Республіка Берлін

   

 

 

 Перше, що вразило мене в екс-столиці Німецької Демократичної Республіки – це чи не повна відсутність туристичних принад. Ні, ну є, звичайно, Рейхстаг і залишки берлінського Муру… Але щоб заради цього їхати бозна-куди!.. І звідки тоді беруть початок усі ці захоплені розповіді друзів і знайомих про Берлін? Я почала шукати відповідь – і ось вона.

 

 

Берлін не відкривається так просто «матрацникові» – туристові ледацюзі. Це місто, що пережило гординю нацизму й сором поразки, вщент зруйноване й потім навпіл розділене бетонним Муром (західна частина міста була острівцем капіталізму на території соціалістичної Німеччини) заввишки більше трьох метрів майже на 30 років: з серпня 1961-го по 1989-й. Це столиця за межами своєї країни, що неформально називає себе не менше, ніж «Республіка Берлін», – він хоче, щоб ви його відчули й оцінили зсередини… І зрозуміли, чому він саме такий.

 

Новітня історія Берліна почалася зовсім недавно – з падіння Муру, кінця холодної війни. Кажуть, не було на той час у старенькій Європі міста більш актуального. Берлін вирував виставками, концертами небачених масштабів, усерйоз маючи намір кинути виклик Парижеві й Лондону в герці за звання справжньої столиці євроспільноти. Тоді це нововідкрите міс то, що мало незграбний і зовсім не респектабельний вигляд, заполонили юрби талановитих авантюристів із усього світу. Саме вони й створили ту неповторну атмосферу свободи й вічної молодості Берліна, зав дяки чому він став заледве чи не Меккою для «вільних творців» усіх мастей і ґатунків.

 

«Хто зрозуміє суть єдності й розбіжностей берлінських кварталів, той пізнає Берлін», – так говорив… ні, не Ніцше або Заратустра, а мій берлінський друг, який приїхав сюди видатного для міста 1989 року. І от, узявши напрокат комунальну веломашину (дякувати Богові, вони тут чатують наїзників на кожному розі), я вирушаю найвідомішими берлінськими районами.

 

 

 

Головна вулиця Берліна (і до, і після всього, що вже було й ще буде) – Унтер-Дер-Лінден. Дослівно: бульвар під липами. Щоправда, тих лип вже немає, занадто багато подій випало на долю цієї частини міс та. Але тут збереглося ще багато цікавого. На приклад, Берлінський собор, Опера, Університет … Відверто кажу чи, про гулянка головною вулицею не над то наближує до особливого розуміння Берліна, якось уже тут дуже правильно все виглядає. Але я для себе вважала такий променад обов’язковим. Як мінімум тому, що саме по Унтер-Дер-Лінден переможним маршем ішли солдати Першого Українського фронту в 1945-му.

 

Перейнявшись історичною гордістю, я пройшла крізь Бранденбурзькі ворота, голосно наспівуючи «День Перемоги». Так, із піснею, й докрокувала до Рейхстагу. Взяти його виявилося непросто: охочих потрапити всередину завжди чималенько, а пильна сторожа на вході влаштовує перевірку не на жарт.

 

По годині очікування перед Рейхстагом своєї черги значимість відвідування цього культового місця дещо зблякла, і я рушила на Острів музеїв, де просто під зоряним небом теплими літніми вечорами показують кіно або танцюють танго між колонадами.

 

 

 

 

Досить швидко моїм улюбленим місцем стали околиці Гакешер маркт (Hackescher Markt) – центр нічного життя золотої молоді на центральних вулицях, пафосних клубів і елегантних повій у корсетах – це їхня постійна уніформа. Ці місця ідеально підходять для безцільних прогулянок у прохідних двориках. Я виявила там чимало цікавого: галереї, дизайнерські крамниці, а також таємні місця зібрань загниваючої берлінської інтелігенції, з якою буває приємно поділитися київськими новинами. Але по-справжньому улюбленим став «Куба-Бар»: відчиняєш двері – й переносишся у світ запашних сигар і Че Гевари, коктейлю «Мохіто» й танців із якимось гарячим Педро.

 

Однак головний претендент на звання клубного центру – Пренслауерберґ (Prenslauerberg), колишній пролетарський квартал. Знаменита місцина тусівок початку 1990-х, альфа й омега творчого і клубного життя Східного Берліна.

 

До слова, розвиток цього різновиду життя в Берліні – ще одна тема для квазінаукового дослідження. Тобто зрозуміло, що видовищ берлінському людові праглося завжди, й так само зрозуміло, що політика НДР наявність клубів відкидала – як прояв ворожого менталітету.

 

Внаслідок цього діалектичного протиріччя клуби були і водночас їх не було, тому що розташовувалися вони в найнесподіваніших місцях східної зони міста, постійно змінюючи дислокацію: у напівзруйнованих будинках, занедбаних басейнах, на приватних квартирах… Довгоочікувана свобода геть забила баки тусівникам, а тут ще й плутанина з правами власності на житло в «нічийній» столиці… Й стихійні «місця зустрічей» почали з’являтися на кожному розі, змагаючись в оригінальності одне з одним.

