Суржик — явище не нове, та й для лінгвістики сам факт змішування мов — давно відомий і доволі широко досліджений феномен. У нашому контексті ця суміш українських і російських слів, що виникла внаслідок русифікації, є мовою побутового спілкування різних прошарків населення, однак у художній творчості її довгий час використовували точково, наприклад задля створення колоритного комічного персонажа (скажімо, такою мішанкою, макаронічною мовою, говорить Возний у «Наталці Полтавці» Котляревського). Утім, повноцінним явищем української культурі, хай і спочатку андерграундної, суржик став порівняно нещодавно. Можна пригадати п’єси Леся Подерв’янського, що поширювалися в аудіозаписах з кінця 1970-х. Або ж, починаючи з кінця 1980-х, пісні «Братів Гадюкіних» і «Скрябіна». Чи новели Богдана Жолдака, перша прозова збірка якого вийшла 1991 року. Або ж пародійні два томи «Шидеврів вкраїнської літератури. Хрестоматія доктора Падлючча» (2013–2014) Михайла Бриниха.
У сучасній українській літературі, до якої зараховують нашу художню творчість після 1986 року, лишається проблема того, як передавати мову персонажів, що говорять російською чи суржиком. Так і подавати їхню мову без змін? Писати українськими літерами російські слова? Один раз зазначити, що герої говорять суржиком, а далі писати літературною мовою? У кожного із цих підходів є і критики, і прихильники.
Однак, погодьтеся, важко повною мірою повірити персонажам фільмів чи художніх книжок, які говорять правильною літературною мовою, а не діалектом чи живою українською мовою з помилками.
І якщо суржик як соціолінгвістичний феномен здавна існував в українському суспільстві, то вагомою частиною нашої культури він став порівняно недавно. І сьогодні нібито переживає своє відродження, стаючи не принагідним компонентом українського мистецтва, а подеколи визначальним. Зокрема, два сучасні гурти «Latexfauna» і «Курган & Agregat» пишуть пісні суржиком і збирають чималу аудиторію. А у квітні 2023 року в прокат вийшов і став досить успішним фільм Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург», де грають блюзнюки Аміль і Раміль Насірови з «Курган & Agregat» і говорять характерним суржиком. І якщо сюжет «Люксембург, Люксембурга» не є чимось оригінальним, то саме мова головних героїв, яким режисер дозволяв багато імпровізувати для правдоподібності, і стає тією основою, на якій тримається цілісність кінокартини. Парадоксально, але саме форма у фільмі Лукіча важливіша за зміст. Проте, хоч у такому вибраному ракурсі зображенні життя є певна стилізація й умовність, але завдяки таким кінострічкам суржик поступово легалізується як нормальний і природний спосіб відтворення людини з народу. І це тільки верхівка айсберга, адже такі мовні елементи часто стають не маргінальними вкрапленнями, а повноцінним прийомом характеротворення персонажа або ж частиною образу артиста.
Часто це свідома іміджева стратегія, коли митець хоче бути ближче до народу або принаймні видаватися таким, щоб створити ілюзію доступності зірок, їхньої рівності зі своїми глядачами й слухачами.
Чому ж суржик став такий популярний саме зараз?
По-перше, через певну зміну статусу російської мови внаслідок війни. Після 24 лютого російська мова для значної кількості населення стала «мовою окупанта», а тому її використання стало небажаним і навіть травматичним, що пришвидшило перехід на українську. Утім, для тих, хто до цього нею говорив рідше, цілком природно стало послуговуватися суржиком (хай навіть самі мовці так і не вважають, а лінгвісти можуть це називати регіональною нормою). Тому суржик став таким собі символом протесту проти російської мови. І в такому значенні він увійшов до сучасної культури, зокрема музики й літератури.
По-друге, це продовження естетичного курсу на «нову щирість», який від 1990-х лишається доволі визначним стильовим напрямом у світовій літературі, музиці та кінематографі. Щирість у сучасному мистецтві — це певна реакція на всепронизливу іронію постмодернізму, яка переважала в другій половині ХХ століття, тому своєрідна емоційна відвертість і простота — це якраз новітня тенденція на правдиве відтворення життя таким, як воно є. Водночас оцей щирий суржик у піснях і кіно — це ще й інструмент стьобу, а тому й іронії, якої нинішньому мистецтву так важко позбутися. Часом же його використовують задля комічно-знижувального підсилення певних фраз, щоб так виразніше їх протиставити «правильній мові».
Читайте також: Мова замість язика
Тобто суржик у нашій культурі може бути цілком актуальним художнім засобом, попри те що багатьом він може видаватися невідповідним високому мистецтву та й загалом певним приниженням чи забрудненням мови, якій у такому «неграмотному» варіанті не місце на екранах наших кінотеатрів чи сторінках наших книжок.
Хай там як, суржик — це факт сучасного життя, яке не можна правдиво показати без урахування того, як люди насправді говорять. Тож його утвердження в попкультурі й медіа цілком закономірне, зважаючи на намагання не прикрашати життя й не множити стереотипи, а нарешті спробувати показати українцям Україну справжньою, сьогоденною і балакучою.
Ще один приклад такого звернення до живої мови — нещодавній успішний фільм «Памфір», де герої говорять буковинським діалектом і це не викликає запитань, бо ми віримо, що саме так і мають говорити в зображуваному селі. Так і суржик, який нині переживає свій ренесанс, за умови доречного й майстерного використання в мистецтві має багато шансів уже в найближчому майбутньому стати не упослідженим, а повноправним способом передавання мовлення реальних людей, які живуть поруч із нами просто зараз.
