В мене, як в віруючої людини, викликає огиду прагнення політичних діячів публічно приєднатися до головних християнських святинь. Перша за все, обурює їхнє лицемірство. Почитати офіційні привітання українців та звернення з нагоди того чи іншого свята – і таке враження, що немов це написав якійсь святий. Свіже привітання до народу від Президента Януковича з Водохрещенням Господнім, принаймні, створює таку помилкову уяву: «Сердечно вітаю весь український народ з одним із найбільших християнським святом – Богоявленням Господнім… Віддавна осяяне світлою радістю свято Водохреща було для нашого народу джерелом зміцнення віри в перемогу добра, у краще майбутнє». Коли ти читаєш ці рядки в контексті – знаєш про зловживання владою, брехню, особисте збагачення сім’ї президента та його оточення за рахунок бідних громадян – виникає не лише ненависть до автора, а й ще скептичне ставлення до релігії, яку вони сповідують.
В такий ситуації розумієш чому революціонери XVIII століття у Франції або російські декабристи сповідували атеїзм. Вони не могли інакше ставитися до віри, якої притримувались головні гнобителі народу.
На жаль, зрощення церкви і держави (або клерикалізація) із відповідними негативними наслідками – спадок від російського царату та Радянського союзу. Більшість християнських церков України намагається тим чи іншим чином загравати з владою та політиками. Деякі з церковників прагнуть пройти до місцевих органів влади (УПЦ МП від «Партії регіонів» або УПЦ КП від ВО «Свобода»). Мало в кого набирається сміливості та християнської послідовності у викритті гріхів влади. Наприклад, один із баптистських лідерів Григорій Комендант в інтерв’ю та на прес-конференціях неодноразово повторює, що «Віктор Янукович – глибоко віруюча людина», а в нього немає проблем із нинішніми керівниками України (і це на тлі постійного обмеження релігійної свободи тих самих протестантів!).
Функціонери церков помилково впевнені, що лише їхня безпосередня участь у політичних процесах допоможе вирішити труднощі та проблеми. Загравання з політикою завжди лягало темною плямою на імідж структури, яка ніби представляє Бога на землі. Це і славнозвісне «сергіанство», коли Російська православна церква різко змінила риторику і перетворилася на адвоката сталінського режиму. Два відомих німецьких пастора Дітріх Бонхоффер і Мартін Німьоллер, які в майбутньому стали активістами руху опору, на початку правління нацистів нейтрально-позитивно відгукувались відносно внутрішньої політики НСДАП. Перший казав, що «єврейське питання – одна з історичних проблем, з якою держава повинна розібратися, і, безумовно, держава має право прокладати в цьому питанні нові шляхи». А другий згадав, що євреї розіп'яли Христа, тому «вони несуть на собі прокляття і через відкидання Його прощення тягнуть за собою провину своїх батьків, які пролили невинну кров». Добре, що вони з часом усвідомили провину і встали на правильний шлях боротьби із нацизмом.
Ще один сучасний приклад пов’язаний із найбільш християнською країною Африки – Руандою, яка нині є синонімом геноциду. У 1992 році організація «Влада хуту» за намовою держави і церкви зайнялися масовим винищенням своїх сусідів – народ тутсі.
Єпископ, монсеньйор Вісент Нсенгіюмва тоді входив до центрального комітету єдиної правлячої партії «Національний революційний рух розвитку». Іншого церковного лідера –єпископа, монсеньйора Огюстена Місаго – публічно звинувачували в тому, що він відмовляв тутсі в укритті, критикував священиків, які допомагали «тарганам». Також сказав посланнику Ватикану, який прибув до Руанди в червні 1994 року, попросити Папу Римського «знайти інше місце для священиків-тутсі, бо народ Руанди більше не бажає їх бачити ».
Отже бачимо, що зрощення церкви і політики не призводить до освячення останньої. Навпаки – релігія набуває чорних фарб.
На сьогодні лише одна церква в Україні займає чітку, принципову і незалежну до політики позицію – це Українська греко-католицька церква. Її приклад треба наслідувати усім іншим релігійним організаціям країни. Рік тому офіційні представники УГКЦ відмовилися бути присутніми на урочистостях з нагоди Соборності України в Києві, щоб не попасти на вертіло політичних ігрищ та маніпуляцій. А нещодавно Блаженніший Святослав зазначив, що їхня церква не підтримує жодну політичну силу на виборах.
Інший негативний бік «воцерковлення» політиків – це ілюстрація політичної неспроможності. Якщо подивитися на всі релігійні сплески вітчизняних політиків, то можна помітити одну тенденцію: вони співпадають із неспроможністю запропонувати суспільству альтернативу державного розвитку.
5 лютого 2010 року, за тиждень до виборів Юлія Тимошенко, намагаючись прикрасити не дуже вдале прем’єрство, зібрала на Софіївській площі барвисту спільноту християнських лідерів – від православних Московського патріархату і до протестантів з католиками, – щоб «звернутися до Господа з проханням про пробачення, з проханням про прощення за всю владу». Але через рік здійснити такий самий трюк на День Соборності вже не вдалося.
Один із одіозних політиків України – Олег Ляшко запам’ятався користувачам Facebook світлинами із Єрусалиму, де він «спілкувався» і просив благословення в місцевого Патріарха Теофіла.
На згадку приходять і заяви на всіх останніх виборах про «захист канонічного православ’я» від вчорашніх гонителів християнства – Компартії України та її лідера Петра Симоненка.
Як тільки в українських політиків виникає криза із креативністю у пропаганді, відсутності нових «месседжів» до виборців – одразу виникає тема із релігійністю. Кожен хоче вигаданою святістю довести власну гідність займати найвищі посади в державі. Деякі церкви із завзяттям сприяють цим примітивним і грішним бажанням.