Релігія пов’язує між собою людей: ті, хто має спільну віру, успішніше й затятіше відстоюватимуть свою батьківщину в боротьбі з ворогами, аніж ті, хто віри не має або ж поодинці вірить у щось своє, окреме. Релігія пов’язує між собою людину і трансцендентне, минуще й вічне, даючи тимчасовій істоті змогу витримати напір подеколи нестерпного буття.
Нестерпність полягає, зокрема, і в тому, що людина усвідомлює власну та своїх близьких кінечність. Безмежні простори вічності обступають нас зусібіч, безліч непізнаного супроводжує все життя, дивлячись на сузір’я, душа людська сповнюється мріями й задумами. Та скоро згасає завзяття й ми перетворюємося на пил, про який завтра вже ніхто не пам’ятатиме.
Певна релігія дає людині необхідні орієнтири, пояснюючи, що насправді вона має безсмертну душу, яка не загине разом зі смертю тіла. Або що все це їй тільки мариться: і народження, і одруження, і розмноження, і смерть.
Читайте також: Те, що розумному ліки, дурному смерть
Або що тутешнє існування — лише спокута помилок, яких людина припустилася в попередніх утіленнях. Релігій багато, тому немає сенсу переповідати зміст кожної. Єдине, що стає помітним упродовж історії релігій, то це те, що вони також минущі, приречені на старість, зникання й забуття. Одного дня релігія втрачає здатність зв’язувати, автоматично втрачаючи своїх прихильників.
Тоді людина, припустімо, мешканець старожитнього Риму, відчуває, що настав час знайти (або створити, або відродити) якусь іншу дієву релігію. Вона поверне ласку богів і знову об’єднуватиме народ в єдине ціле. Священні статуї колишніх богів, що гордо височіли над містом, починає безшумно поглинати всеїдна земля. Неофіти нових релігій відбивають старим ідолам голови й руки та спалюють бібліотеки, у яких зберігалися незліченні скарби попереднього бачення світу. До людського суспільства на довший або коротший час повертається рівновага між земним і небесним, між особою і колективом, між смертю і життям.
Людина потребує не так вічного тривання цінностей одного й того самого культу, скажімо, Астарти або Зевса, як регулярного повторення одних і тих самих хвилин присутності доброго, красивого і священного. Їй, як тимчасовій істоті, значно рідніший безупинний плин часу, ніж нерухомість статичної позачасової вічності, настання весни чи літа, що обов’язково зміниться восени, ніж одна й та сама безвилазність арктичної зими.
І тут на допомогу приходить сама природа. Мабуть, найяскравіше присутність священного в повсякденному помітна у традиційній японській культурі з її милуванням квітучими сакурами, самозабутнім спогляданням місяця та з афоризмами дзенських наставників, які стверджували, що дух вчення дзен подібний до аромату свіжозавареного чаю. «Якщо ти зрячий, то не можеш не бачити квітів, якщо ти думаєш, то не можеш не думати про місяць. Якщо ти бачиш те, що не є квітами, ти подібний на неотесаного дикуна.
Читайте також: Уміння бути поруч
Якщо у твоїх думках немає квітів, то ти схожий на дикого звіра», — такими дещо екстравагантними для сьогоднішнього слуху словами починає подорожній щоденник один із найвидатніших поетів Японії і світу Мацуо Басьо.
Ці наші жінки, мами, сестри й дружини з сапками в руках, що схиляються біля кущів жоржин і лілей, також є поетами й художниками, вони теж римують кольори і старанно добирають насіння. Вони не тільки відчувають красу минущого кінечного світу, явлену в айстрах і краплях дощу на смарагдовому листі та атласних пелюстках, а і творять її. Вони знову й знову закарбовують цей текст, із року в рік сіючи його, садячи, поливаючи й полючи. Вони також є священнослужителями, що наполегливо повертають землі її змогу народжувати нових і нових істот, щоб не припинився рід квітковий і людський. Щоб не урвалася краса й не згасли очі тих, хто її зауважує. Щоб не забули про святе. Щоб завжди пам’ятали і трималися належного. Саме про це сповіщають барвисті сутри гладіолусів у липневих палахкотливих квітниках. Саме про цю істину сяють вирощені теплими руками мантри релігії квітів.