Між Івано-Франківськом і Тернополем пролягає автошлях національного значення Н18. У місті Бучач його проклали майже впритул до одного з кутів видатної архітектурної пам’ятки — міської ратуші. Її обов’язково згадують, коли розповідають про таємничого скульптора Іоана Георга Пінзеля, який з 1740-х років мешкав у місті, мав тут майстерню, виконуючи замовлення магната Миколи Василя Потоцького. Попри те що ратушу на замовлення Потоцького спроєктував і звів кум Пінзеля, архітектор Бернард Меретин, скульптора згадують біля ратуші значно частіше. І пам’ятник саме йому поставили так, щоб його бачили навіть подорожні, хто їде згаданим автошляхом.
Пінзель дійсно винятково вигадливо прикрасив споруду: чотирнадцять кам’яних, з місцевого вапняку, круглих скульптур підняв на рівень парапету другого поверху, використавши образи з античної міфології, Біблії, а також фігури козаків, оскільки Потоцький утримував власне військо з 300 козаків. Та в наш час на ратуші, реставрація якої триває, бачимо кілька решток скульптур, в абрисах яких не можна вгадати ані Геракла, ані лева чи лернейську гідру, що вже казати про Давида чи козаків з голим торсом. Частину скульптур утратили в пожежі 29 липня 1865 року, коли загорілися ятки євреїв-крамарів; по залишках потрісканих композицій стріляли московські солдати, коли зайняли Бучач 1915-го; їхні уламки падали на площу, коли місто окупували й «звільняли» під час Другої світової війни. А кілька півфігур-каріатид під балконами на фасадній стіні знищили вже в середині 1950-х, коли влада «освободителів» вирішила «упорядкувати» площу. Безформні рештки дев’яти статуй зберігаються за межами ратуші, і коли завершиться обіцяна реставрація чи реконструкція їх, наразі невідомо.
То чому бучацьку ратушу міцно пов’язують з іменем Пінзеля — від місця проживання й кам’яних скульптур тут майже нічого не залишилось, — а не Меретина, який створив таку довершену форму будівлі, що вона й сьогодні вважається однією з найдовершеніших із центральноєвропейських міст?
У публічній лекції циклу «Скульптура і скульптори України», що відбулася на початку лютого у Культурно-мистецькому центрі НаУКМА (запис тут), запропонували слухачам версію відповіді.
Українці давно сприймають архітектуру не конструктивно, а декоративно не через об’єми, а через оптику прикраси. Пінзель, коли потрапив до Галичини, імовірно на запрошення того таки Меретина, бачив, що кам’яниці тогочасного Львова доповнені декором аттиків, стін, одвірків, порталів кам’яниць. Не лише сакральних будівель (храмів і каплиць), а й екстер’єрів будинків, що утворювали публічний, вуличний простір. Імовірно, таке використання горельєфів і барельєфів було притаманним більшості міст і містечок, де будували з каменю. Пишний декор, який Пінзель з Меретином запропонували Потоцькому для бучацької ратуші, мав свою ідеологію, а також виконував завдання: приголомшити, вразити поєднанням круглої скульптури із рельєфами, чого ще не було в місцевій традиції. Це їм вдалось. Ще й тому, що українці (не лише галичани) стиль бароко сприймали та використовували як суму додаткових до архітектурних об’ємів навіть і княжої доби елементів.
Згадаймо фото київських соборів, які знищили більшовики в 1930-х, — Богоявленського на Подолі, Військового Микільського на Печерську: їхні рельєфні портали були пишними прикрасами доволі простої, стовпної конструкції. Рельєфними зображеннями зірок, мушель, квітів і гілок прикрасили й реконструкцію Софійського собору, яку фінансував гетьман Іван Мазепа, а новозбудовану її дзвіницю — навіть зображеннями джур, гербів, картушів. У в’їзді з боку Золотих воріт, який пізніше назвали Брамою Заборовського за іменем фундатора, збереглися пишні рельєфні емблеми, листя аканта, маскарони, змуровані навколо дверей приблизно тоді ж, що й бучацька ратуша. Тільки в Бучачі — з каменю, а в Києві — із цегли.
В історії української архітектури донині існує мисленнєвий поділ на дві архітектурні традиції цього періоду: у Західній (правобережній) Україні — продовження європейської версії стилів бароко й рококо, у Східній (лівобережній) — оригінальна версія бароко, яку називають українською або мазепинською. Вона базується на аналогії ялтинського поділу світу, його більш ранній версії, відомій як Андрусівське сепаратне перемир’я 1667 року: Київ разом з усім лівим берегом під владою московії виробляв православну версію барокових стандартів, а Львів і вся Галичина в складі Речі Посполитої продовжили рівняння на Рим, Ватикан, Париж.
У цій політизованій версії візуальної культури кінця ХVII — середини XVIII століть, за якою вгадується підрадянське негативне ставлення до Заходу, проігноровано основний принцип: обидва береги Дніпра використовували рельєфний декор різноманітних будівель. Як сакральних, так і громадських, наприклад, згадаємо Староакадемічний корпус Києво-Могилянської академії, навпроти якої тоді стояв київський магістрат. Ратуша.
Якщо сумістити два малюнки колишніх міських ратуш, яких нині не існує, — київської та львівської: вони, на диво, подібні. І не лише тому, що на вершечку було місце для сурмача, а недалеко влаштували колодязь-фонтан з рельєфними зображеннями: на львівській площі Ринок — міфологічну «Мелюзину», на київській Контрактовій площі — «Феліціана», а пізніше Самсона. Цікавіше інше. Попри всі трагічні обставини для київської скульптури, у музейному фонді України донині існує реставрований, той самий, який створив наприкінці ХVII cтоліття анонімний різьбяр, поліхромний рельєф архангела Михаїла, що побиває змія. Саме він стояв на вершечку київської ратуші, а потім і київської Думи, яку збудували пізніше на нинішньому майдані Незалежності.
Як це не дивно, дерев’яний рельєф зберегли на відміну від кам’яних скульптур Пінзеля, бронзової німфи й таємничого «Щасливця», біля яких збирали воду.
Давні принципи організації міського простору за два століття майже зникли, їх складно побачити в наших містах, де проклали нові шляхи, а річки й водозабірники заховали під асфальт (у найкращому випадку). Та саме стосується й ролі рельєфів, скульптури, об’ємного декору будівель. Це також заважає скоригувати уявлення про те, що естетично об’єднувало нас, українців по обидва боки Дніпра, у не таких уже й далеких XVII–XVIII століттях. Можливо, тут ще працює вміло підживлювана підрадянськими наративами ненависть до «окатоличення», тобто штучне розділення нації, а отже і явищ культури «по різних підпорядкуваннях». На це накладається й кічева любов до інстаграмно-туристичного декору, що призводить до нескінченного перефарбовування публічних будівель у ядучі кольори: від нього також зменшується цікавість до скульптурного декору наших міст — від Мукачева до Глухова, від Чернігова до Одеси. А отже, і його естетичне значення в публічних просторах усієї України.
Про захист рельєфного оздоблення історичної частини міст нині мало хто думає. На відміну від пам’ятників, хоча і перше, і друге –– скульптурний декор. Про що говоритимемо за місяць на наступній лекції нашого циклу.