Репутації та преференції

 

 

– Сім. Я вважаю, якийсь прогрес безумовно є. І передусім він проявляється в тому, що зростає виробництво. Так, воно тепер більше пов’язане не з іміджевими проектами, а із серіальними, розважальними, та, тим не менше, це вже плюс, бо п’ять років тому взагалі нічого не було. Ми просто освоювали закордонні формати. І менеджери казали – це дасть можливість у подальшому підійти до власного виробництва. Випрацьовувалися технологічні схеми, навчалися кадри, бо стара школа радянського телебачення залишила після себе повну нездатність існувати у форматі комерційного мовлення – я сама працювала на тому телебаченні. Інша річ, що немає жодного прогресу в політичному, інформаційному мовленні. Так, формати змінюються, але вони засновані або на скандалізації, або на тому, що телебачення залишається інструментом політики чи бізнесу.

У. Т.: Про інформаційне мовлення ми ще поговоримо, а от щодо виробництва серіалів – це ж зрозуміло, що воно лише відгалуження величезного російськомовного ринку, куди входять передусім Росія, а також Казахстан, Білорусь й інші пострадянські країни. Українським воно не є в жодному разі. Коли в українському серіалі про село ретельно ховають усі прикмети країни, міліцію вдягають у російську форму, на машини чіпляють російські номери, то цей продукт можна називати вітчизняним досить умовно. Я вже не кажу, що туди пакуються специфічні політичні й ментальні послання, сконструйовані московськими продюсерами чи замовниками. Що залишається?

 

– Розумієш, я вважаю, що краще з чогось починати. Погоджуюся – наразі це шматок російської індустрії, та зверни увагу хоча б на той факт, що тут ростуть студії. Star Media – це величезне виробництво, Віктор Приходько створив величезну студію. Так, поки вони перш за все відпрацьовують російські замовлення, але з’являється досвід. Найбільше тішить повернення документалістики. Коли наприкінці 1990-х я прогнозувала, що документальне кіно на телебаченні – один із базових жанрів, від мене відмахувалися. А тепер ми до цього прийшли. Знову-таки, це не справжнє документальне кіно, а головним чином телепрограми, та зрушення є. Інакше кажучи, я дуже критично оцінюю стан нашого телебачення й не приховую своєї думки навіть перед іноземною аудиторією – як-от на останньому круглому столі у Вашингтоні, де я робила доповідь. Мені зрозуміло, що телебачення не є сліпим зліпком із суспільства – журналісти мають бути в авангарді, артикулювати суспільні інтереси, спрямовувати їх. Але, з іншого боку, телебачення не може бути вільним від загального рівня громадської думки. Потроху вони будуть один одного підтягувати.

У. Т.: Що стосується інформаційного телебачення, за яким я спостерігав дуже близько, на відстані витягнутої руки… Я не бачу особливого прориву в розвитку професії. Мова йде навіть не про чесність або продажність – це вже інше питання, – а про рівень фаху. Типовий сьогоднішній сюжет не набагато якісніший за фаховістю від типового сюжету десятирічної давнини, а може, і навіть гірший. Здавалося б, мала вирости ґенерація журналістів, значно досконаліших у фаховому сенсі й за рахунок цього більш незалежних в особистій позиції. Чому цього не відбулося?

 

– Справді, не відбулося. Інформаційне політичне мовлення в нас практично не прогресує. А звідки воно могло взятися? По-перше, все було спотворено цензурою темників. Отже, залишилися лише слабкодухі. Сильні, які вміють тримати спину, йшли в інші жанри – чи то розважальні, чи то в документалістику, а то й узагалі пішли з телебачення. По-друге, наш телевізійний ринок дуже роздутий: бракує фахівців, відсутнє середнє покоління, безкінечні хлопчики-дівчатка починають працювати практично з першого курсу. Студентові дуже легко говорити: зроби те, зроби се. Вони не мають ані професійних навичок, ані того особистісного стрижня, про який ти говориш. І тут має проявитися воля держави, щоби заборонити роботу студента за майбутнім фахом, як в інших країнах. Адже в Британії студент може працювати ким завгодно з першого курсу: в барі, кур’єром, розносити газети, та не за фахом, доки не отримає диплома. Чому лікар не матиме практики без диплома, а журналістом може бути кожен? Я не маю на увазі суто журналістський диплом: навпаки, в мене пієтет перед тими, хто закінчили економічний, юридичний, історичний факультети, бо журналістика – це талант плюс майстерність, якої можна навчити впродовж півроку, принаймні основних навичок. Наше телебачення орієнтується не на особистості, не на харизму, а на тих, хто будуть згодливіші, краще виконуватимуть замовлення й при цьому мовчатимуть. Втримуються найбільш компромісні, найбільш гнучкі. Адже скільки людей уже пішли. Той же Скрипін, який не може знайти собі роботу, той-таки Єгор Соболєв, котрий пішов з «5 каналу». Канал, який був форпостом свободи, дійшов до того, що з нього йдуть у зв’язку із цензурними проблемами. Всі «буйні», як я їх називаю, змушені залишати телебачення. Тобто, з одного боку, політичний інструментарій, з іншого –розмитість ринку, що залучає дедалі молодших і недосвідчених працівників…

