Сюди поранених привозять просто з передової. Брудних, закривавлених, смердючих, іноді на межі життя й смерті. Але потрапити сюди означає жити. Так, може, не для всіх і не завжди… Для когось дорога сюди буває занадто довгою та важкою, хтось не долежить своєї черги, а чиясь надія просто не сумісна з життям. На жаль, не все залежить тільки від лікарів… Проте для тих, кого таки зуміли вивезти з-під вогню, кого довезли якимось дивом сюди, це місце точно є пристанню надії.
Тут є шанс ухопитися за життя й почати його новий відлік. Тут допоможуть утриматись, якщо своїх сил триматися вже немає, і точно не покинуть. Зроблять усе можливе й неможливе, щоб солдат вижив. Будуть «качати», навіть коли втримати життя уже не буде найменшого шансу. Коли розуміють, що поранення занадто важкі й не сумісні ні з чим. Бо іноді таки трапляються дива. Коли після 20 хвилин безрезультатної реанімації людина раптом запускається. По-всякому буває.
Так, звісно, коли масове надходження поранених і немає можливості всім одночасно якісно надати допомогу, коли бракує ресурсів, доводиться проводити сортування. Швидко вирішувати, кого ще можливо врятувати, і робити це найперше, а кому вже нічим не зарадиш. Тоді спрацьовує принцип: у кого є шанс, того першого. Ну а коли на шальках опиняються цивільні та військові, то перевага в останніх. Війна…
Я свідомо не називатиму локації та імена людей, про яких писатиму, бо так буде краще й безпечніше. Під час війни кожен невдалий рух чи зайве слово можуть виявитись смертельними або завдати біди. Врешті, тут не заведено особливо називатися й випитувати. Кому треба, той знає. А про все, що потрібно, написано в «сотці» (форма 100, або картка пораненого), яку привозять разом з пораненим. Скажу лишень, що вдячний долі за добу, прожиту в цій точці планети. Бачити справжніх людей, які виконують реально важку, але таку важливу роботу, рятуючи наших захисників, — неоціненна нагода.
Четвер. 12:00. Хлопцю, якого щойно привезли еваком з передової та віддали в руки лікарям, дуже пощастило — він житиме. Після вибуху ворожої міни його рани, за тутешніми мірками, нескладні. Наскрізне поранення підборіддя, поранення лівого стегна, правої кисті й невеличка подряпина на лівій. Він навіть сам зайшов в імпровізовану операційну кімнату, роздягнувся й ліг на стіл. Там, на місці, його не оглядали повністю, як могли перемотали й відправили на евакуацію. І тут йому знову пощастило, бо вивезти подалі від фронту його вдалося одразу після поранення. Не треба було чекати аж до ночі, як це тепер зазвичай буває.
Нині евакуації вдень практично не відбувається. Можливо, десь на окремих ділянках фронту, де дозволяють обставини або де принципово неможливо евакуювати вночі. Проте тут це нереально. Навіть уночі іноді буває важко безпечно вивезти поранених через засилля дронів-камікадзе в повітрі.
Раніше першу допомогу пораненим військові медики взагалі намагалися надавати якнайближче до нуля. Бо кожна секунда в таких випадках має значення. Проте нині все різко змінилося. Передок кишить дронами, а лікарі та евакуаційний транспорт є пріоритетною ціллю для ворога. Тож працювати там медикам практично неможливо. Та й часто вже немає кому. «Медики також закінчуються», — сумно констатує лікар зі стабпункту.
Поки дівчина-хірург шиє вояку підборіддя, її колега намагається відмити руку солдата, на яку також доведеться накладати шов. Утім, це не так просто. Бруд надто сильно в’ївся в шкіру, і відчистити її до нормального стану не вдається жодним наявним у маніпуляційній хімічним засобом. Рука так і залишається чорною.
Полатавши солдата й забинтувавши рани, його одягають у цивільні спортивки, футболку, шкарпетки й відводять у сусідню кімнату відпочивати. Одяг не новий, часто не того розміру, але чистий. Його привозять волонтери. Одягати пораненого після надання йому допомоги у його ж стару форму — не надто добра ідея. Тим паче дуже часто форму просто зрізають з людини, і вона перетворюється на лахміття.
