Цей текст я почала писати 2 березня, але не опублікувала. Подумала — може, здалося? Може, перебільшую?
Тієї суботи, 2 березня 2024 року, в моїй стрічці люди, думку яких я поважаю, почали ділитися враженнями про альбом-мюзикл «Ти [Романтика]» про митців 1920-х у виконанні мистецького проєкту «МУР». Лунав захват з означниками «геніально», «шедевр», «плакала», «сироти по шкірі» й таке інше. Розмірковували про градацію доброго смаку й доречні засоби виховання молоді.
За кілька годин з’явилися критичні коментарі. Переважно критикували технічне виконання — погану роботу зі звуком, відсутність літературного редактора, відверто слабкі рими, грубі помилки російськомовних на кшталт «біль» жіночого роду, «націєй» замість «нацією». Згадували й залучену до проєкту Олену Кравець, котра викликає надто промовисті асоціації з Кварталом — тим паче, що окремі фрагменти альбому-мюзиклу дещо подібні за інтонацією на сатиричні куплети кварталівців. Це не може не викликати спротиву з огляду на високий трагізм теми Розстріляного відродження.
Пролунало також звинувачення від Любові Якимчук, що в тексті звучать уривки з ігрового фільму про будинок «Слово», що не було погоджено з авторами. Назва «МУР», ніде правди діти, також не оригінальна, а успішно використовувана в 1940-х в українській еміграції.
Я й сама часом люблю історичні паралелі, бо історія, як відомо, не повторюється, але римується. Однак у проєкті «МУРу» історичні паралелі не те що акцентовані, ними б’ють по голові, зіставляючи третю роту Сосюри із сучасною третьою штурмовою й таке інше. Коли до повномасштабного вторгнення такі осучаснення переважно не надто сприймали ані інтелектуали, ані широкий загал, тепер ми до них справді схильні дедалі дужче.
Читайте також: Ветеранський досвід українських класиків
Визнаю, мій момент сліз настав із фразою з 1917-го про те, аби лиш ця війна вже востаннє. Сьогодні теж нашим головним прагненням є те, аби вже нашим дітям не довелося воювати. Чи докладаємо ми для перемоги максимум зусиль? Чи воюємо ми так, як востаннє? Кожен має свою відповідь. Очевидно, кількість тих, хто воює чи працює на перемогу так, ніби саме від нього це залежить, значно більша, ніж у 1917–1921 роках. Це примножує наші шанси протриматися довше, ніж під час перших визвольних змагань. Але для перемоги цього поки не вистачає.
І тут ми підходимо до головного. Я слухала цей альбом-мюзикл з однією думкою: усі ці промовисті і промовлені паралелі ніби готують нас до думки, що може бути, як у 1920-х. От тільки кожен сприймає це по-своєму, з огляду на рівень історичної обізнаності.
Хтось — як розуміння катастрофічності самого припущення втрати державності чи бодай якихось поступок Росії. Усі, хто хоч трохи знайомі з українською історією ХХ століття, мають розуміння: нас просто знищать, якщо ми припинимо боротьбу. Росія вже показала, на що вона здатна, зайшовши на місяць на Київщину в лютому-березні 2022-го. Усі гуманістичні міфи про те, що в ХХІ столітті геноцид неможливий, поховані в Бучі, Ізюмі та інших українських містах. Жодної романтики в цьому разі не буде.
Але хтось (такі є, повірте) сприймає це як самозаспокійливе «і при Союзі можна було жити, не всі ж загинули» («Одночасно можна бути генієм і зрадником, поетом України і радянським ватником», — характеризують мурівці Павла Тичину). Хтось уже потроху привчає нас до думки, яким може бути життя після поразки.
Тоді мене охопив панічний жах від цієї думки.
І це відчуття повернулося, коли прочитала репортаж про нову виставку в досі діючому музеї Булгакова. Виставка має назву «…І раптово, і грізно настала історія». Це — цитата з українофобського тексту Булґакова «Киев-город». За задумом, виставка показує два світи: внутрішній світ будинку «звичайної київської родини» — показаний у білих кольорах, і зовнішній світ у вирі визвольних змагань 1917–1921 років… у кольорах пікселю.
