Реставрувати себе. Історія ветерана, який вчиться жити у новій реальності

Історія про те, як художник-реставратор із Кропивницького не лише відроджує пам’ятки минулого, а й відновлює власну цілісність після війни.

---

До початку повномасштабного вторгнення Дмитро Скорейко жив своє звичне життя реставратора без диплому. В цій роботі, за його словами, цінне те, що ти буквально тримаєш історію в руках і відтворюєш її для користування іншими. Тож багато років Дмитрові доводилось працювати з різними артефактами з обережністю. Також він брався за інші напрямки образотворчого мистецтва: книжкову графіку, настінний розпис, дизайн квартир, у вільний час писав картини. Творчий підхід до всього Дмитро вважає очевидним і невід’ємним у своєму існуванні.

Проте після участі в бойових діях рутина художника змінилась. Шум переповненого міста, забита маршрутка, кава на малолюдній набережній міста — все це вже не таке звичне, як раніше. Російсько-українська війна вразила чоловіка зсередини. Дмитро розповів, як тепер, у статусі ветерана, вчиться реставрувати не лише фрагменти історії, але й самого себе.

«Поки не спробуєш, не дізнаєшся»

Понеділок, 11 серпня, 12:00. Домовившись про зустріч із Дмитром, прямую до художнього музею у Кропивницькому — місті, де художник народився і виріс. У фойє бачу спокійного чоловіка 50-ти років, вбраного в піксель. Він мовчки дивиться на мене блакитними звуженими очима і відсувається трохи вбік, дозволяючи сісти поруч. Невисокого зросту й статури, тримається відсторонено, проте справляє враження людини, яка думає зосереджено та серйозно. Хоча слово «герой» у розмові одразу сприймає скептично і виправляє: мовляв, справжні герої вже там — на небі. А втім, Дмитро все-таки погоджується стати головним героєм мого репортажу. Схвильований і розгублений на вигляд, він час від часу поправляє окуляри, врешті знімає тактичну панаму з голови і, наче знайшовши собі виправдання, міркує уголос:

— Поки не спробуєш, не дізнаєшся.

Відтак Дмитро підводиться, мусить трохи розім’яти ногу, потому рушає розміреною ходою, час від часу шкандибаючи й переносячи вагу на іншу ногу. Руки схрещені перед собою, одну чоловік кладе на невелику сумку через ремінь. Ми рушаємо до його робочої майстерні, й дорогою Дмитро потроху розповідає про себе.

Народжений «з олівцем»

— Мама жартувала, що я народився з олівцем. Коли ще навіть не говорив, просто брався за олівці й папір і щось малював.

Уже в п’ять років Дмитро перемальовував усе, що бачив. Особливо ілюстрації з книжок. Або ставив перед собою на стіл типову радянську іграшку — солдатика — і змальовував. Батьки почали розвивати талант сина: купували більше солдатиків, більше книжок із ошатнішими ілюстраціями. (Протягом нашої розмови Дмитро зо три рази висловив велику дяку й пошану батькам за те, що звернули увагу на його здібності й пішли назустріч.)

У Палаці піонерів у тоді ще Кіровограді Дмитро вперше відвідав гурток образотворчого мистецтва, а вже з четвертого класу перевівся у художню школу. Каже, вона була дійсно професійна, й згадує, як деякі його картини включалися до міських виставок, наприклад,  ілюстрація до «Гайдамаків» Шевченка.

Тим часом ми підходимо до старого будинку, який на позір не зовсім нагадує майстерню: ми наче завітали до когось додому і зараз нас зустріне господар. Заходимо в передпокій — і з порогу в ніс вдаряє запах старої сільської хати: дерев’яні меблі, килими, вивішені платівки «Мелодія» на стіні і ящик-телевізор. Це «гостьова», далі йдемо в кімнату, яка слугує майстернею. Тут Дмитро показує свій робочий стіл, на ньому різні макети будівель, наждачки, шпателі, п’ятилітрові заповнені баклажки. Для реставрації артефактів потрібно багато води.

— Це стара моя майстерня. А зараз готується нова, ще геть нема чого вам там показати.

На моє здивування, тут немає жодних полотен художника, фарб, мольберта чи інших звичних інструментів. Виявляється, все своє життя Дмитро пише картини вдома, у маленькій кімнатці, а тут займається хіба що реставрацією.

