Роман «Мама Марти» (Marthas Mutter, 2014) німкені Ренате Мьорманн не привернув значної уваги читачів і надто скоро став фактом історії літератури, не побувши вдосталь літературою. Річ у постаті авторки — вона заступила роман. Мьорманн — одна з визначних представниць жіночих студій, до того ж активістка і політикиня з чіткою феміністичною платформою. До написання художньої прози Мьорманн звернулася в середині 2000-х, і її романи скидаються на ілюстративний матеріал до її раніше оприлюднених наукових досліджень. Ба більше: в романі «Мама Марти» таки є сила-силенна перегуків із однією з найвідоміших робіт Мьорманн, «Мати як естетична фігура» (написаною у співавторстві з Барборою Мріц). Там розглядають популярні кіновтілення образу матері і фіксують патріархатні замовчування в таких сюжетах. В самому романі герої дивляться й обговорюють ті самі кіна, які вивчала Мьорманн, і діють відповідно до тез «Матері як естетичної фігури», чесно. Чимало теоретикинь фемінізму були (і є) письменницями, й спокуса читати їхню прозу як політичне ідеологічне висловлювання завжди становила небезпеку. Романи Монік Віттіг і Симони де Бовуар, вірші Адрієнн Річ і казки Анджели Картер — проза Ренате Мьорманн існує в цьому ж колі й у цьому ж контексті (але не на тому ж художньому і технічному рівні, це треба таки зазначити відразу — пише Мьорманн невибагливо): погляди авторки покірно озвучують по черзі її герої.
2005 рік. Марта отримує повідомлення від старшої сестри Альмут, що планується вечір пам’яті вдів війни, де вшановуватимуть і їхню матір. Альмут пропонує Марті приїхати з Нью-Йорка до Гамбурга й долучитися до урочистостей. Сестри давно не спілкуються, їхні життєві шляхи розійшлися. Зараз обидві — пані досить зрілого віку, Марті шістдесят вісім, Альмут — сімдесят один, вони одружені, мають дітей і онуків. Марта викладає німецьку літературу в міському університеті, заміжня за американцем, колегою-істориком, перший шлюб із німцем був невдалим. Альмут вийшла заміж так само за професора німецької літератури і була йому за вірну дружину і за матір їхнім дітям. Альмут не подобається Америка, не подобається спосіб життя Марти, вона заздрить її свободі й затребуваності (але оскільки цю історію ми чуємо лише в версії Марти, то істинні почуття Альмут можемо хіба реконструювати). Спогади про Матір — іще один камінь спотикання для сестер, Марта надміру ідеалізує Лену, Альмут упевнена, що в цьому проблема молодшої сестри: та, мовляв, не годна навіть на старості прийняти матір такою (недосконалою), якою та була. Марта вагається, але таки приїздить на відкриття меморіалу. До того ж вона почала писати книжку «Мама Марти», і ця поїздка може активізувати процес.
Історію Лени нам розкаже Марта — власне, це її книжку ми читаємо. Вона це робить уже не вперше: раніше історію матері Марта розказувала своїм донькам, тепер — чужинцям. Почасти героїнею історії Марти стане й Луїза, бабуся. Чотири жіночі покоління однієї родини слухають-переказують ту саму історію. І важливо, як та історія в тих розповідях зрештою трансформується. Є в романі один показовий момент щодо цього. Лена знайомиться з майбутнім чоловіком на маскараді, куди всі прийшли з своїми партнерами. Але проводжає юнак додому не ту, з ким прийшов, а Лену. «А чи він поцілував тебе?» — питає маленька Марта, яка слухає цю історію. Лена пояснює: дівчина може поцілувати сама, а не чекати першого кроку від чоловіка. Доросла Марта коментує цей анекдот уже для своїх доньок: отак, мовляв, моя мама закладала підвалини моєї сексуальної емансипації. Перший поцілунок — найінтимніший спогад — стає приводом для морально-етичних промов. Мораль до історії про поцілунок прирощує мати для доньки, натомість доросла донька для онучок робить зі спогаду про поцілунок акцію супервізії. Так мамина біографія стає казкою, щоби перерости згодом у міф — історію, котра має навчити дівчат уникати небезпеки в товаристві чоловіків.
