«Рембо ІV» аж ніяк не належить до фільмів, які втрачають актуальність, щойно скінчується перша хвиля прокату. Навіть якби стрічка виявилася невдалою в комерційному та творчому відношеннях, вона заслуговувала б на увагу як частина зразково-показового потужного міфу – одного з останніх, на який спромігся Голлівуд.
Як кожен міф, він передусім цікавий не творчим складником, а прихованим змістом. 25 років тому здавалося, що все просто: «в’єтнамський синдром» – комплекс провини великої країни, що впустила в себе свою ж війну. Тепер виникає підозра, що автори свідомо чи несвідомо намацали універсальнішу модель стосунків у сучасному світі. Рембо – прилад, яким вимірюють стан суспільства на сумісність із насильством, безладом й готовністю боротися з усим цим простими засобами. Рембо – це «наша» відповідь політкоректності, точніше, наша секретна зброя, яка дає нам комфорт і змогу залишатися політкоректними.
Знімати продовження успішних фільмів – одна з економічних засад Голлівуду. Але серед глядачів певним бонтоном є визнання цінності тільки першого фільму, а трактування всіх інших як профанації, комерції. Це стосується й епопеї, яку в народі називають «Рембо».
Щодо беззаперечної цінності фільму «Перша кров» давно вже не сперечаються, два ж наступні вважають примітивною експлуатацією популярного кіногероя (особливо третій, який навіть у прокаті провалився). Четвертий, якщо вірити відгукам на сайті imdb, можна вважати досить успішним. З аналітичного ж погляду однаково цікавими є всі чотири серії, які варто розглядати як частини цілісного продукту.
Від аутсайдера до героя
Героєм «Першої крові» (1982) є аутсайдер – людина, яка зі своєю душевною травмою не може вписатися в суспільний порядок. Проте, засадничо він не є загрозою для суспільства, бо мирно подорожує наодинці зі своїм стражданням. Радше суспільство загрожує йому – воно не хоче співіснувати з його минулим і намагається його ізолювати, а, ще краще, знищити. Поліція проливає «першу кров», Рембо ж спочатку просто відстоює своє право на приватність, потім мститься і врешті-решт програє.
У стрічці 1985 року «Перша кров ІІ» (до речі, її режисером фактично був сам Сталлоне) відбувається своєрідна інверсія. Рембо вже не аутсайдер, а герой, і доводить своїй країні, що даремно вона намагалася від нього відхреститися, адже він так її любить. Він досі не може вписатися в мирне суспільство, але є ще місця, де його присутність цілком доречна. Щоправда, виявляється, що героїчне спецзавдання було вигадане тільки для того, щоб позбутися його. Тобто ситуація не змінилася, але змінився Рембо. Другий фільм – героїчний докір державі, розрахований на її реакцію.
У наступному й донедавна останньому фільмі від опозиційності й аутсайдерства Рембо майже нічого не залишається. Хоч приводом для його поїздки в Афганістан є порятунок друга, проте фактично він воює на боці Америки проти Росії. Тож можна сказати, що він повністю відновлює свій геройський статус. Кінець цілком оптимістичний.
Національна трагедія через призму кіно
Якщо згадати, що головний герой епопеї – в’єтнамський ветеран, досить легко простежити ставлення в американському суспільстві до В’єтнамської війни.
1982 – діагностування певної суспільної ситуації. Ветеран, у першу чергу, – трагічний типаж, людина використана і викинута суспільством. Держава продукує людей для війни, але в мирний час вони перетворюються на загрозу й мають бути ізольовані. Ця війна для американського суспільства є травмою, яка має бути витіснена. Шериф, представник мирного населення, бажає знищити Рембо і разом з ним будь-які згадки про цю ганьбу.
