На позицію до мінометників батальйону «Волинь» УДА в Гуляйпільському ми приїхали наприкінці дня. У Дізеля, комбата «Волині», це улюблений час для об’їзду позицій. «В основному війна починається під вечір, — каже Дізель, у миру Сергій Ковальчук, — весь бомонд починає вечорком виїжджати. Принаймні я так бачу. Як зранку — не знаю, бо сплю. Та й слава богу. Бо коли я зранку не сплю, значить щось пішло не по плану».
Дізель на війні ще з 2014-го, тому знає, що каже. Він узагалі знає війну не гірше від генералів. Пройшов і бачив аж забагато. Скромний кавалер двох орденів Богдана Хмельницького на хвилиночку. За будь-що президенти такими відзнаками простих солдатів, та ще й добровольців, не нагороджують. Утім, головне не це. Дізель надійний, креативний і дуже професійний. У нього все організовано й функціонує бездоганно. Він цінує тих, хто йому повірив та довірився, а ті, хто з ним, відповідають йому взаємністю.
У машині нас троє. Комбат за кермом, один з його бійців — Давид, який готовий лізти за Дізелем хоч у саме пекло, і я. Перш ніж заїхати в Гуляйпільське, комбат робить екскурсію місцевими околицями. Возить степами, посадками, ганяє зайців, яких тут безліч, тестує свій новенький РЕБ, заїжджає в гості до медиків перевірити, як у них справи, і лише, коли сонце вже зібралося пірнати за горизонт, повертає до точки призначення. У саме село ми фактично влітаємо, і, якби не свіжі вирви, які довелось об’їздити, цей політ був би гіперзвуковий.
Річ у тім, що заїзд у Гуляйпільське регулярно прострілюється. Над поворотом з траси завжди висить якась кацапська залізяка — розвідник чи ефпівішка, тому швидкість у цьому випадку має неабияке значення.
Сховавши машину біля якоїсь зруйнованої хати, ідемо на квартиру до хлопців-мінометників. Квартирою назвати це буде, звісно, компліментом, таке собі недоруйноване господарство серед інших недоруйнованих господарств. Знайти когось поміж цих руїн, не знаючи точних орієнтирів, справа майже провальна. Але що непомітніше ти живеш неподалік лінії зіткнення, то краще. Ворог ретельно моніторить усі рухи в селі, тому це питання безпеки й виживання.
Напряму до ворога звідси кілометрів півтора-два, проте вже не погуляєш. Це ще не безпосередньо лінія фронту. Десь там попереду є позиції, з яких хлопці працюють зі своїх мінометів, та позиції піхоти — так званий нуль. Але для артилерії ці три кілометри — ніщо. «По селу краще не ходити, — кажуть бійці. — От сьогодні, тільки хтось вийшов, уже прилетіла ефпівішка, поганяла туди-сюди й на краю села ввалила. Тут навіть у дворі, як переходиш до генератора, і то стежиш, щоб не літало нічого».
З Гуляйпільського залишилося небагато. Це ще не Мар’їнка, яку окупанти перетворили в апокаліптичний пейзаж і де навіть собаці немає місця сховатися, але вже не село, у якому можна жити. Принаймні нормально жити, щоб була електрика, можливість помитися, зі стін не зіяли пробоїни від мін і снарядів, з дахів, якщо вони є, не капало, а вийти на вулицю й пройтися по селу не було рівнозначним подвигу.
Цілих хат у селі вже немає. Центр узагалі зруйнований, околиці сяк-так ще тримаються. Електричні стовпи поламані, завалені, дроти на лініях перебиті. Найближчий населений пункт, у якому є електрика, — за кілометрів десять по прямій, дорогами — так усі двадцять. А чого хотіти, якщо кожен день по селу гамселять з гаубиць, танків і мінометів. І не тільки по селу. Свіжі вирви на дорозі ми зустрічали за багато кілометрів звідси. Врешті, у подібному стані всі прифронтові села, тому нічого особливого.
Але навіть у таких умовах дехто примудряється жити: два десятки мешканців Гуляйпільського тому приклад. Чи можливо це назвати життям і чому вони не виїжджають, однозначної відповіді, мабуть, немає навіть у них самих. Усі, хто хотів, давно поїхав. До війни тут жила приблизно тисяча людей. Навесні 2022-го село на певний час потрапило під окупацію, але наші швидко відтіснили москалів і воно знову перейшло під наш контроль. Та коли стало зрозуміло, що село опинилося на лінії фронту, більшість мешканців переселилося в безпечніші місця. Ті ж, хто залишився, мабуть, мають на це якісь свої особливі причини.
Врешті, померти з голоду їм тут не дадуть ані солдати, які тримають у селі оборону, ані волонтери, які час від часу привозять гуманітарку. «Що цікаво, коли гуманітарка заскакує, то обстрілу нема, — каже боєць мінометник, — і посівна йде — нема, і збір врожаю йде — нема».
