Останнім часом я написав три колонки, що були спробою обговорити й зрозуміти феномен Трампа в контексті моєї батьківщини за вибором — Канади.
Уже понад тиждень я ламаю собі голову, що нового мені написати, перебуваючи в цьому потоці світових новин, які щоденно продукує Трамп. Як не ввімкну телевізор (CNN,BBC,CBC тощо) — усюди Трамп і його ідеї. Як не зайду в соціальні мережі — усюди розлогі й не дуже коментарі «опініонмейкерів», тобто людей, які мають готову думку на будь-яку тему. На жаль, найчастіше це думки, позбавлені глибоких знань, вони лише повторюють інші подібні висловлювання, але така вже природа соціальних мереж, кожен має право сказати, що він думає, й оголосити це публічно. Я намагаюся не вдаватися в пустопорожній світ фейсбучних дискусій, але я не настільки радикальний, щоб самоусунутись із цього паралельного світу. Для початку я тимчасово призупиняю своє заглиблення в дискусії, які мені нав’язують мейнстримні медіа, чи дискусії, які я сам собі нав’язую, переглядаючи соцмережі.
Я намагаюся тікати від «цього чудесного нового світу», що його щодня вигадує Трамп, і світу медіа, що лише поглиблює почуття мого дискомфорту.
Надворі ранок неділі, дуже сніжна зима, сніг мете вже три дні, сьогодні я навіть не намагався поїхати із псом до парку, бо не зміг би продертися крізь засніжені дороги, а навіть якби й доїхав, то й так неможливо було б ходити через високі кучугури. Тож я сиджу в комфорті теплої домівки й читаю книжку, що в якомусь сенсі повертає мене в часи моєї студентської молодості в Варшаві у 1970-х. Книжку мені надіслав мій приятель із тих часів, Лукаш. «Шайна, Шайнисько — залаштунковий портрет» пера Аґнєшки Берлінської — це біографія його батька Юзефа Шайни, видатної постаті, яка залишила глибокий слід у польському театрі 1960-80-х років.
Читаючи книжку, я усвідомлюю, як небагато я знаю про Шайна-митця, хоча мені здавалося, що знаю чимало. Правду кажучи, сивочолий Шайна був для мене передовсім відомим батьком друга з майстерні професора Ґєровського в Академії мистецтв у Варшаві. Для нас це були роки Sturm und Drang, коли ми намагалися знайти себе і сформуватися як митці. Знайти свій власний голос. Разом із Лукашем Шайною і Янушем Балдиґою ми створили творчу групу, діяльність якої виходила далеко поза межі чистої мистецької творчості. Ми організували незалежну галерею «Майстерня Деканка» (Pracownia Dziekanka), яку ми сприймали як продовження нашої творчої активності. Це були роки концептуального перевороту в мистецтві, а для нас — іще й переосмислення «академічного» статусу-кво.
Я називаю цей період часом іконоборства в моєму сприйнятті мистецтва, коли не картинка, не естетичний чи навіть антиестетичний вимір були для мене важливими, а мова мистецтва, її граматика, як цю мову можна використовувати, щоб говорити про світ, навіть якщо цей світ ізолювався у «вежі зі слонової кістки» мистецтва.
Цей коментар важливий для розуміння мого ставлення до творчості Юзефа Шайни.
Юзефа Шайну, народженого 1922 року, у підлітковому віці за участь у русі спротиву німецьким окупантам схопили й запроторили в концентраційний табір Аушвіц, а наприкінці війни перевели у Бухенвальд. Переживши геноцид, він зобов’язався використати своє життя оповіді про шлях таврованої людини. Усе життя він міркував, як так сталося, що саме Він вижив, коли мільйони загинули, а якщо вже він уцілів, то повинен присвятити своє життя, розповідаючи про геноцид, про стан людини і її причетність до позачасового виміру людського існування. Інструментом для його оповіді стало мистецтво. Після закінчення краківської Академії мистецтв він присвятив себе сценографічній творчості в театрі, поступово еволююціонуючи в керунку творчості, що виходить за традиційне розуміння сценографії й театральної постановки. Його важко було назвати й театральним режисером, бо він не поміщався в жорстких рамках, що традиційно визначають цю професію. Його особистість зносила ці рамки, через що без перестанку входила в конфлікт з існуючим статусом-кво. Коли в 1970-х роках йому запропонували очолити власний авторський театр у Варшаві, він назвав його Театр «Студія», пізніше він еволюціонував в напрямку Центру мистецтв «Студія». Читати про кар’єру Шайни — це як читати пригодницький роман. Живучи й працюючи в часи так званого «реального соціалізму», він мусив вибудовувати непрості стосунки залежності із владою, щоб мати змогу реалізувати свої видатні проєкти, але ніколи не перетинав межі порядності, а що найголовніше — художньої ретельності.
У нього було багато противників серед театрального істеблішменту, але й тисячі запеклих прихильників, особливо серед наймолодшого покоління. Його відмічала міжнародна критика, і разом із Єжи Ґротовським (із яким він співпрацював у 1960-х) і Тадеушем Кантором (із яким вони щиро одне одного не любили) їх називають «золотою трійцею» польського театру 1970-80 років. Нині про нього підзабули, але така вже доля митців, які не виховали своїх епігонів, але Шайна був настільки «окремим» митцем, що ніхто не міг би стати його послідовником. Шкода лиш, що театр, який він створив і прославив, нині носить назву: Театр «Студія» ім. Станіслава Іґнація Віткевича, хоча мав би називатися Театр «Студія» ім. Юзефа Шайни. Але так уже в житті буває. Як поговорював Шайна: «Якщо сам себе не похвалиш, то ніхто цього за тебе не зробить».
Я прочитав книжку Берлінської з непідробною цікавістю й гадаю собі, що нині, коли період іконоборства я залишив далеко позаду, я б інакше сприймав творчість Юзефа Шайни, хоча і в 1970-х роках такі проєкти, як хоча би «Репліка», яку кілька сотень разів показали по всьому світу, вразила мене, «юного іконоборця», до глибини душі.
У фільмі «Світи Юзефа Шайни» митець сказав: «Кожен має свою власну справу життя, свою Мону Лізу. Моя — це “Репліка”. Торба речей і сенсів, завдяки яким я висловлю своє ставлення до світу. Воно трохи інше, не все схвалює, у мене багато застережень».