«Республіка» безгрошів’я

Суспільство
19 Листопада 2020, 16:35

«Зараз можна придбати все. Майже все — були би гроші. Але грошей у людей немає», — цю фразу моя подруга повторює за найменшої нагоди. Безгрошів’я й черги — друге ім’я невизнаної луганської «республіки». Спочатку грошей не було тому, що людям пів року не виплачували зарплати, потім тому, що не було роботи, а зараз хоч і платять, але толку мало. «До 2014 року я заробляла по десять тисяч гривень на місяць», — зізнається приятелька. Я не дуже їй вірю, але нині майже кожен додає яскравих фарб, коли описує довоєнний час: і жив як король, і на море їздив, і за кордон, і ремонти робив, і нову техніку міг легко купувати, і їв від пуза.

 

До речі, їжа тепер також стала місцевим фетишем, як і нові якісні речі. Улітку 2015 року я спостерігала, як працівники одного короткострокового міжнародного проєкту фотографувалися з їжею під час обідньої перерви. Меню було доволі простим: салат, картопля, котлета. Але люди перебували в кафе і сприймали це зі щирим захватом, як неабияку подію, адже за рік війни мали гострий дефіцит будь-яких позитивних емоцій. Бо проста і смачна їжа в усіх асоціювалася з довоєнним часом, коли в родині був настрій, коли збиралися на свята й часто перебували разом. Але водночас у тих фотографіях із тарілками відчувалася дуже сильна провінційність — іще одна риса «республіки». Якщо людина фотографується з їжею, радіє обіду в кав’ярні, чистому приміщенню й наявності бодай якоїсь роботи — хіба це не ознака відсутності яскравих фарб у житті?

 

Читайте також: Тариф на виживання

 
Мій приятель-будівельник полюбляє згадувати, як до 2014 року жила його родина. Він працював прорабом, мав кілька бригад. Люди тоді постійно будувалися й робили ремонти, тому в нього не було проблем ані із грошима, ні з роботою. «Я часто змінював машини — яких тільки в мене не було!». А зараз він працює лише в літній період. І працює важко, бо бригад, як колись, уже немає. Можна було би найняти робітників, але тоді довелося б ділитися грошима, тому зараз він майже все робить сам. Так і живе: влітку працює, а взимку, як ведмідь, чекає на наступний сезон. А в періоди безгрошів’я продає щось із дому. Можна було би, звісно, влаштуватись у якісь комерційні структури чи почати працювати на «державу». Але мій знайомий добре знає, що хоч би як добре він працював, більш ніж 500–600 рублів на день не заробить навіть у комерції, а в «державному» секторі зарплати ще нижчі. Тому й виходять отакі дивні ножиці: робота ніби є, але за неї платять так мало, що більшість тих, хто працює, живе надто бідно, ледь зводячи кінці з кінцями. І це також типова ситуація в «республіці».

 

Іще один яскравий приклад — життя пенсіонерів. По дві пенсії отримують далеко не всі: довкола мене багато тих, хто з різних причин отримує лише виплати від «ЛНР». Пенсія моєї літньої родички становить 5500 рублів, тобто близько 2000 гривень за поточним курсом. Це типова для «республіки» пенсія, але я не знаю, як можна прожити на таку суму. Ті, хто живе на такі гроші, схожі на віртуозів під куполом цирку, здатних утримати рівновагу на канаті. Вижити на 5500 рублів можна лише за декількох умов, головна з яких — дуже тверезий розум. Жодних спонтанних покупок, жодних харчових експромтів. Усе чітко за списком: молочне раз на тиждень, замість м’яса — курка й субпродукти. Усе залежить від уміння обмежувати себе в усьому. Моя тітка цього сумного мистецтва не освоїла, а тому більш-менш нормально вона харчується лише два тижні, а потім до кінця місяця живе на хлібі й воді, ледь не втрачаючи свідомість від голоду. Опісля отримує пенсію, знову купує їжу, наїдається, віддає борги — і так по колу. Вона продала деякі меблі, бо вважає, що стіл і стільці їй уже не знадобляться, адже гостей вона не запрошує останні кілька років. Продала свій значок майстра спорту з посвідченням. І прикраси, бо справедливо вважає, що краще бути ситою, аніж красивою. Одне слово, типове життя самотньої літньої людини в Луганську.

 

Читайте також: Як спрацювали нововведення для абітурієнтів з ОРДіЛО та Криму

 

Іще однією недосяжною мрією для багатьох у Луганську стало лікування. Його сприймають як ознаку багатства, заможного життя й заощаджень на чорний день, яких у більшості немає. Коли людина терміново потрапляє в лікарню, гроші стають першим і нагальним питанням для всієї родини — як правило, кошти позичають і збирають гуртом. І я не кажу про складні операції на серці чи щось таке — тепер дорогим лікуванням у нас вважають фактично всі випадки, навіть банальний візит до стоматолога. Той, хто може дозволити собі лікувати зуби, коли це потрібно, вважається заможним. Серед пацієнтів дитячих лікарень немає дітей із бідних родин. Навіть у випадку малюків лікування стало маркером благополуччя, яким можуть похвалитися далеко не всі. Та що лікарні — нині до останнього відтягують навіть візити до перукарні. Це теж характерна ознака часу.

 

Читайте також: Старість в "ЛНР"

 

Змінилося й уявлення про час — тепер ми звикли оперувати лише короткими термінами. Колись мати могла купувати шкільне приладдя своїй дитині, навіть коли та ще тільки народилася — потім згодиться. На це були гроші, а головне — відчуття довгої перспективи. Зараз життя вимірюється і відчувається на дистанції від зарплати до авансу. «Хоч би дожити» — гасло життя в «республіці». Якщо на хвилинку уявити, що знову почнуться активні бойові дії, у людей просто не вистачить грошей кудись виїжджати, як це було у 2014 році. Вони потрібні навіть на тимчасовий виїзд, проте більшість мешканців «республіки» не має жодних заощаджень і запасів їжі, а одяг купує лише за необхідності.

 

Так, наше життя змінилося докорінно. І згадуючи минуле, усі твердять, як чудово вони жили «при Україні»: нормально харчувалися, купували новий одяг, мандрували, ремонтували речі, заробляли гроші й робили кар’єри. Але лише щось утративши, людина може оцінити, як багато вона мала.