Тепер, коли розуміємо, що у війні нам жити довго, час ремонтувати. Головне — визначити, що можемо собі полагодити.
У перші дні літа нарешті занесла в ремонт зимові черевики. Ну як зимові, яка там зима в Португалії, де їх придбала. Виявилося, радше сезон «весна-війна», бо саме в них виїздила під вибухи з Києва в лютому 2022-го. І ось я йду до чоботаря запаморочливо червневим Львовом і думаю, якою ж буде ця зима, коли в них ходитиму. Де ходитиму й чи ходитиму взагалі, намагаюся не думати.
З таким майбутнім ми тепер і живемо — силуючись його не уявляти. Але інколи пробиває — через дрібниці, як-от із черевиками. Хоча взуття — це про відчуття ґрунту під ногами.
Останнім, що я запакувала тоді в рюкзак, також було взуття — чоботи. Брендові, елегантні, полювала на них усю зиму. Що знала я тоді про війну? Що чоботи краще взяти — аби було що міняти на хліб. Цю історію я потім розповідала на поетичних виступах, тішачись, що можу бути у своєму взутті серед чорної невизначеності воєнного часу. Чіпляючись за них як за уламок нормального життя. І що замість історії, як міняти чоботи на хліб, маю тепер багато сюжетів про взаємопідтримку й людяність українців, яка проявилася нечуваною силою в перші дні війни й триває досі.
Інша річ — босоніжки. Ніколи не забуду пил на ніжних рожевих ляпанцях нашої подруги. Щойно в їхню квартиру прилетіла російська ракета, вони — єдині, хто врятувався на поверсі. Бо вчасно спустилися до підвалу, де їх теж ледь не засипало від вибухової хвилі. І цей підвальний пил — на її босоніжках. Пригадалася тоді вшита на підкірку реклама цього бренду: «Розслабся, ти в Браска». Того ранку вона лунала в моїй голові, наче злий жарт. Чорний гумор, присипаний сірим пилом російських ракет.
Та й наша українська мода нині має інший слоган: «Не розслабляйся, твій сусід — росія».
«Сама природа за нас», — казала я ці дві зими в теплих тилових містах. Зимові чоботи за два роки носила десь тиждень. А от знайомі в короткій відпустці з фронту розповідали про ті ж часи, як відмерзали й чорніли пальці на ногах в окопах серед донецьких степів. Порятувало дорогезне норвезьке тактичне взуття, надіслане волонтерами.
У книжці «Точка нуль» Артем Чех пише, як під час АТО його виручали прості кросівки відомого бренду — зручніші й ефективніші за будь-які тодішні армійські черевики.
Ніхто ж не думав, у якому взутті зустрічатиме війну. Ніхто не проєктував босоніжки, щоб у них зручно було тікати від ракетних обстрілів. Ніхто не зніматиме рекламу, що наші черевики ви оберете серед усіх, коли раптом муситимете назавжди покидати дім.
Є відчуття, що, коли все закінчиться, буде ще важче — наче відійде наркоз.
Читайте також: Я пригощу їх цукерками
Щодня в стрічці друзів хтось гине на війні. Гинуть неймовірні люди, окремі всесвіти, завжди чиясь велика сила, опора, надія і любов. Від цього все, що робиш, здається нікчемним і недостатнім, а кожне написане слово — дурницею, хоча не можна це пов’язувати. Просто жити у війні — як жити в смерті. Але що більше смерті навколо, то виразнішою є воля до життя. Усе на контрасті — багато болю, але й багато любові.
Біля скверу з кам’яним танком неподалік мого дому була колись вивіска «Ремонт взуття». Виплетена радянським курсивом з дроту, яку можна було прочитати як «Ремонт життя». Помітила цю схожість, коли звільнилася з роботи й провела кілька тижнів удома як незлецький ремонт життя, відкриваючи з новою любов’ю своє місто, його історію та себе в цих координатах. Майбутнє тоді також насторожувало невідомістю. Але нині все різкіше.
Тепер, коли розуміємо, що у війні нам жити довго, час ремонтувати. Що можемо виправити й покращити зараз? Тільки те, що від нас залежить. А від нас насправді таки щось ще залежить.
Минулого літа із сильного бажання хоч щось полагодити наважилася на лазерну корекцію зору. Виявилося, це зовсім не боляче. Результат — справжнє диво: бачити. Жартувала потім, що тепер так зручно стало бігти ховатися в коридор під час нічних обстрілів — не треба шукати окуляри.
