З початку війни лінія обстрілів проходила над їхнім будинком у Макіївці, адже по прямій був Ясинуватський пост ДАІ, який став одним із «гарячих» блокпостів. Часто дуже близько через обстріли горіли будинки, але, як каже Ірина, «сонце сяяло, діти ходили до школи, проводилися свята, висіли портрети вождів». Вони виїхали 7 травня 2017-го, залишили там будинок, дві квартири та родинний бізнес, який Ірина створювала разом із чоловіком Сергієм понад 10 років. Вони колись і познайомилися в майстерні зовсім молодими: вона побачила оголошення, що на підприємство шукають приймальницю взуття, а він — що потрібен кравець. Довелося потім звідти йти, бо власник не толерував службові романи. А через деякий час колишні колеги вже працювали в кількох майстернях родини Яценків: їхній союз посприяв налагодженню родинного бізнесу.
До речі, Ірина зізнається, що з початком війни клієнтів стало помітно більше: люди не мали змоги купувати нове, тому частіше приносили ремонтувати ношене. Не було на що скаржитися, їм пощастило: у деяких знайомих окупанти просто забрали всі матеріальні цінності, добре, якщо живими вибралися з «обіймів ополченців». Щоб отримати дозвіл на перетин блокпосту з боку окупантів, треба було йти у відділок «міліції «ДНР» і пояснювати, чому не влаштовує життя на території «республіки». Тоді дивом вдалося забрати частину обладнання, дві майстерні в Макіївці просто залишили колегам, які не ризикнули їхати. Інші приміщення «націоналізували» й продавати «республіканське» майно вже не можна було.
Читайте також: За прикладом батька
Три дні, поки шукали перевізника та збирали речі, Яценки чекали, що за ними прийдуть. «Найскладніше було мовчати. Обстріли стали частиною життя, відвикнути від якої навіть після виїзду на мирну територію не так просто. Не рахувати потрапляння, не дізнаватися про смерті знайомих, інколи тих, які загинули в армії бойовиків. Мовчати в школі, у магазині, з друзями та знайомими, із клієнтами на роботі. А їхня діяльність пов’язана з постійним спілкуванням: люди приходять ремонтувати взуття чи сумки й, поки чекають, обговорюють новини. Дуже важко було стримуватися, щоб не показати своє радикально негативне ставлення. Часто не виходило, — зізнається Ірина. — Прийшли якось дві бабусі під нашу майстерню одразу після референдуму. Одна каже: «Ось сходила! Я 25 років таких щасливих облич не бачила!». Як тут стриматися? Тому зрозуміло, що всі навколо знали про наше ставлення. Так три роки ми фактично «грали в рулетку». А ще я ставила українську музику в майстерні. Були люди, які просто приходили й мовчки стояли, слухали».
Старша донька Ірини та Сергія навчалась одразу у двох школах: у рідній Макіївці та екстерном у Вугледарі, щоб отримати українське свідоцтво. Ірина каже, що особливо останній рік до від’їзду перебувати в цій системі освіти було дуже важко. Вона не могла ходити навіть на свята в дитячий садочок до молодшої доньки, бо всі ці прапорці та віршики про «народ свободной республики» — це вже за межею. «Пам’ятаю випадок, як ще до війни ми стояли позаду дітей на святі 1 Вересня і не почули, як зазвучав гімн, бо розмовляли про щось з іншими батьками. Вчителька української мови суворо нас смикнула, мовляв, хіба для вас це не святе? А потім та сама вчителька, яка вже викладала російську, переглядаючи твір доньки про рушник як символ, із такою ж суворістю смикнула вже її: «Забувай про свою Україну!»
Читайте також: Завжди поруч
Сім’я справді терпіла досить довго. З різних причин. Найбільше вагалася Ірина. За цей час вона та її чоловік поховали літніх батьків. Старі люди дуже страждали, просто не витримувало серце. Не хотілося їхати далеко від рідних могил. Але одного дня зрозуміли: заради майбутнього дітей треба зробити цей крок. Спочатку виїхали до Харкова, намагалися дев’ять місяців налагодити життя та бізнес. Але почувалися там ніби на чужині. «Здавалося б, велике місто, як звикли наші діти, що росли біля Донецька. Але нас охопила така депресія, що просто нічого не хотілося робити. Тому поїхали ми по містах вільної Донеччини придивлятися, куди повертатися. І коли потрапили в Бахмут, одразу відчули: ми вдома. Квартиру купили за один день. На вулиці стояла вантажівка з нашими речами, які кудись треба було занести. Знайшли ріелтора, подзвонили власникам, зайшли у квартиру, а там тепло, затишно. І все. Уже потім сміялися з чоловіком: чи точно вона хоч двокімнатна?»
Наступного дня на новому місці вони пішли шукати, де облаштувати майстерню. На Новому ринку в західній частині міста побачили, що людей стільки, ніби поруч станція метро. Одразу запитали, чи є вільні місця. Знайшовся контейнер, до якого залітав сніг і падав на врятовані з окупації швейні машинки. Ходили місцеві й казали: «Добра справа, але місце у вас тут не дуже». Уже через рік здати річ на ремонт без черги тут було неможливо. Ті самі місцеві тепер кажуть: «Ну зрозуміло, у вас місце таке гране!».
Читайте також: Доця
Окрім бізнесу є в Ірини хобі, і навіть не одне. Вона спортсменка, має фах тренера з гімнастики. У Бахмуті якось знайшла спортивний гурток для своєї доньки, але там був тренер-чоловік, який раніше з дівчатами не займався. Тоді вона вирішила на волонтерських засадах проводити тренування для дівчат-гімнасток. Каже, це її внесок у розвиток міста, яке прихистило її родину у важкий момент і за цей час жодного разу не розчарувало. Ірині пропонували роботу в школі олімпійського резерву, яка переїхала з Донецька до Бахмута, але родинний бізнес вона кидати не хоче. Тим більше що її чоловік має мрію не тільки налагодити сітку майстерень, а й відкрити власне підприємство з виготовлення виробів зі шкіри. Вони вже написали кілька проектів на грантове фінансування, але якщо не вийде, то обійдуться своїми силами. Кажуть, не звикати.
Це ще не всі активності ділової жінки й тренерки. Ірина бігає. Не просто зранку по місту, яке вона вже називає рідним, а й справжні марафони. Нещодавно їздила на обласний марафон до Краматорська, де успішно пробігла повну дистанцію. Навіть на діловому тренінгу в Покровську знайшла однодумців, щоб не втрачати форму. Тепер вона мріє створити в Бахмуті справжнє об’єднання бігунів, а потім організувати марафон, для якого тут є всі умови.