Добре їсти, довго спати та інші прості радощі життя здаються чимось примітивним, грубим і майже непристойним у ситому, динамічному суспільстві споживання.
Хочеться чогось більшого: джампонути з мосту, прив’язaним на мотузці, закайфувати від тайського масажу в тіні екзотичної пальми, порозтрусити тельбухи на квадроциклі в єгипетський пустелі… Та коли приходить час затягнути пасок, смаки змінюються. Кожен ковток доброго алкоголю, смачна – хай і невигадлива – страва в колі найдорожчих (колись ледь помітних у метушні ділової активності) людей стають формулою простого щоденного щастя.
Ну як тут не згадати ремарківських героїв, що смакували перно, кальвадос і шампанське у незатишній, спустошеній світовими м’ясорубками Європі? Як не згадати персонажів, що раділи кожному дневі, вирваному з обіймів спогадів чи передчуттів злого й неминучого? Чи як у "Чорному обеліску" – кожній нагоді пообідати так, щоб вистачило поточених інфляцією марок. Не знаю, чи випаде на нашу долю вповні відчути розчарування й радощі, знайомі "втраченому поколінню", але певні аналогії таки напрошуються.
Життя, яким ми його бачили до кризи, було не те, що чорно-білим, але кольорово-розмитим – ніби дивишся в кінотеатрі 3D-фільм без спеціальних окулярів. Аж ось ці окуляри з’явилися – й усе стало чіткішим і яскравим. Хоч ніби ще нічого не змінилося на гірше, за винятком тривожних передчуттів…
…З’явилася ціна копійці, київські парки видалися придатнішими для прогулянок, аніж пальмові алеї, хліб – чорний, світ – білий, осінь – жовто-червона, долар – сірий. І все це поруч, і все це з тобою. Подібна картина світу була і в Ремарка, коли випещені в затишному довоєнному орднунгу хлопчики нарешті вдягали окуляри реальності під час війни й гіперінфляції.
Нам теж переживати це не вперше. Різниця з 1990-ми лише та, що тоді поринули з неситого стабільного суспільства в голодне й нестабільне, а зараз – із ситого нестабільного у невідомість. Бо хто відгадає, що за тою кризою прийде? Адже «криза» в перекладі з давньогрецької означає, зокрема, й «суд». А коли суд чесний, рішень наперед не оголошують.
«Раніше європейці, коли їх спіткало якесь лихо, вживали слово «суд» замість слова «криза», – писав сто років тому святитель Микола Сербський. – «Зараз слово «суд» замінили словом «криза», зрозуміле слово менш зрозумілим. Приходила посуха, казали: «суд Божий!», повінь – «суд Божий!» Починалася війна або епідемія – «суд Божий!», землетрус, сарана, інші біди, все одно – «суд Божий!» І на теперішню фінансово-економічну катастрофу народ дивиться як на суд Божий, але називає її не «судом», а «кризою».
Вироки ж наразі доволі ліберальні. В селах люди сприймають кризу спокійно (це ж не повінь чи неврожай, зрештою!), як і більшість «городських» слів на кшталт «інфляція», «диверсифікація» чи навіть «аграрна реформа»… На землі, що пережила кріпацтво, продрозверстку й досі перебуває далеко не в «преміумсегменті» суспільства, це всього лише чергове судове засідання.
Бояться ж кризи завсідники ТРЦ, спа та інших розваг на три букви. А раптом не стане грошей на споживання, яке рулить мізками новонародженого класу, що тоді? Суд. За чорні зарплати, за культ успішності, за надмірну впевненість у своєму статусі й презирство до «лузерів». Статей звинувачення не забракне. Хто виживе, стане міцнішим. Перерахує цінності, як ремарківські герої, за новим курсом. Прибере з рівняння зайві невідомі й житиме, знаючи ціну тому, що раніше здавалося зайвим спамом, дрібним стафом, старезною фічою.
Навряд чи ми пригадуватимемо меню ресторанів, як голодні емігранти після революції, чи, як солженіцинський Іван Денисович, смакуючи шматочок «черняшки», сумуватимемо за обідом пересічного колгоспника. Але, напевне, з посмішкою вертатимемось у часи, коли годинами говорили по мобільнику, качали гігабайти через домашній інет, скуповували непотріб на розпродажах, збирали кришечки від напоїв з метою «отримати суперприз», жирували на корпоративних вечірках і не соромилися в своїх розвагах виходити за межі того, що здавалося «старою консервативною мораллю».
Словом, буде що згадати на суді й після нього – з чарочкою коньяку в руці, в недорогому ресторані, дивлячись в очі коханій людині.