Картини, що знайшли свій час

Наступного разу зустрічаємось із Дмитром на Всеукраїнському фестивалі театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти» у заповіднику-музеї «Хутір Надія» 27 вересня. Зазвичай група кропивницьких художників проводить виїзди на цю щорічну подію для написання картин та етюдів. Цього року Дмитро теж вирішує приєднатись, бере з собою дружину Валентину й пропонує мені долучитись і поспостерігати за процесом.

Чоловік розкладає невеликий мольберт, вичавлює на палітру декілька крапель фарби й розпочинає роботу над пленером. Тим часом Валентина розповідає мені про їхнє подружжя та знайомить із творчістю Дмитра.

Каже, в юному віці той завжди перебував у спільноті місцевих художників. Згодом під час такої творчої тусовки й познайомився з майбутньою дружиною.

— На перше побачення запропонував написати мій портрет, — усміхається Валентина, спостерігаючи за чоловіком. — Хитрий хід, бо ж для цього потрібна не одна зустріч.

Чоловіка в розмові Валентина час від часу називає «мурчиком». Ділиться, що звідтоді вони пишуть картини, можна сказати, разом: він — автор, вона — муза, яка зазвичай читає поруч.

Коли на аркуші з’являються перші силуети дерев і озера, Дмитро згадує, що завжди писав тематичні картини: історичні, козацькі, міфічні — всі повʼязані з Україною. Значну кількість часу займає не лише створення полотен, а й дослідницька робота.

— Картини мають бути написані продумано, аби у глядача не виникло жодних сумнівів щодо історичних фактів або «логіки» твору. Тому, коли у 2015 році створював картину «Покрова Третього полку», я консультувався з військовослужбовцями 3-го Окремого полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго.

У 2022 році картину Дмитра Скорейка подарували Юрієві Дрозду (голові Кіровоградської обласної ради). Тоді в адміністрації виникла ідея додати її до книги памʼяті про загиблих військовослужбовців Кіровоградської області. Дмитро погодився на цю пропозицію, трохи адаптував її — так і зʼявилась оновлена версія картини під назвою «Берегиня». За процедурою, роботу спочатку потрібно було представити офіційно у художньому музеї, тож Дмитро охоче зібрав усі давно написані картини й організував виставку, присвячену захисникам і захисницям України.

Утім, досвід виставки виявився для художника надто емоційним. Натовп, багато уваги, ажіотаж — усе це незвичне після життя в посадці.

— Я не зміг людям і пів слова видавити, тільки потім, уже наодинці, — завершує розповідь Дмитро, складаючи мольберт. — А так, я тільки спостерігав, контролював хто що робить. Це вже автоматизм.

Везунчик у піхоті

Наша третя зустріч — у центрі Кропивницького. Йдемо по каву повз алею на площі Героїв Небесної Сотні, проходимо портрети полеглих — а їх тут понад 200. Дмитро ділиться своїм військовим досвідом.

Все почалось із волонтерської діяльності у 2014 році для 3-ого Окремого Полку Спеціального Призначення імені князя Святослава Хороброго. Ще тоді в художника зʼявились думки про службу, проте товариші з полку лагідно пригрозили: мовляв, побачать у формі — «пику наб’ють». Вони вболівали, аби Дмитро й далі займався своєю справою — малюванням, а у війську є кому служити.

Перші пів року повномасштабного вторгнення Дмитро щоранку йшов під ТЦК. Не було як брати — забагато добровольців. Але стала потрібною робоча сила, тож Дмитро долучився до побудови блокпостів у місті.

Невдовзі ситуація на фронті змінилась. Потрібно було більше військових, почалась нова хвиля мобілізації. В квітні 2023-го процедура була проста: оновив дані — і ти вже мобілізований. Напрямок — Купʼянщина. Сапер у піхоті. На питання, чи можна ділитись деталями його військового досвіду публічно, Дмитро відповідає, що в піхоті бійцям дозволено розповідати все, що вони хочуть, адже завтра їх уже може не бути.

— Там бійці живуть одним днем, постійно «пруть» у гості до кацапів. Деякі хлопці й дня там не проживають. Мій товариш пробув у піхоті три години. Точніше, він був моїм товаришем три години.

Сам Дмитро тоді вижив на позиції кулеметника. Він часто розповідає про такі «дива»: пошарпаний кулями одяг, але ні подряпини на тілі; або про розтрощений вщент снарядом шолом, а голова дивом на місці. Називає себе везунчиком, навіть має «бонусний» день народження — 26 серпня. Насправді такі є багато в кого з бійців. Одначе, разом із «дивами» приходить і досвід.

