Селище Нові Білокоровичі, що в Олевському районі Житомирської області. Залізничні переїзди та іржаві ланцюжки вантажних вагонів, квітучі фруктові дерева коло побілених хат, вохристий пил доріг, старенькі велосипеди біля сільради. Нічого… зате блакитне небо. А ще була слава. Подейкують, колись, за радянських часів, саме до цього смт мешканці Житомирщини із завмиранням серця їздили купувати кольорові телевізори та інші дефіцити.
Тоді в Нових Білокоровичах був розміщений штаб дивізії Ракетних військ стратегічного призначення СРСР (РВСП). Точніше його адміністративна складова.
«Так, тут військова частина була раніше, – розповідає місцева жіночка років 45. Просить не фотографувати її і лише сміється у відповідь на запитання про ім’я, соромиться. – Я працювала там ще! Машиністкою на секретному листуванні була.
Нас, зв’язок, іще в 1996 році розформували. Я тоді в декретну відпустку пішла. Ну і приблизно тоді все занепадати почало…»
Нині місцеві займаються сільським господарством та підприємництвом. Є тут, кажуть, пилорами. «А ще у школах працюють, у садочках. У сільраді… В Держлісгоспі робочі місця є». І все одно із працевлаштуванням дуже складно. Відновленню «військової слави» були б тільки раді.
Чи не вважають це небезпечним? Адже мова про ядерну зброю… «Та ракети далеко були, в Лугинському районі… У Дивлині», – здивовано махає рукою жіночка. Так, наче йдеться про інший континент.
Читайте також: Ядерна реальність. Об’єктивна і віртуальна
До села Великий Дивлин, біля якого містилися пускові шахти, звідси лише кілька кілометрів.
Невеликий Дивлин
Великий Дивлин не такий уже й великий. Населення, за даними 2011 року, становило 836 осіб.
Подейкують, що колишня близькість ракет досі є причиною проблем зі здоров’ям у тутешніх мешканців: зокрема, на пускові шахти чомусь «списують» інсульти. Відновити ядерний статус? Зітхають. «Певно, це нічого доброго не дає. Але, як подивитись на нинішню ситуацію, то хай би краще ракети стояли, як колись. Щоб ми сьогодні не боялись, не хвилювалися».
«Кожна людина повинна відповідати за себе. Як хоче народ, не скажу. Вважаю, ми не настільки знаємо один одного, навіть сусіди… Казати ще за когось не маю права, – поринає у філософські роздуми секретар сільради пані Мосійчук. – Як на мене, коли тут діяла військова база, справді було краще. Тому що були місця для роботи. В нас майже всі чоловіки служили. Після армії ішли в надстроковики. А жінки – хто на педагогів, хто на медиків. Також залишалися тут. А зараз роботи немає… Село занепадає, бо всі молоді люди їдуть геть. Вони тут прописані, бо де ще прописатися? Тільки в батьківському домі… Але виїжджають десь на заробітки – у Житомир чи Київ найчастіше. Розбагатіти там змоги, звісно, не мають – дуже дорого винаймати квартири. Їдуть тільки для того, щоб якось існувати, якось прожити. Все…»
У сільраді визнають: думка про «пост’ядерні» проблеми зі здоров’ям у деяких мешканців села справді є. Інші вважають, що це неправда. «З держадміністрації приїжджали, і з Житомира приїжджали. Робили заміри води в шахтах – є там якась радіоактивність чи ні, – розповідають у великодивлинській сільраді. – Нас запевнили, що її там на сьогодні немає».
Щоправда, вважають, територія села заражена радіацією після Чорнобиля…
Тиша і темрява
Дорога від Великого Дивлина до місця, де над поламаними стовбурами та вкритою бетонними уламками землею досі височать сірі шапки (захисні механізми, що відкривалися в разі запуску ракет), на маківках яких уже виросли невеличкі деревця, коротка, близько кілометра. Але непроста. Спочатку це, як кажуть у Дивлині, бетонка – дві смужки міцних плит, котрими раніше рухалася військова техніка. Далі їхати потрібно просто через ліс.
Читайте також: Ракетна реінкарнація. Чи потрібно Україні повертати ядерний статус
І нарешті, ось вона – наша вчорашня оборона. Пускові шахти міжконтинентальних балістичних ракет РС-20, 15А18, у класифікації країн НАТО – SS-18 «Сатана». Найпотужніших, за радянською версією, у світі. Довжина «Сатани» – близько 32 м. Діаметр – 3,2 м. Дальність – 11 тис. км. Кількість боєголовок – 10, їх потужність – 500–550 кілотонн. Точність – 190 м.
Самих ракет тут, певна річ, уже немає. Але якби були – їх давно розпиляли б на брухт і будматеріали безстрашні мешканці навколишніх сіл. Біля шахт – численні траншеї, з яких люди викопували мідні та алюмінієві кабелі. Всередині поспилювали всі металеві конструкції, як-от двері чи сходи, де-не-де навіть роздовбали підлогу, аби витягти з неї сталеву арматуру. Колючий дріт із колись надійної огорожі ракетного комплексу, струм якої винищував усе живе біля себе, безсоромно «прикрашає» паркани довкруж ділянок місцевих фермерів…
Однак подивитися в лісі все одно є на що. За легендою, «відступаючи» від ядерного статусу, такі об’єкти в Україні підривали. Втім, на стінах нескінченних коридорів ракетних шахт біля Дивлина можна помітити хіба що сліди якоїсь незначної пожежі. Загалом споруди вціліли.
Підлогою багаторівневих підземних приміщень течуть брудні струмочки води різної глибини. Над ними здіймаються острівці з уламків бетону та іржавого заліза. У місцях, куди стікає вода, виникають справжні підземні озера. На дні таких водойм, як свідчить українська практика, нерідко назавжди зникають шукачі брухту (як це, зокрема, трапилося у серпні 2009 року із двома мешканцями Володимира-Волинського, неподалік якого є аналогічний занедбаний об’єкт). Чимало води й безпосередньо в самих ракетних штольнях – вертикальних коридорах, де чекали свого часу 32-метрові SS-18. Загалом «сталкерство» на занедбаних ракетних об’єктах – заняття вкрай небезпечне. Деякі конструкції зруйновані, ненадійні: впасти в бункер може навіть підготований дигер, а розраховувати на допомогу в глухому лісі не доводиться. Кореспондент Тижня відчув це на собі.
Читайте також: Володимир Василенко: «Щоб Україна стала суверенною державою, було потрібно позбутись ядерної зброї»
Зрозуміти, куди веде той чи той безкінечний бетонний хід, доволі важко навіть там, де на облуплених вологих стінах підземелля досі видніються написи на кшталт «Выход в сооружение № 2». Коридори, виринаючи з темряви у слабкому світлі ліхтаря, розгалужуються. Тут, під землею, дуже холодно. Майже абсолютна темрява. Дзвінка тиша. Але чомусь панує атмосфера спокою… Її залишки, які ще не встигли розчинитися в застояному тутешньому повітрі.
Це спокій і велич напівсплячого монстра, який самим фактом свого постійного перебування на посту міг би вберегти нас від великого лиха.