 

 

– Бо все поставлено догори дригом. У нас насправді багато каналів, які від початку були дуже специфічними бізнес-проектами. На жаль, регуляторні органи не працюють таким чином, щоби вони не мали можливості заробляти нічим, окрім прямої реклами. Адже нині їх основний заробіток – це прихована реклама, «джинса». Тому не зростає якість, бо конкурують не якістю продукту, а тим, хто може більше бабок загребти на прихованій рекламі. Але ж «джинса» дуже легко прораховується й ловиться відповідними органами. Києвом ходять валізи з грошима – якщо це реальні проплати, то також можна поцікавитися, чому проплачено інформаційне обслуговування, котре не позначено як пряма реклама. Адже законом у нас заборонено приховану рекламу. Це пов’язано з відсутністю політичної волі, а бізнесменам і політикам така ситуація вигідна, на жаль… Доки держава не займеться тим, що вона має робити, себто формувати умови для цивілізованого ринку, всіх поставити в однакові умови, нічого не буде.
 
У.Т.: А який ти бачиш інструмент? Ну, добре, Нацрада нічого не робить…

– Вона робить. Відпрацьовує політичну кон’юнктуру.

У. Т.: Але є власник, який таким чином може забезпечити собі інструмент впливу. Навіщо йому від цього відмовлятися? Якщо держава в особі уповноваженого органу це не заперечує, преса реагує в обсязі одного (ну максимум двох) видань, громадській думці, якщо вона є, категоричним чином на це плювати… Чому би банкірові не тримати канал і при цьому вирішувати свої завдання?

 

– Якраз я найбільше претензій висуваю саме до державних органів, що існують на гроші платників податків і мають забезпечити умови розвитку для всіх. У мене менше претензій до власників телеканалів. Хоча соціальна відповідальність у власників і менеджерів медій на Заході значно вища, та вона сформувалася під тиском громадських і державних структур. З іншого боку, я вже спостерігаю, що бізнес більше готовий до соціальної відповідальності, ніж держава. Мені, скажімо, подобається, як розвивається зараз канал «Україна» й те, що навколо нього формується інформаційний канал. На «Україні» з’являються Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко – можна було це уяви ти кілька років тому? Звісно, ми розуміємо, що Рінат Ахметов (власник ТРК «Україна») – тепер інший, що він товаришує, можливо, більше з Ющенком, аніж з Януковичем, але все це народжує плюралізм, і це добре. Я вважаю, що величезна частка відповідальності лежить на владі, яка ані за Кучми не виконувала своїх функцій зі стимулювання суспільних потенцій, ані зараз їх не виконує.

 

У. Т.: Нацрада в нас діє з 1992 року. Можливо, за логікою, на яку запрограмований цей орган, він просто не в змозі функціонувати?

 

– У новому Законі «Про телебачення», який було прийнято після Помаранчевої революції, зникла можливість у парламенту й у президента відособлено один від одного змінювати свої «четвірки». Тобто зараз тільки за загальної згоди можна міняти склад Нацради. Треба щоби в ній був більший рух, і при цьому треба забезпечити кожному окремому членові Нацради можливість працювати 2–3 роки без звільнення. Щоби ротація не була настільки залежна від політичної кон’юнктури.

 

 

– Я також вважаю, що в Нацраді має бути все ж таки більше фахівців- телевізійників, ніж тепер. Так, у нас їх узагалі небагато – авторитетних і таких, які вміють тримати спину прямою, – та коли членів Нацради є історія відносин з усіма телевізійниками, з усіма телеканалами, мені здається, вже можна сподіватися, що вони не зможуть тупо виконувати замовлення й захищати інтереси одного гравця. І взагалі, перед своїми більш соромно робити щось непристойне, аніж перед тими, чия думка тебе не цікавить. Але будь-який закон усе одно можна обійти, будь-який механізм спотворити, тому прогрес у телебаченні буде пов’язаний із системними змінами в телепросторі, в особистих якостях людей, які без- посередньо його формують, тобто роблять телебачення. Якби вони були поставлені державою в однакові умови, це створювало би виховне середовище, в якому зростали б такі особистості. А так – ти маєш рацію. Звісно, навіщо?