Власне, хай що Лена і Луїза роблять у просторі роману, це відбувається лише для того, щоби навчити чомусь Марту… А ви хіба не знали, що мами лише для того й існують, щоби слугувати моральним орієнтиром для доньок?
Ім’я героїні-розповідачки ми дізнаємося лише на двадцять п’ятій сторінці — Марта Гендерсон. Це нібито й природно: роман написаний від «Я», і не кожен розповідач готовий представлятися на перших сторінках. Але тут важить момент появи Марти як імені. При тому, що на обкладинці вже є її ім’я, книжка все ж не про неї. Марта — старша жінка, університетська професорка, дружина, мати дорослих дітей, емігрантка в США невдовзі після 11 вересня, коли ставлення до емігрантів не найлюб’язніше. Комусь вона сестра, тітка, племінниця, кузина, колишня дружина. Вона все це про себе розкаже: про кожну свою соціальну роль, але саме про соціальну роль. Затим нам покажуть дві сцени, де Марта обідає з чоловіком і втомлюється від самої думки про трансатлантичний переліт, бо її тіло старіє. За набором соціальних ролей настає час поговорити про біологічні функції тіла. І тільки потім ми почуємо ім’я тієї, котра стільки нам про себе розказала — і про функції тіла, і про соціальну відповідальність. З появою імені постає уже й особистість. І вмить зникає, бо, виявляється, це зовсім не Мартина історія триває, а Ленина. Лена одразу проявляється як ім’я, потім її історія рухатиметься через набір соціальних ролей до біології її (репродуктивного) тіла.
За структурами, за допомогою яких Марта розказує про себе й про свою матір, ці дві жінки рухаються одна назустріч іншій і мають нарешті зустрітися як тіла. Одна — старіюча жінка на кладовищі. Друга — вшанований тлін.
Мама Марти заховує родинну таємницю у вірші Гайне, що його заповідає заспівати на своєму похороні: «Найгірше і найдурніше // Ховають мої думки». Тут нам дають хибне спрямування сюжету: дочекатися викриття, що ж такого накоїла Лена. Та колись сказала доньці, що пережила три моменти в житті, коли хотіла померти. Один із цих моментів і був тим найгіршим прихованим. Але в тім-то й річ, що історію Лени нам переказує Марта, і то вже не по першому колу — розкриття таємниці бути не може.
І при цьому є момент побічний, але дуже показовий. Кожен персонаж, хай епізодичний чи центральний, заходить у роман із іменем і функцією. Але лише в другій його третині ми почуємо імена доньок Альмут — Нетті й Отті. І лише за пару сторінок до фіналу — імена дітей Марти: Вінсент і Емелі. Нащадки, на яких мали би позначитися таємниці — хай і очевидні — їхніх бабусь, оприявнюються лише як імена і лише в фіналі.
У сімдесят років Лена каже, що старіти їй заважає очікування, зокрема, нового роману Гюнтера Ґрасса. «Мене цікавить не вік, — відмахується вона від запитань про старіння, — а діти, онуки і нові книжки метра». Триває 1976 рік. 1977 року вийшов роман Ґрасса «Камбала». Щойно в спогадах Марти вони з сестрою і мамою їздили спорожнілими містом на рибний ринок в Евельґонне, де мати пригощала дівчат сніданком зі смаженої камбали, і Марта як найменша худенька дитинка отримувала більший шмат тієї рибини, смаженої на салі. Нині Марта планує зупинитися в готелі в гавані біля Ельби — якраз поблизу того ринку, того її дитячого спогаду, ну, і поблизу «Камбали». Роман цей — переспів казки про рибу, рибалку і дружину рибалки: камбала, яка говорить і чаклує, виконує одне за одним дедалі безумніші бажання дружини рибалки, аж поки та не забажає стати Богинею і не втратить усе. До того ж «Камбала» — це коротка історія людства, і там таки дуже потужно звучить знецінення жіночого досвіду у Великій історії. За це роман, один із двох «стовпів» прозового спадку Ґрасса, отримав відчутну негативну критику. Так працює в «Мамі Марти» інтертекст: до одної алюзії веде більш ніж одна дорога. Ну, а «Камбала» — один із передтекстів роману, хоча й простих цитатних відсилок до цього твору катма.