А нещодавно долікувала найскандальніший зуб у роті. Цього разу здійснився страх дитинства. Зуб влаштував диверсію, коли я була в дорозі, за кордоном і не могла вчасно звернутися до лікаря. Наче пороблено: перший келих у Парижі був келихом німесилу. А минулу пломбу в ньому я ставила восени 2022-го, коли почалися ракетні удари по енергосистемі. Довго тоді не могла записатися до лікаря через блекаути. Працювала лише клініка, де запропонували надрукувати мені на 3D-принтері ексклюзивну пломбу за 25 тисяч гривень. Зійшлися на простішій. Минуло два роки — і подивіться, ми вже готові до таких викликів, як нестача струму. Лікарні й кав’ярні мають генератори, а ми «тримаємо Україну в серці, а павербенки — зарядженими». Про те, що чекає на нас взимку, намагаємося і не думати, і готуватися одночасно.
Стоматолог розповів, що багато його пацієнтів зараз лікують зуби, бо збираються до війська. Але підготовка може бути різною. «До речі, як підеш робити на ВЛК кардіограму, влупи три еспресо підряд», — випадково почула, як незнайомий чоловік ділиться «життєвою мудрістю» з приятелем за кавою. Доки йшла додому, усі розмови перехожих лиш про одне. Мобілізація.
Здається, одночасно відбуваються життя, смерть і «Пригоди бравого вояка Швейка». У мові з’являються нові слова: ухилянти, утіканти, тисоплавці (ті, хто нелегально перетинає кордон, перепливаючи Тису). Тиса взагалі стала українським Стіксом — саме по ній пливе кача. Бусифікація — несподівана мобілізація до армії на вулиці. На контрасті з формулою «обмежено придатні» до служби з’явилося й «необмежено придатні» — усі, хто воюватиме до останнього. Завдяки їм усе ще тримається, направду. «Помиральна яма» — іронічне окреслення песимістичних прогнозів як установки мислення. Наприклад, «лягайте вже одразу в помиральну яму» — закликає «поліція скорботи». Мова завжди лишає в собі точні відбитки часу. Цікаво, чи напишуть у книжці «Історична граматика української мови» про наш час як той, коли назву «росія» офіційно писали з маленької. А може, колись цього слова взагалі не буде, залишаться тільки окремі склади?
Читайте також: Бачити світло в темряві
І жарти цього часу також про ремонт: «Світла нема — гуде генератор. Світло є — гуде перфоратор». В одні висотки влучають ракети, інші виростають, як гриби. Два літа тому, уже після вторгнення, почула від сусідів мудру думку: «Хоч і війна, вирішили таки робити ремонт. Потім буде дорожче». І вони мали рацію. Мудрий народ. А ще читаєш у новинах, як в Одесі залили сирену монтажною пінкою для ремонту, бо загучна була, заважала.
А літо триває. Зріють шовковиці й гудуть генератори. На набережній Дніпра в Києві пахне бензином — працюють кав’ярні. У чаті району вже не обурюються, що косять газони під час повітряних тривог: кияни й гості міста навчилися відрізняти на слух звуки дронів від роботи комунальників. Такі часи, що в кіосках на районі серед побутових речей нагальної потреби тепер обовʼязково продають і прапор України. На рекламі лептопів у метро на екранах заставка, де палає Кремль. Дрібниця, а приємно. Старші пані на пляжі обмінюються рецептами та геополітичними міркуваннями: у кожної господині є готові стратегії для світових лідерів щодо зброї та економіки. Головне, чого не збагнуть ці жінки в поведінці ворога: у вас є стільки землі, працюйте на ній, і все у вас буде, навіщо лізти до нас.
Кругова економіка. У маленькій чорній сукні везу подрузі розписані для благодійного аукціону на армію відстріляні гільзи. У пакеті від парфумів, загорнуті в театральну афішу, де головна — вистава про Івасюка. Як добре, думаю, що суспільство більше не каже, що театр не на часі, а мовчки розмітає квитки на українські вистави. Це теж щось про ремонт життя — прагнення ходити до театрів, хапатися за всі можливості відчувати щось окрім смерті.
У сумці нова книжка Олександра Ірванця «Ізмарагд княгині Несвіцької». Це теж диво. Адже наклад згорів у Харкові під час російського обстрілу типографії «Фактор-Друк». Тільки частину тиражу встигли передати далі й так вона вціліла. Дія повісті відбувається в моєму рідному місті — Рівному. У перстні княгині — часточка антиматерії. Тож часи й епохи змішалися, і після перемоги над гітлером і битви із зомбі героям лишається подолати путіна. Він виїздить на камʼяному танку. По цьому танку на кам’яному постаменті у скверику біля дому ми постійно лазили в дитинстві, бо такі були тоді дитячі майданчики. Танк знесли навесні 2022-го, а у скверику тепер кольорові гойдалки й витесаний з дерева Григорій Савич Сковорода.
По книжці Ірванця стріляли, по музею Сковороди на Харківщині стріляли. Стріляють по всій українській культурі — прицільно. Від того стає зрозуміліше, що все немарно. Якщо ворог хоче знищити наші книжки, їх треба писати. І видавати. Культура працює на перемогу на всіх рівнях — прямому й символічному. А ще, напевно, Україна — єдина країна у світі, де в бібліотеках на 3D-принтерах друкують деталі до дронів.