Стратегічна ніша
Сучасні політичні філософи Чарльз Тейлор, Майкл Сендел та низка інших західних інтелектуалів давно привертають увагу до конфлікту між толерантністю щодо інакшого й толеруванням зла. Не буде перебільшенням сказати, що російсько-українська війна забезпечить матеріалом для роздумів щонайменше кілька поколінь інтелектуалів. Останнім часом дедалі більше країн усвідомлюють, що гуманітарні науки — це аналітика й запорука національної безпеки, а не абстрактне теоретизування.
Після активізації атак Хамасу Ізраїль визнав причиною провалу власної безпекової системи брак уваги до гуманітарних знань починаючи з 1948 року. А минулого тижня у «Foreign Policy» вийшла аналітична стаття про те, що криза історії і ширше гуманітаристики є загрозою національній безпеці.
Проявами цієї кризи є поверхневе читання, прищеплене соцмережами, фрагментарна освіта без гуманітарної бази (а не надбудови, як декларували комуністи), технізоване мислення людей, які ухвалюють рішення, покладаючись на можливість натиснути кнопку — і вирішити проблему. Навіть штучний інтелект гуманізують, тим часом людський, здається, дедалі дегуманізується.
Підживлення ресентименту
Намагаючись узгодити красу, мораль, політику та екологію, сучасні мислителі констатують сповзання до егоцентричних форм ідеалу самоздійснення в масовій культурі нашого часу, що відбувається паралельно з рухом «високої культури» до негації ціннісних горизонтів. Водночас спостерігається загравання схильних до тоталітаризму режимів із ресентиментом: Путін говорить про трагедію розпаду Радянського Союзу і про те, як Європа та США буцімто скористалися слабкістю Росії в 1990-ті роки, щоб привести НАТО аж до її кордонів. Подібне каже своїм виборцям Орбан: потреба повернути собі країну і самоповагу, політика скривдженості, гнів через гадане приниження Угорщини. Прагнення здобути колишню велич часом спіткає і демократичні країни, зокрема американський електорат Трампа.
Війни точаться за сенси, а не лише за території. Рушійна сила політики ідентичності, за політичним філософом Френсісом Фукуямою, — це прагнення маргіналізованих груп до визнання їх рівними. Подібно козаки в XVII столітті не задовольнялися своєю службовою роллю і прагнули визнання в межах Речі Посполитої та місць на сеймі. А після Козацької революції з’являється відчуття своєї землі та готовності до оборонної війни замість загарбницьких походів за здобиччю. Тож перебування на захисті рідного краю стало новою рисою в системі колективних цінностей Війська Запорозького.
Не для вигоди?
Професорка права та етики Марта Нусбаум вибудовує свою аргументацію, чому демократія потребує гуманітарних наук, оперуючи тезою «не для вигоди». Гуманітарні науки починаючи з Античності були світоглядним ядром виховання особистості та громадянина. Натомість сьогодні, на переконання Нусбаум, короткозорий фокус на прибуткових навичках підриває здатність людини критично сприймати владу, знижує толерантність до інакшого та нівелює компетентність у вирішенні складних глобальних проблем.
Однак культура, окрім свого автотелічного характеру — задоволення від самої діяльності, — має ще низку суспільно важливих функцій. Для нас аргументація Марти Нусбаум звучить дещо незвично: вона прагне виховати «громадянина світу», ми, натомість, маємо чіткий зв’язок між гуманітарними науками та національною ідентичністю. Наша гідність, серед іншого, зумовлена належністю до спільноти зі спільною пам’яттю і досвідом. Лояльність до своєї Батьківщини та здатність на вчинок заради неї — чеснота, а не емоція, що затьмарює розум, і не конструкт політтехнологій.
Дедалі гостріша відірваність фронту і тилу — це передусім гуманітарна проблема. Як зауважує соціолог повсякдення Пйотр Штомпка, у людському світі немає відносин, вільних від сенсів. Кожен акт комунікації досягає успіху настільки, наскільки ці сенси є сумісними. Навряд чи можна очікувати масової самомобілізації, коли влада за тривалий час не спромоглася зняти жодного промо-відео, не ініціювала жодної кампанії зі зрозумілими сенсами: війна — не десь там, вона тут і стосується кожного. У новорічній промові президента спершу прозвучала розлога подяка енергетикам і комунальникам за Новий рік зі світлом і теплом, а вже потім — військовим. Меседжі спічрайтерів дуже прозорі: жадання жалюгідного комфорту переважує над усім іншим.
Швидка реакція тисяч громадян, які стали на захист України з перших днів повномасштабного вторгнення, є свідченням немарності культурно-просвітницьких зусиль поколінь українських інтелектуалів — але, на жаль, не держави. Хронічна неготовність до війни стала практичним наслідком нехтування гуманітарним знанням. І проблема не лише в браку грошей — бюджет на культуру та освіту виділяють. Питання у пріоритетах гуманітарної політики, розумінні, що підтримка культурних проєктів має відбуватися не «для годиться» за залишковим принципом. Це розробка стратегічної ніші, яка унеможливить поразку та руйнацію.