— У піхоті кацапи не сидять просто так, вони все довідуються, — розповідає Дмитро на терасі кав’ярні, попиваючи каву і дістаючи з кишені цигарки.

Так вони дізнались про місце перепочинку Дмитра — невелике заглиблення позаду куща, де залишили для нього своєрідний «подарунок».

— Вибухівка «гарно» лежить, виглядає з-під землі. Багато хлопців попадаються на таке на радощах, що перепаде зброя задурно, — затягується. — Проте є нюанс, про який багато хто не задумується: поки боєць забирає таку знахідку, його застають зненацька ще 3–4 закопані під землю снаряди.

Завдяки цим знанням Дмитро врятував життя не лише собі, а й побратимам.

Час від часу дружина Валентина надсилала чоловікові посилки. Одна з них надійшла на річницю весілля — 24 вересня, тому Валентина вирішила привітати Дмитра, поклавши туди в останню мить чорний шоколад. На білій частині упаковки червоною кульковою ручкою підписала: «Коханий!!! Вітаю з річницею весілля».

— Та шоколадка стала таким собі талісманом, — Дмитро закурює другу поспіль цигарку.

Вже через два місяці, у листопаді 2023 року, чоловік отримав перше поранення, і шоколадка попрямувала з ним до шпиталю в Харкові. Повернувшись до служби, далі тримав її в рюкзаку. Чекала свого часу. Врешті подружжя вирішило з’їсти її після другого Дмитрового поранення, вже разом.

На запитання про поранення Дмитро ніяковіє. Одразу починає говорити про етику, почісуючи короткострижену голову й темну, місцями посивілу бороду:

— Та ніхто ніколи про таке не каже, не пише. Серед військових так не прийнято.

Шия Дмитра напружується, голова нахиляється в правий бік, обличчя морщиться.

— Ну що в мене там було… ну, були контузії, переламані ребра. Але, я ж кажу, про таке не говорять. Це нечесно щодо інших військових, бо в деяких бувають гірші, важчі поранення, ампутації…

Пізніше в розмові мені таки вдається вивідати, як одного разу Дмитро повернувся з побратимом із бойового завдання: у того цілий одяг і поранення, тоді як Дмитро неушкоджений, а одяг світиться купою дірок.

Валентина згадувала, що зараз вона хоча б трохи в змозі ділитися про обставини останнього поранення чоловіка: після атаки FPV-дрона Дмитро збирав в пакет рештки розірваного тіла свого побратима. Йому доводилось робити це неодноразово, навіть з тілами росіян для майбутніх обмінів. Сам чоловік залишився з випаленою барабанною перетинкою, контузією й численними опіками.

«Уламок», якого бракувало

У березні-квітні 2025 року Дмитра було звільнено зі служби у зв’язку з важким пораненням. Але чоловік ділиться: за відчуттями ще не повернувся додому.

— У маршрутках не їжджу. Майже взагалі не сплю. В центрі міста я не можу довго перебувати, у натовпі деякі цивільні мене насторожують. Там (на фронті. — Ред.) ти стаєш беземоційним, у тебе виробляється механізм «убити дорівнює вижити», і «вимкнути» його здається неможливим.

Лікування й реабілітацію Дмитро проходить у психіатричному відділенні в селищі Нове.

— Графік вільний, коли потрібно — приїжджаєш, ставиш крапельницю з заспокійливим, і вільний.

Написання картин й хатні справи — ось що справді перемикає Дмитра. Хоча першою картиною чоловіка після звільнення став портрет Чорновола, наразі він мріє писати натюрморти, квіти чи начерки з Криму, де вони з дружиною багато подорожували до анексії.

Із друзями (тепер Дмитро називає їх піксельними товаришами) бачиться рідко, бо ті ще проходять службу.

— Між нами є певна негласна домовленість, — розповідає, — якщо хтось кличе випити пива, ти не можеш відмовити. Бо не знаєш, чи вийде зустрітись наступного разу.

Поступово Дмитро намагається жити у новій реальності. А тепер, «на старості років», каже, готується знову стати студентом за спеціальністю. Планує нарешті отримати диплом та опанувати нові знання й техніки в роботі реставратора, наче дошуковує важливий уламок, якого йому бракувало.

---

Репортаж написано в рамках магістерського проєкту «Мистецтво з уламків: цикл матеріалів про візуальну форму пам’яті» Школи журналістики і комунікацій УКУ