Я читаю це — і в мене знову забиває дух. Від характеристики «звичайна київська родина», яка подана в білих тонах, буквально відбілена — від своїх історичних провин, від пасивності, безвідповідальності за державу, недостатньої підтримки свого війська чи й взагалі збройного опору Українській державі.
Читайте також: Українські мрійники на руїнах Європи: Мистецький український рух
Я кілька разів перечитую, щоб пересвідчитися, що не помилилась. Так, вони дійсно проводять паралелі й задають сценарії сприйняття минулого й сучасного. Війна, військовики, у тлумаченні творців виставки, виглядають стороннім фактором дискомфорту для життя «звичайної київської [русофільської] родини». І тоді, і тепер, вочевидь.
В експозиції поставили ящик із сучасними гільзами під фотографією вибуху Звіринецьких артилерійських складів, що стався в червні 1918 року і за однією з версій вважається диверсією проти влади гетьмана Павла Скоропадського. Які думки має викликати ця композиція? На тлі проваленої комунікації щодо мобілізації, ганебних нападів на співробітників ТЦК, музей пропонує бачення військовиків, війська, війни як загрози чиємусь приватному комфорту. Після висновку Українського інституту національної пам’яті вже всім відомо, що сам Булгаков дезертирував з Армії УНР, у музеї також це підтверджують — переховувався від мобілізації до останнього і втік із мобілізаційного пункту за першої нагоди. Музей свідомо нормалізує та виправдовує таку поведінку. Головний меседж нинішньої виставки — увесь цей звичний дух ностальгії за «хорошими часами», коли «ще всі були разом», а потім «раптово і грізно настала історія».
Далі, після руйнування звичного і зручного світу російського шовінізму, Булгаков пішов шляхом конформізму з новою владою й інтегрувався в радянський простір — і це легітимовано, це розглянуто як можливий (імовірний? бажаний?) сценарій.
Больова точка подібних проєктів — невігластво неофітів, котрі лише нещодавно з подивом довідалися про те, що в українській культурі був ще хтось, окрім Шевченка, і прагнуть на хвилі хайпу популяризувати цю-таки українську культуру, не розібравшись як слід.
Незабаром після виходу «Ти [Романтика]» з’явилось інтерв’ю, в якому творці цього контенту діляться «внутрішньою кухнею». Про рівень підготовки свідчить ця цитата: «Із Хвильовим було трохи важко: багато матеріалів не було у відкритому доступі, тому я йшла в бібліотеку… Якщо підсумовувати, то це 3–4 дні роботи».
Подібно до мурівців, музейники з Андріївського узвозу теж несподівано для себе відкрили цілий океан української історії та культури. «І це достатньо важко для колективу. Тому що в нас спеціалісти дуже глибоко знаються саме на творчості Булгакова. Але тепер доводиться працювати з історією», — розповідає провідна наукова співробітниця музею Ганна Путова редакторці «The Village Україна» Олені Панченко.
Мусимо визнати, що для значного прошарку людей, що вважали себе освіченими, донедавна просто не існувало постатей Євгена Коновальця, Петра Болбочана, Софії Русової, Надії Суровцової й Людмили Старицької-Черняхівської. Це про них, ретельно досліджених поколіннями українських науковців, було «важко» знайти інформацію. Тепер про них згадано в експозиції як про дієвців доби – але зі специфічними акцентами. Три жінки поєднані тим, що «були в трьох українських урядах того періоду», чоловіки дібрані за принципом опозиції до Симона Петлюри: Коновалець «не міг примиритися з тим, що Петлюра хотів домовлятися з Польщею», а Болбочан – «колишній царський офіцер, що добре розумів, що не треба йти на домовленості з Москвою».
Цілком можливо, що творці обох мистецьких проєктів (і численних їм подібних) не мали лихого на думці. «Квартал 95» теж «нікого не хотів образити» своїми жартами про переселенців та військових. Просто не маючи любові та поваги до свого (спадку, минулого, мистецтва, народу), власне — не вважаючи його своїм, неможливо зробити будь-що якісно.