Болісна угода, що ознаменувала кінець Холодної війни
Вороже налаштовані діячі часів Холодної війни жахалися переговорам між Сходом і Заходом у Гельсінкі на початку 1970-х років і Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підписаному у фінській столиці цього тижня 50 років тому. Вільям Сафайр з New York Times назвав домовленість «іншою Ялтою», натякаючи на угоду, укладену тридцять років тому, за якою британські й американські воєнні лідери віддали Східну Європу Сталіну. Рональд Рейґан, який згодом став президентом США, стверджував, що Америка по суті «поставила печатку», ухваливши «захоплення поневолених націй» Кремлем. Грубо кажучи, за визнання кордонів радянської імперії Захід отримав нездійсненні обіцянки про дотримання прав людини.
Нині лунають більш доброзичливі судження. Гельсінський процес об’єднав 33 європейські країни (за винятком лише Албанії на чолі з Енвером Ходжею; й Андорри), а також США і Канаду. Дворічні переговори послужили зразком «розрядки» у протистоянні й відкрили шлях до мирних змін. Оскільки радянська сторона не могла публічно стверджувати, що членство у Варшавському договорі було нав’язане зі зброєю, а комунізм ґрунтувався на брехні й масових вбивствах, країни-члени мусили прийняти засади політичної й геополітичної свободи.
Зокрема, «клаузулу Гамлета», яка встановлювала принцип про те, що кожна країна має право «бути чи не бути» членом військового альянсу. Як зазначив Ієн Бонд із Центру європейських реформ у своїй нещодавній статті, «західні уряди й дисидентські рухи у Східній Європі й Радянському Союзі використовували зобов’язання щодо прав людини як стандарти для притягнення комуністичних режимів до відповідальності, підштовхуючи їх до оборонної позиції й поступово посилюючи тиск, щоб вони вжили заходів і виконували те, під чим підписалися. Михайло Горбачов міг стверджувати, що його реформи лише реалізували принципи, щодо яких Радянський Союз уже підписав угоду.
Та одна справа — шаблон, і зовсім інша — мандат. Хоча наприкінці 1970-х років дисидентський рух отримав у більшості країн новий імпульс, він став серйозним викликом для комуністичного режиму лише в Польщі, і навіть там все закінчилося запровадженням воєнного стану в грудні 1981 року. В інших країнах КДБ і його аналоги жорстко придушували рух. До 1984 року, наприкінці панування Юрія Андропова в Кремлі, де він затримався всього на два роки, майже всі провідні дисиденти були за ґратами або у вигнанні; деякі — мертві (наприклад, Юрі Кукк — естонський професор хімії, який помер у трудовому таборі унаслідок голодного страйку 1981 року). Той факт, що їхні лідери порушували правила, навряд міг слугувати великою втіхою.
Подібно до Ostpolitik Західної Німеччини, яка мала на меті нормалізувати відносини з країнами Східної Європи, Гельсінський процес, ймовірно, сприяв певною мірою остаточному краху комунізму. Зокрема, визнання Заходом кордонів Польщі після 1945 року позбавило сили один із найпотужніших аргументів комуністичної верхівки у Варшаві: про те, що без захисту Радянського Союзу німці заберуть втрачені території. Загалом ставало дедалі важче демонізувати «імперіалістичний блок» як войовничий і експлуататорський. Підтримка «комуністів-реформаторів» у правлячій еліті, можливо, допомогла підірвати позиції наділених владою прихильників жорсткої лінії.
Але насправді знищили імперію зла не дипломатичні суперечки, а внутрішні слабкості: економічні, політичні та моральні. Щоденні принизливі стояння в чергах за їжею і товарами першої необхідності й потерпання від пронозливих і владних бюрократів підірвали легітимність держави. Непохитна неспроможність режиму давати раду з розбіжностями перетворила прихильників на критиків. Ганебне російське колоніальне панування спричинило патріотичний опір. На зовнішньому рівні сильне лідерство Рональда Рейґана і Марґарет Тетчер посилило тиск. Однією з причин переоцінки значення Гельсінкі є те, що це дозволяє впливовій частині західної ліберальної думки применшувати роль ненависних консервативних лідерів. Це може слугувати втіхою, але суперечить історії й свідчить про боягузливість.