За першої-ліпшої нагоди пацієнта відправлять у нормальну лікарню, але це буде не раніше ночі. Саме тоді слід очікувати напливу поранених. Після надання допомоги їх групами пакують в евакуаційний транспорт і везуть якомога далі від зони бойових дій.
З початку року тут була лише одна ніч, коли привезли всього п’ятьох поранених, та й то не надто складних, і чергова бригада змогла хоч трохи виспатись. Декого з лікарів тоді навіть не довелося будити, і вони зранку щиро дивувалися, що сталося. Але цієї ночі, найімовірніше, так не буде. Від самого ранку на горизонті чути шалений гуркіт. Десь там ідуть важкі бої, ворог намагається зламати нашу лінію оборони, і тому з настанням темряви варто очікувати напливу поранених.
«Зате вдень роботи тепер практично не буває, за винятком окремих випадків, — пояснює медсестра, — байдикуємо», — усміхається. «Це все через дрони, — каже її колега й додає: — Воно й добре насправді, коли в нас немає роботи, значить нікого не поранило. Але це тільки тепер так. Війна постійно змінюється, а ми вчимося адаптуватись і працювати в будь-яких обставинах. Були моменти, коли ми могли наблизитись до позицій самі, але техніка вже не могла. Ми робили стабіки в окопах, бліндажах і після того викликали транспорт».
«Нестача броньованого евакуаційного транспорту — вічна проблема на цій війні, — каже лікар-анестезіолог. — На чому тільки не вивозять… і на пікапах, і на багі та мотоциклах». «А старі-добрі волокуші (ноші для евакуації)», — сміється дівчина-хірург. «Хлопці із сусідньої бригади купили собі робота на гусеницях, — продовжує анестезіолог. — Він доїжджає до пораненого, і той хапається за нього. Але він легко глушиться ребами. Треба змінювати систему, перепрошивати. Тільки тоді його вартість зростає до 600–700 тисяч гривень (15 тисяч євро), а це дуже дорого. Можна купити чеського робота, який не глушиться. Тільки це вже 10 мільйонів гривень (240 тисяч євро)…» «Якби в усіх підрозділів була броня для евакуації, — каже дівчина-хірург, — то можна б було більше вивезти, а значить, більше врятувати. А так…»
«Через 30 хвилин буде тяжкий, — каже медсестричка, — вогневе поранення лівого передпліччя». Коли пораненого евакуюють з позиції, дані про нього, чи форму 100, скидають у загальний чат і медики на стабпункті вже знають, яке в нього поранення й коли приблизно чекати. Поки пацієнта везуть, лікарі готують усе потрібне для роботи.
21:40. Надворі вже добряче стемніло. В операційну завозять на ношах пораненого. Акуратно, щоб не завдати зайвих страждань, перекладають на стіл. Окрім скаліченої руки, перетиснутої турнікетом, на тілі виявляють також численні опіки. Особливо великі на спині. Попри введене знеболювальне, промивання ран завдає солдату неймовірного болю. Він вигинається як вуж від кожного дотику лікаря, проте не видає ані найменшого звуку. Лише коли ставлять сечовий катетер, починає стогнати, бо це вже надто боляче. Утім, інакше не можна.
Десь близько опівночі з’являється повідомлення, що везуть ще двох важких. Привозять одночасно, тому одного кладуть в коридорі, а іншого одразу до маніпуляційної. Цей важчий. Численні поранення по всьому тілу, тому потребує швидшого огляду лікарів. Але й той, що в коридорі, не залишається без уваги. Не залучені до допомоги першому пацієнту лікарі швидко зрізають йому одяг з тіла, ставлять на руку катетер і вводять потрібні ліки. Щоб не мерзнув, накривають золотистою термоковдрою. Хтось також уточнює його особисті дані й записує в зошит. Чуючи відповідь пораненого, ловлю себе на думці, що він мій одноліток.
Чоловік лежить на животі, лицем донизу, і стогне. У нього рясно посічені дрібними осколками ноги, сідниці та трохи спина. Десь поруч з ним під час прильоту здетонували боєприпаси. Рани завдають йому багато болю. Йому незручно лежати на ношах, і він постійно крутить головою. Побратим, який його привіз, уже мусить їхати назад. Він схиляється біля друга, гладить його по голові та щось шепоче йому на вухо. З окремих слів, які долітають, розумію що заспокоює, каже, що все буде добре. Поранений у відповідь лише стогне. На прощання чоловік цілує друга в брудне волосся й трохи розгублено йде геть.