Довкола села й справді всі поля засаджені, доглянуті. Аж до лінії зіткнення. «Як вони це роблять? — питаю. — Не бояться чи по них не стріляють?» «Не знаю, — знизує плечима солдат. — Он, обезбашені нову лінію роблять прямо перед селом, пірамідки ставлять. Обстріл іде, а їм пофіг. Заїжджають тракторами, КАМАЗами, ставлять пірамідки. А FPV ж сюди долітають. Долітають навіть до Залізничного, до Гіркого. Було, що й КАМАЗ підбили. Наші хлопці тоді врятували ногу одному пацану, а інший — око втратив. Ну, але, видно, у них наказ такий — будувати…»
Робота в хлопців в основному нічна, тож, коли ми приїхали, вони відпочивали. Хто спав, хто лазив у телефоні. Попри те що в селі було тихо, сиділи у своєму бункері — добре облаштованому бліндажі. Знайти умовне укриття, наприклад підвал під хатою чи якийсь погріб, у селах не просте завдання. Цей товар — на вагу золота. Утім, інших варіантів, як ховатися під землю, поблизу фронту немає. Хочеш вижити — мусиш. А проте місце, у якому хлопці облаштували собі житло, дуже навіть затишне: двоповерхові ліжка, яскраве освітлення. Є навіть ґанок, де можна покурити, не привертаючи уваги ворожих дронів. Щоб курити було комфортніше, один з хлопців змайстрував із дощок від мінометних ящиків табуретку. Стильна дизайнерська річ вийшла.
На позиції в Гуляйпільське добровольці заїхали восени 2023 року. До того базувалися в Оріхові, допомагали ЗСУ ламати ворожу оборону під час контрнаступу. Сьогодні працюють ситуативно, є потреба — насипають ворогові добряче, тихо — то й слава Богу. «Оно недавно давали кацапи жизні, — каже один з бійців, — і артилерія, і гради, і танки. А ви ж їхали й бачили, оце ж свіжий приліт на дорозі був. У центрі біля вишки також свіже. Працювали по нас, лізли штурмувати, позиція за ніч 400 мін викидала. Тоді й саушка наша підключалася туди по них».
«Пішли на чотирьох напрямках у смузі одної бригади, — пояснює Дізель, — зразу по 50–60 бійців. Малими групами, які розділились по 20–15, і зразу скували всю бригаду бойовими діями».
Промацують оборону москалі доволі часто. Хлопцям на інших змінах також доводилося відбивати тут штурми. Сьогоднішня ніч теж може бути веселою, кажуть добровольці. Ворог на цьому напрямку давно накопичує сили, тому варто очікувати всякого.
Ніби почувши застереження, оживає ворожа САУ. Вихід, характерний свист і вибух. Поки снаряд ще летить, один з бійців зривається й майже на щучку пірнає до бункера. Вибух лунає десь далеко, тож сцена видається досить комічною. «Це добре, — усміхається комбат. — Інстинкт самозбереження мусить бути».
«Десь у район дороги, — каже голосом експерта один з бійців. — Ви їхали по дорозі? Бачили, там ставлять ці зуби? То, мабуть, по них шмаляють». «Чи в саушку нашу цілять, — каже інший вояк. — Вона недалеко стоїть. Ну вони десь у районі саушки оце й ударили».
Поки хлопці міркують, куди прилетіло, знову вихід. У-у-у — бах! «Хезе, куди вона б’є. Три квадрати за нами, мабуть».
Історії про те, як, хто й коли переживав обстріли на війні, завжди підбадьорюють, тому хлопці залюбки починають переповідати свій досвід. А коли ти на війні кілька років, то цього досвіду накопичується на цілу книжку. Вечір спогадів, на жаль, перериває свіжий постріл…
«У-у-у… Ну це поганий вихід, — каже Дізель, — це вже ближче. Після наступного приходу, якщо я зрозумію, що буде ближче лягати, ми до машини…» Бабах!
«Шкода, що в нас зараз немає очей, дрончика, щоб увалити їм», — зітхає хтось із бійців.
«Ви тут надовго на зміну заїжджаєте?» — питаю в хлопців, поки ворожа САУ перезаряджається. «На три доби. Тільки починаєш смердіти, зразу забирають», — сміється вояк.
Знову вихід. «Погнали», — командує Дізель. Швидко прощаємося з хлопцями й вибігаємо. Десь неподалік лунає вибух. Тепер є кілька хвилин, щоб добігти до машини, сісти, завести її та виїхати.
«Це були дві саушки, — каже комбат і тисне на газ. — Одна б’є далі — на заборону, а друга б’є по позиції. Працюють по району, де живуть медики. Треба буде з ними зв’язатися й дізнатися, чи все добре». На швидкості минає вирви, трохи пригальмовує, коли в’їжджає в поворот, і далі знову на газ. Визначник дронів пищить, мов сказився. Я весь цей час намагаюся фотографувати, але машину шалено трясе й це майже не вдається.
— Он стовп диму, — показує Дізель, коли виїжджаємо на пряму, і на кілька секунд пригальмовує, щоб я встиг зняти кадр.
— Така собі у вас робота, — кажу, — не пильна.
— Нормальна, — сміється комбат, з’їжджаючи знову на польову дорогу й здіймаючи хмару куряви. Погнали далі…
