Ще в школі наш учитель історії сказав про мене, що ходжу в рожевих окулярах та в житті мені буде важко. Думаю, за тривалий час після того виникало безліч приводів ці окуляри зняти або просто розбити їх на мені ударом з розмаху. Але я все одно болісно відвикаю від того, що корінням сягає ще мого дитинства. Тобто історія про луганські трамваї саме про болісну розлуку з тим, до чого, як виявилося, я дуже звикла та була прив’язана всім серцем.
Ви лише уявіть: луганські трамваї як система громадського руху в області були пущені в експлуатацію 1 травня 1934 року. Станом на початок бойових дій, улітку 2014-го, місто обслуговувало одне трамвайне депо, 37 вагонів, було прокладено майже 100 км рейок і функціонувало дев’ять робочих трамвайних маршрутів.
Тема перших трамваїв у Луганську порушувалася на засіданні міської думи ще в 1899 році: це був проект інженера Кульжинського про будівництво електричного трамвая. Але ідея випереджала час. Тоді містом пересувалися на візках із конями, дороги були з бруківки, місцями з дерев’яних настилів. Ідея Кульжинського здалася всім невиправдано дорогою та фантастичною. Трамвайний рух у Луганську було відкрито 1 травня 1934-го.
Читайте також: Похорон під канонаду
В експлуатацію ввели шість вагонів Митищинського виробництва, а перший маршрут був довжиною 7,2 км і з’єднував околицю міста з центром та паровозобудівним заводом. Уже 7 листопада 1934 року запустили ще дві нові лінії та почалося будівництво трамвайного депо. Кожні півроку до існуючих маршрутів додавали ще один-два нові, які транспортними артеріями поєднували місто, даючи змогу зручно діставатися до потрібних місць його мешканцям. Зараз я як власник авто можу сказати, якими короткими були деякі маршрути. Але дуже довго я користувалася лише трамваєм — одним із найнадійніших видів міського транспорту, що працював, як годинник, був містким та мав доволі зручні умови для пересування. Принаймні із сільськогосподарського ринку везли трамваєм усе: тварин, корм, розсаду, клітки. Місце для цього було, а водії розуміли, що для багатьох мешканців приватного сектору це єдина можливість вирішити власні питання. До речі, маршрут, який з’єднував мій дім із центром, здали 1 січня 1935-го. На диво, у війну минулого століття трамваї продовжували їздити містом, єдине, що об’єднали деякі маршрути. Але навіть під час німецької окупації рух трамваїв не припинявся. Ба більше, у травні 1944 року було відновлено роботу тих маршрутів, які не працювали під час війни. 1 січня 1970-го їх було вже 15, а 1 січня 1995-го для зручності робітників автозбірного заводу відкрили спеціальну лінію «3а»: ВО «Тепловоз» — вулиця Біломорська. Маршрут функціонував п’ять років, даючи змогу робітникам вчасно діставатися до роботи, а крім виділеного під маршрут до сьомої прохідної заводу було прокладено велику трасу, лінію електромереж із прожекторами та пішохідні доріжки.
Читайте також: Міфи про Москву і Станицю
Я пам’ятаю ті часи: трамваї тоді ніколи не були порожніми. Люди ходили пішки до кільця, аби зайняти кращі місця, сісти, бо на інших зупинках просто висітимеш на сходах, не даючи дверям зачинитися. І ще дещо: місто стало випускати свої трамваї. На базі паровозобудівного заводу почали виробляти власні трамваї. Над ними жартували, на них робили карикатури, а проте вони були тихі, великі та дуже зручні. Людей пересувалося містом стільки, що доводилося чіпляти додаткові вагони, щоб усі могли дістатися на роботу або по справах вчасно. Так, зараз це дивно, де всі ті люди, які висіли колись на сходах і вмовляли посунутися… Двотисячні виявилися важкими. Не вистачало вагонів, наявні вимагали ремонту. У трамваях було холодно, порошно, дуже шумно. Сидіння зашивали чим могли фахівці трамвайного депо. Але навіть тоді трамваї їздили. Як годинник, як колись. На початок 2012-го трамвайна система мала майже критичний стан. Інтервал руху на деяких маршрутах становив годину й більше. Випускали здебільшого по одному вагону на маршрут, пасажирів було дуже мало.
15 липня 2014 року рух трамваїв через бойові дії припинився на невизначений термін. У червні 2015-го місто спробувало відновити трамвайний рух, було пущено п’ять вагонів, але майже відразу все припинилося через нерентабельність.
Я живу якраз у тому районі, де трамвай був єдиною ниточкою, що зв’язувала з центром міста, з лікарнями, навчальними закладами, зупинками автобусів. Ним діставалися в будь-який кінець Луганська. Колись саме в трамвайному депо познайомилися мої батьки: батько працював після училища перед армією слюсарем, а мати після школи керувала бібліотекою. Воно було таким великим тоді, що мало свої творчі гуртки, художників, гуртожитки… Працювати там було престижно певною мірою. Багато чого в моєму житті пов’язано з трамваями. Їхній стукіт, як ритм серця. Бувало, працюєш на городі в літню спеку й чуєш ці звичні звуки: за ними можна було відміряти час, звіряти годинники. Колись пізньої години в пустому трамваї моя подруга підійшла до юнака: «Ми часто їздимо разом, давай знайомитися». Він не міг отямитися від щастя і, мабуть, ще довго не наважився б на таке першим. Зараз цей хлопець реалізовує свої мрії в Японії, а вона відома українська телеведуча.
Читайте також: Видатна освіта
Місцеві знали водіїв і кондукторів в обличчя, пізнавали здалека відомі вагони, підлаштовували своє життя під рух трамваїв. Кажуть, буває життя в ритмі танго, а наше минало під перестук трамвайних вагонів, під його гудок. Зараз… мені нічого казати про наші часи. Так, трамваї, як і багато що, ніколи вже не повернуться в місто. Це непотрібно новій «владі», а мешканці звикли обходитися без них. На трамвайних рейках саджають дерева та викидають туди сміття. На кільці трамвая біля нас випасають гусей і кіз, палять сміття. Кажуть, ще у 2015-му когось посадили за крадіжку трамвайних дротів, але ж те, що відбулося потім із трамвайним спадком, набагато гірше.
Трамваї ржавіють під дощем. Трамвайний парк зберігає гуманітарку будівельних матеріалів, там тримають автобуси й багато чого ще. Але ж вагонів уже немає. Не чути стукоту серця мого краю. І я думаю, років навіть 20 тому ніхто не повірив би в те, що серце міста може зупинитися, а для багатьох пасажирів тих трамваїв із цим припиниться саме життя. І зараз матусі на дитячому майданчику кажуть: «Мій син ніколи не пересувався поїздом чи літаком. А трамваєм, здається, ще встиг проїхатися, але був тоді таким малим, що цього, мабуть, уже не пам’ятає».