Молодь задоволено спостерігала авангардні видовища з піротехнікою, дресированими тваринами й масами акторів, які синхронно виконували незбагненні космічні рухи. Нагадати киянам про часи карнавальної пишноти і творчої сміливості вирішив Музей театрального, музичного та кіномистецтва: з нагоди 90-річчя цього закладу із запасників було видобуто рідкісні експонати – пам’ятки тієї доби.
Експозиція містить фотографії багатьох акторів Курбасового «Березоля», сценографічні ескізи Вадима Меллера, Олександри Екстер і Данила Лідера, особисті речі корифеїв: Кропивницького, Садовського, Саксаганського, Старицького, Заньковецької. Окремі вітрини присвячені Аді Роговцевій та Гнату Юрі.
Афіші, фотографії з вистав і репетицій, ескізи, акторські посвідчення, костюми та реквізит: у самому музеї виставлені предмети називають реліквіями. На превеликий жаль, такими вони є лише для обізнаних і палких шанувальників українського театру та кіно. Працівники закладу бідкаються, що на виставку ходять переважно студенти художніх університетів, а широкої публіки годі й чекати. Не дивно, адже світанок українського театру й кінематографа (а до радянських репресій вони динамічно розвивалися на світовому рівні) дедалі більше відходить у небуття. Сьогодні ані навчальні програми, ані масова культура не розкажуть про тогочасні мистецькі досягнення: далі корифеїв, Леся Курбаса та Олександра Довженка екскурс не заходить, але це лише осі розмаїтої та цікавої історії українського сценічного й екранного мистецтва. Приміром, Наталя Ужвій знялась у 20 кінофільмах, одначе імені акторки не дає забути хіба що назва київської вулиці. А чи багато хто знає талановитого кінооператора Данила Демуцького, який отримав золоту медаль на виставці в Парижі, головного «березолівця» Амвросія Бучму чи актрису й перекладачку п’єс Любов Гаккебуш? Знає і прийде подивитися на їхні «реліквії»?
Крім того, останні представлені не надто піднесено – в невибагливому, якщо не сказати кустарному оформленні. Предмет музейної виставки непростий, експозиції бракує продуманості, супровідних відомостей, а найголовніше – чіткого повідомлення для глядача. Це лише вінтажний калейдоскоп, уцілілий клаптик знищеної і забутої культури.
На сьогодні реконструкцією культурної пам’яті про український авангард серйозно переймається хіба що Національний центр Олександра Довженка. Тут не лише реставрують стрічки, а й видають фотоальбоми та DVD з кінокласикою, організовують на кінофестивалях гучні події, перетворюючи старе українське кіно на сучасний медіаперформанс. Своєю чергою, Музей театрального, музичного та кіномистецтва, у чиєму розпорядженні безліч культурних артефактів, міг би не обмежуватися мовчазною виставкою, а створити інтерактивну просвітницьку платформу й почати формувати аудиторію власноруч. Глядач ніколи не впаде з неба, і взаємодія з ним – єдиний шлях до успіху для сучасного музею.