Героїні прагнуть дедалі більшого, щоби повернутися на старт, де вони — спосіб відтворення людства, матка, вибачте. Таємниця матері пов’язана з абортом, у цьому нема інтриги, про це майже відверто говорять у першій чверті роману. А народжені діти її доньок у творі так і не проявляються.
Лена — з робітничих кварталів Гамбурга. Її батько-соціаліст після загибелі старшого сина береться за політичне виховання старшої доньки, і та ніколи не зрадить ідеалам соціалістичної партії. Батько розказує про ідеали соціальної справедливості. Старша подруга, одна з материнський постатей для Лени, красномовно засуджує нацизм. Її чоловік дуже переконливо обґрунтовує пацифізм. Так само й Марта 2005 року обстоюватиме національну безпеку, але й неприпустимість вторгнення в Ірак. Альмут палко захищатиме вибір жінки бути дружиною і матір’ю, Марта, не менш наполегливо — досягнення другої хвилі фемінізму… Випробувань у житті героїв буде чимало. Перша світова і голод, із нею пов’язаний. Версальський договір і фінансова криза. Реваншизм і Друга світова. Повітряна війна й окупація Німеччини. Розділення країни, відновлення економіки тощо. Але жоден із героїв (окрім свекра Лени — нациста з розрахунку) не робить сумнівних виборів, кожен знає, що правильно, і жоден не є взірцем моральної чистоти. Відправляючи чоловіка на фронт, Лена бідкається, що Райх змусив його стати вбивцею — лише такий ракурс. Всі вимарені авторкою герої «незабруднені» історією своєї країни.
Але як можна в таких умовах написати всуціль безконфліктну прозу «за все хороше проти всього поганого»?
Марта розказує про США як про країну в стані війни. Технічно так і є, тільки війна точиться в Іраку. Її чоловік-американець сторожко зчитує цю атмосферу і розпитує дружину про те, як вона в дитинстві ховалася від бомбардувань союзників. Марта відповідає на це розповідями про голод Першої світової, війни, яку переживала її мати, поки її дідуся мобілізували до війська, що програвало ту війну. Коли почнеться Друга світова, Курт, батько Марти, просто видихне: «Ми все це вже проходили, — покірно каже Курт. — Просто тепер не моя черга». Велика історія тут — дурна безкінечність неправильних політичних виборів когось іншого, але не тих, чиї історії переповідають вдячні нащадки.
От так і можна писати: зробити принципи — політичні і моральні — сталими величинами, на які не впливають умови життя. Меморіальні заходи, на які приїхала Марта, вшановують німецьких вдів Другої світової — саме вони відновили економіку країни, розбирали буквально завали і складали з того каменю нові будинки. Хтось колись чомусь почав війну, якісь погані люди. А ці хороші жінки поприбирали наслідки поганої війни… Вибачте, аби читати і сприймати пацифістську прозу, потрібні інші читацькі установки, ніж є у мене зараз, не склалося осягнути вповні цей шар «Мами Марти».
Якщо відкинути спробу Ренате Мьорманн написати феміністський і пацифістський маніфест, то «Мама Марти» складеться в родинний роман, у якому доньки, котрим бракувало піклування і любові, спромоглися зробити з життя матері моральний урок. Не отримали бажаного — отримали досвід. Альмут, котра все життя прожила з одним чоловіком, досі не може вибачити матері, що та мала коханців після загибелі батька на війні. Марта, яка пройшла досить складний шлях розкриття своєї сексуальності, тих чоловіків узагалі не пам’ятає. І головне — вони останні двоє на цій землі, кого хвилює, з ким спала давно померла жінка. В історії Лени є двоє чоловіків-ґвалтівників. Один із них, використовуючи підлітку нібито як модель для своєї картини, розбещував її, сексуалізував її тіло. Другий — сталкер, що підкидав потай у торбинку листи про те, що шанує цноту своїх товаришок по боротьбі. Обидва — покидьки, бо визначали, чим для них має бути Ленине тіло. Боюся, її доньки роблять те саме. І саме як родинний роман такого-от гострого невротичного типу, де розповідь доньки про матір перетворюється на акт майже-помсти за брак уваги, «Мама Марти» — страх який цікавий твір.
До речі, Марта якраз досліджує літературу про помсту. Як і Ренате.