Виймання осколків займе чимало часу. Деякі з них так і залишаться в тілі назавжди. Якісь не можна виймати, якісь — неможливо. Коли рани оброблять, солдата перевернуть на спину, щоб оглянути спереду. Там, на щастя, немає нічого. Ще після деяких маніпуляцій його знову перекладуть на його ж ноші й вивезуть у коридор. Тут доведеться ще якийсь час полежати, поки звільниться кімната очікування. Першу партію стабілізованих поранених нещодавно відправили на евакуацію, але швидко набралися нові.
Важких поранених до ранку більше не буде, привозитимуть переважно легких чи умовно легких. У якийсь момент перед операційною навіть вишикується величезна черга людей у формі, проте всі вони прийдуть сюди своїми ногами. Комусь треба підлатати голову, бо осколком зчесало шматок шкіри, у когось така типова тепер контузія, а в когось раптом в окопі загострилась виразкова хвороба й потрібна допомога лікаря.
«Спочатку вдарило в спину, потім вибух, потім влетів в окоп головою в стіну, — розказує лікарям свою історію в деталях один із пацієнтів. — Я почув, що спина болить, пішла кров, бігом наліпку наклеїв, і все». «Це скид був?», — уточнює лікар. «Так. Добре, що куртка була, кофта, він пробив матерію на броніку й зайшов. Якби зайшов без нічого, то вийшов би наскрізь».
Солдату років за п’ятдесят, жилавий, міцний, з розкішною бородою. Каже, що потрапляє під ворожий скид (коли з дрона кидають гранату) уже не вперше. А загалом це вже п’яте поранення за час війни. Дуже просить, щоб лікарі обов’язково вийняли осколок.
«Зараз подивимося, — каже лікар. — Якщо магнітиться або побачимо, то витягнемо». «Не буде магнітитися, — відповідає солдат. — На гранату не буде». «А що, не хочете, щоб він у вас був?» — далі питає лікар. «У мене вже п’ять у тілі є. Досить, — каже вояк. — Не зможу в метро пройти, буде сифонити. Один у голові, один у грудях, у нозі… Скільки ж можна». «Ні, це забагато, — усміхається лікар, — погоджуюсь. Ми зараз спробуємо. Перевертайтесь на живіт».
Віддерши наліпку і промивши рану, дівчина-хірург бере шприц, щоб вколоти знеболювальне. «Зараз буде укольчик». «Ви не переживайте, я уколів не боюся», — каже солдат. «Дуже дивно, — відповідає лікарка, — я не пам’ятаю, коли до нас приходили хлопці, які не бояться уколів. Більше бояться уколів, ніж поранень».
Дівчина довго колупається в рані, намагається намацати осколок, проте нічого не виходить. Вояк кривиться від болю. «Болить?» «Так, але нічого, — каже, — робіть що маєте. Тільки ж витягніть його, він неглибоко заліз. У голові мені залишили в Рівному, знаєте, як він мене мучить. Розріжте й витягніть пінцетом». «Наосліп неможливо витягнути, — врешті каже лікарка, — на жаль. Вам зроблять у лікарні рентгеноскопію і витягнуть. Не переживайте».
Хтось із лікарів дає солдатові чисту білу футболку, і той зразу якось ніяковіє. Каже, що вже півтора місяця не виїжджав з позицій. Живе там під землею та ні разу за цей час не мився. «Нічого, — підморгує лікар, — якраз футболкою витретеся. Вдягайтесь».
«Якщо з передової привозять нулячих, — розповідає реаніматолог, — ми тут їх і вмиваємо, і миємо, і перевдягаємо, і забавляємо, якщо дуже треба, — сміється. — Весь комплекс». «Є такі пацієнти, що співають, — додає медсестра, — мотаємо його, а він співає “Гуцулку Ксеню”».
А ще лікарі постійно жартують. Виймають осколки й жартують, шиють і жартують, бинтують і теж жартують. Пацієнтів це, до слова, зовсім не ображає. Навпаки. Вони й самі, якщо в більш-менш нормальному стані, то не проти посміятись, бо це трохи відволікає. «Без гумору ніяк, — пояснює хтось з лікарів, — вибору нема. Якщо ми не будемо до цього всього ставитися з почуттям гумору, то, ви зрозумійте, ми зачахнемо тут. Ми ж також усі люди».