 

От, наприклад, бар-квартира з цілком реальним облаштуванням 1980-х: старі протерті до дірок дивани, кухня з холодильником типу «Донбас»… І, знаєте, там справді почуваєшся дуже затишно. Несподівана соціалістична умова оплати – пий-їж, скільки заманеться, й плати, скільки зможеш, – налаштовує на тривалі «кухонні розмови». Та й компанія в таких місцях завжди цікава – не дарма ж у Пренслауерберзі оселилися безліч отих самих талановитих «творчих обшарпанців».

 

Славиться Пренслауерберґ і блошиним ринком – майже точною копією лондонського. Ті самі молоді дизайнери, ті самі неформали, так само не нудно тут можна провести увесь день, розшукуючи Веласкесів у купах мотлоху.

 

 

 

Ще в епоху горезвісного Муру анархічно налаштована молодь з усієї Західної Німеччини почала переїжджати в західноберлінський район Кройцберґ (Kreuzberg). Причини були більш ніж вагомі: законне звільнення від служби в бундесвері тих, хто вирішили героїчно мешкати на «острові в червоному морі», й фантастично низькі тутешні ціни на житло. Так сформувалася неформальна атмосфера Кройцберґа. А коли його мешканці, самовільно окупувавши порожні будівлі й землі поблизу колишнього Муру, перетворилися на сквотерів – головний біль для берлінської поліції, – за районом міцно закріпилася слава великого бунтівника.

 

Тодішні анархісти постарішали на 20 років, але так і не заспокоїлися. Ніде в Берліні не по бачиш такого скупчення усіляких неформалів. Вони, не зважаючи на часом загрозливий вигляд, зазвичай дуже товариські. А улюблена гра жителів району – Перше Травня. Тобто начебто все серйозно: берлінці з червоними прапорами виходять на демонстрацію, по місту розвішані багатообіцяючі постери «Революція!». Насправді ж усе це обертається гучним карнавальним натовпом – і от слабкі гасла «справжніх» пролетарів тонуть у тисячах мегагерц музики з пересувних діджейських стерео колонок.

 

Із сутінками напруження емоцій сягає апогею: сотні тисяч людей збираються на одній із площ Кройцберґа. Точне місце збору заздалегідь не афішують, але вже незабаром усі входи на площу перекриті поліцією. Гуркіт рейву підсилює напругу, гомін юрби потужнішає, і от – перша пляшка із запальною сумішшю летить у поліцейського!

 

Піднявшись на парапет, я із завмиранням серця стежу за розвитком подій, жадоба гострих відчуттів пересилює страх. Поруч зі мною – пристойна пара середнього віку, вони вже років із 20 грають у цю гру. «Якщо не пустять у хід водомети, то боятися нема чого», – заспокоюють мене молоді берлінці. Демонстранти й поліція знають усі ходи й результат гри наперед, і до півночі всілякі хвилювання заспокоюються, а юрба сублімує революційну енергію в танці.

 

 

 

Як не сумно визнавати, але Берлін сьогодні – зовсім інакший, аніж 10 років тому. Налагоджений капіталізм Західної Німеччини поступово відвойовує своє місце. Сквотери Кройцберґа зникають як клас, і Берлін таки перетворюється на правильну європейську столицю. Поки не пізно, треба ловити зникаючі елементи: такі, наприклад, як стихійний бар на пляжі біля вокзалу Остбангоф, надійно захований за довгими, майже кілометровими залишками берлінського Муру.

 

Сам Мур – місце видатне: він вважається найбільшою у світі відкритою галереєю картин. Не плутати високе мистецтво з графіті – творчістю на парканах – над цією стіною попрацювали 118 відомих художників із 21 країни світу! Створюючи обличчя нового Берліна, архітекторам дали можливість втілити свої найбожевільніші фантазії, і поціновувачі сучасної архітектури ризикують зависнути тут надовго. Найдивніша будова міста – Єврейський музей, а найпомпезніша – Потсдамерплац. Коли стоїш поміж осяйних хмарочосів, навіть не віриться, що лише 20 років тому тут був пустир пристінної зони.

 

 

Відкриваючи для себе Берлін, я раптом виявила, що маю змогу принагідно довідатися чимало нового про культуру різних народів.

 

Берлін кольоровий: тут – усі відтінки шкіри, втім, як і в багатьох інших європейських мегаполісах. Але в німецькій столиці прибульці з третього світу почуваються такими ж повноправними берлінцями, як і місцеві: з проблемою націоналізму німці покінчили ще в 1945-му. І точно ніколи до неї не повернуться.

 

Раз на рік, улітку, всі національності, що мешкають у Берліні, виходять показати себе в апофеозі краси на Фестиваль культур. Здається, я їх розумію.