інвестувати в розвідку та видобуток власних корисних копалин, ми поповнюємо бюджети інших держав. А самі випрошуємо черговий кредит у МВФ, бо в скарбниці бракує коштів.
І така плачевна ситуація склалася не тільки в нафтогазовій галузі. Тотальна безгосподарність панує й у видобутку іншого палива — урану, за запасами якого Україна посідає 12-те місце у світі. При цьому свою атомну енергетику ми забезпечуємо ураном власного видобутку лише на 40%. Більшість уранових родовищ держава не розробляє — бракує грошей. А приватним інвесторам, прихід яких міг би оживити галузь і змінити ситуацію на краще, спецдозволів на розвідку й видобуток поки що не дають. У підсумку тут ті самі проблеми, що й у газовиків та нафтовиків: запаси ніби і є, але видобуток організований неефективно. І така ситуація складалася роками. Якщо на дотації вугільним шахтам за часів Януковича виділяли по $1,5 млрд на рік, то набагато перспективнішу атомну галузь майже не розвивали. І прихід нової влади, на жаль, ситуацію теж не змінив.
В економічній теорії є таке поняття, як ресурсне прокляття: багато країн, які мають значні запаси природних ресурсів, зосереджуються на видобутку сировини, не розвивають інші галузі економіки й стають сировинними придатками інших, розвиненіших держав. В Україні ж власне ресурсне прокляття, з місцевим колоритом. Якщо інші країни, багаті сировиною, стикаються з проблемами на етапі розподілу доходів, отриманих від її продажу, то ми, маючи досить великі запаси найрізноманітніших корисних копалин, не можемо навіть ефективно організувати їх видобуток. Українці, немов собака на сіні, сидять на своїх ресурсах і скаржаться на бідність, безгрошів’я та безробіття. І осмисленого плану виходу, на жаль, не пропонує жодна з наявних політичних сил. Ось де новим політикам відкривається великий простір для роботи. Адже, як відомо, вміння ефективно розпоряджатися наявними ресурсами є не менш важливим і складним завданням, аніж уміння знаходити нові.