1985 – та сама ситуація, але вже з погляду ветерана. Це свого роду реванш ветеранського дискурсу. Основна ідея: «Це не наша війна, не ми її починали». Тут ще відчувається значний вплив пацифістського світогляду 1960-х: війну почали «погані хлопці». «Хороші хлопці», солдати, просто робили свою роботу, керуючись простими і вічними людськими цінностями – вірність, чесність, дружба. Основний пафос – засудити війну та її винуватців, але відстояти ветеранів.
1988. Тут уже честь ветеранів відновлено сповна, їхній героїзм оспіваний, їхня користь для людства визнана. В’єтнамська війна перетворюється на цінний здобуток американської нації. Про що під час допиту російськими військовими красномовно проповідує полковник Траутман: «Якби ви знали історію, ви б зрозуміли, що афганці ніколи не здаються, вони швидше помруть, ніж підкоряться. Такий народ не можна перемогти. Ми спробували. У нас був наш В’єтнам! Тепер ви отримаєте свій». Тобто ганебний епізод історії знайшов гідне місце в суспільній свідомості: Америка змогла визнати і прийняти свою помилку, що зробило її сильнішою.
Ідентифікація ворога
Хто ж той ворог, з яким воює Рембо? Власне, він чітко окреслений тільки в третьому фільмі: це росіяни, вони «погані», оскільки хочуть поневолити волелюбний афганський народ. У другому хоч основною мішенню є в’єтнамці, проте радше як перешкода, яку необхідно подолати, щоб виконати місію; більшим ворогом для Рембо є власна цинічна влада, яка зраджує своїх. У першому основним ворогом є суспільство, з яким головний герой воює в порядку замозахисту.
Що ж до останнього фільму, він стоїть значною мірою осторонь. Для нього вже зовсім несуттєвою є проблематика В’єтнамської війни, тим більше, що в попередній серії вона знайшла своє вирішення. Так само й Джон Рембо тут радше знайомий кіногерой, ніж в’єтнамський ветеран. На тлі документальних зйомок і реального конфлікту в реальному місці, навіть якось дивно, що ніхто з американців не знає, як звати загадкового мовчазного перевізника, адже реальні вояки в дитинстві точно мали носити футболки з його зображенням. В’єтнамське минуле сниться (у вигляді нарізки з попередніх фільмів) героєві в жахах тільки заради того, щоби нагадати: війна – його стихія. У цьому сенсі останній фільм набагато ближчий до першого, він ніби замикає коло.
Тобто, пропонується розглянути історію Рембо як певну історію віднайдення ідентичності. Щоразу він намагається притлумити своє войовниче єство, і щоразу під якимось приводом воно перемагає. Вже від початку зрозуміло: правда про Рембо полягає в тому, що він перш за все воєнна машина, усі подальші серії таку ідентичність легітимізують, апелюючи до «благородної мети». Ідеться, по суті, про виправдання насильства, чи навіть потреби в насильстві.
Самоідентифікація Рембо
Четвертий фільм починається з документальних кадрів Бірми, що демонструють жахіття громадянської війни – чергова індульгенція для чергових убивств. Але тут режисер абсолютно чітко дає зрозуміти (про це ж Сталлоне говорить у всіх своїх інтерв’ю): Рембо вбиває в першу чергу заради себе, потреба вбивати є ядром його особистості, для цього він створений («Ти знаєш, хто ти. Війна у тебе в крові»).
Його ідентичність – серійний вбивця. В останньому фільмі коло пошуків себе і свого місця у світі для Рембо нарешті замкнулося, оскільки він зміг, відкинувши ідеологічний камуфляж, прийняти свою сутність. Виявляється, все не так безнадійно, як це здавалося 25 років тому (коли він, по ідеї, згідно з літературним першоджерелом, мав покінчити життя самогубством): у світі завжди знайдеться достатньо «поганих хлопців», які заслуговують на те, щоб їх з чистою совістю знищили. І, до речі, Сталлоне офіційно підтримав прихильника війни в Іраку кандидата в президенти США Маккейна.