Сектами називали всі релігійні осередки, що почали з’являтися в той період. Пам’ятаю, як у моєму місті одночасно виникло кілька християнських спільнот: баптисти, п’яти десятники, адвентисти 7-го дня, харизмати. Зібрати «паству» їм було неважко – люди, знесилені економічними негараздами, обмінювали нереалізований прагматизм на духовне зростання. До того ж, давався взнаки радянський атеїзм – тривалий примус обернувся релігійним голодом. Я потрапила в протестантську недільну школу у вісім років за порадою подруги. Батьки вирішили, що знання Біблії буде незайвим і корисним, тому не заперечували. Разом зі мною до баптистів ходило чимало дітей різного віку. Найстаршим було п’ятнадцять років, наймолодшим – сім. Ми не просто читали Біблію й дитячу християнську літературу, а ще й малювали, співали і ставили міні вистави. Такий прогресивний підхід надійно забезпечував увагу дітей. Ще однією, подекуди найвагомішою причиною масових відвідувань недільної школи була гуманітарна допомога зі США та Німеччини. Небачені доти снікерси й орбіти вражали яскравими етикетками та незнайомим смаком. Окрім солодощів, іноземні місіонери привозили одяг, іграшки. А ще вони влаштовували літні табори, де можна було поспілкуватися з американцями «наживо». Я вчила в школі англійську, тому швидко подружилася з одним із них – сорокарічним Брайаном зі штату Мінесота. Ми листувалися з його родиною кілька років. Потім це поступово зійшло нанівець, Брайан вже не приїжджав до України, здається, він подався нести істину мексиканцям. Десь у 13 я перестала ходити до недільної школи. На той час протестанти вже втратили колишню популярність, поступившись місцем радикальнішим релігійним утворенням, що підпадали під визначення «секта». «Біле Братство», «Білий лотос», харизмати тощо. Наші місцеві наркомани йшли туди за реабілітацією, оскільки прагнули подолати залежність сильними емоційними замінниками. Наприкінці 1990-х сектантський рух дещо вщух, завалений стосами книжок із магії та езотерики.