 

 

– З одного боку, небезпека занурення в цинізм величезна, з іншого –процеси, які сталися після 2004 року, вселяють оптимізм. Хай там як, а В’ячеслав Піховшек, з яким я товаришую, якого дуже ціную як аналітика, як розумну людину, про-фесіонала… ніколи В’ячеслав Піховшек не матиме тієї довіри, навіть самоповаги, поваги колег, яку він мав до того, як став робити… Тобто до 2000 року. І Володя Скачко, якого я дуже поважаю. Але його поведінка в 2004 році, його полоскання брудом усіх, хто були проти темників, – ця пляма залишиться на ньому назавжди. Журналістська корпорація ніколи не ставитиметься до деяких своїх членів так, як ніби вони не робили певних учинків. Ситуація з конкретними особистостями свідчить, що все одно вони опиняються десь на периферії, рано чи пізно – за рік чи за десять. Я про це багато говорю з молодими журналістами: репутація – це головне. Це не означає, що не може бути компромісу. Ми всі живі люди, ми всі працюємо на різних проектах. Та я завжди знаю: якщо відчую, що компроміс неможливий, готова сказати всім: «Дякую, до побачення». Готова піти з будь-якого проекту. Я навчаю своїх не лізти на рожен, але розуміти, що репутація дорожча за все – а не гроші, не кар’єра. Я вірю, що більшість журналістів це розуміють. Хоча «5 канал» ніяк не прореагував на звільнення Єгора Соболєва. Тобто та тусовка, яка була свого часу рушієм реформ на телебаченні, спокійно промовчала, коли пішов один, не найгірший, її член.

 

 

– Ти будеш здивований, але телекритика – складна справа. Одна річ бути в курсі театрального процесу – там ти маєш обмежену кількість вистав, про які маєш написати. А телебачення – спробуй не подивитися його хоча б тиждень. Причому, щоби бути справжнім телекритиком, треба дивитися все поспіль. Я, наприклад, уже рідко пишу про конкретні телепроекти, бо зараз більше працюю як менеджер і не маю змоги дивитися телевізор. Я зараз намагаюся ділитися досвідом з Мариною Баранівською, Отаром Довженком, Євгеном Мінком… Я пояснюю їм, що телевізор треба дивитися 24 години на добу. Не можна подивитися один проект і написати про нього, не знаючи, що йде поруч на інших каналах. Більше того, не можна подивитися одну програму, а потім повернутися до неї за місяць. Це дуже трудомісткий процес, який багатьох відштовхує від роботи в цьому жанрі. Чому я стала телекритиком? У моїй долі величезну роль зіграло бажання редактора «Дня» Лариси Івшиної мати в редакції свою українську Ірину Петровську (найавторитетніший російський телекритик, оглядач газети «Ізвєстія» – Тиждень). Чомусь в інших редакторів такого бажання немає. Проблема у відсутності аргументації. Вважається, що в інформаційній, політичній журналістиці не можна кидати звинувачення без доказів, а тут можна обійтися без аргументації. Я теж себе запитую: а чому в Росії? Напевно, в них культурне середовище активніше, продуктивніше.

 

– Я не прихильник заборон. Мають бути передусім преференції для власного продукту. Наша держава не думає про те, що робити, аби наші серіали створювалися не лише для російського ринку. Треба давати державні дотації, треба, щоби це не було пов’язано лише з російською реальністю – тоді це можна буде продати до Чехії, Польщі, ще кудись. Це стимулюватиме нашого глядача дивитися насамперед своє. Потрібні преференції в кінопрокаті, кіновиробництві. Заказана грушка – солодка. Ну, заборонимо – підуть в Інтернет. Росія не стоїть на місці, вона народжує абсолютно чорні пропагандистські проекти. Інша річ, що менеджери каналів повинні стежити за змістом російського продукту – йдеться про образливі для нас моменти в програмах Ґалкіна чи того ж Наґієва. Про це має дбати Нац рада. До того ж не треба заохочувати: чому в нас звичайні гості в ефірі – Жиріновскій, Затулін? На що вони мені, для мене ці люди вже давно не цікаві. Моя дитина росте в російськомовному середовищі й ненавидить Росію. Це дуже погано, але таке ставлення сформоване російським телебаченням. Вона читає переважно російську літературу, та Росію як державу вона ненавидить.