Реалії окупованих територій за п’ять років стали не дуже сприятливими для повернення в Україну. Бо не для цього все це починали кремлівські імперці, щоб так просто все можна було виправити. Російські паспорти видаються, як на ксероксі, відбувається приєднання до банківської системи Росії, по телебаченню професійно нагнітається істерія щодо «фашистів», які вбивають дітей Донбасу, у школах «патріотичне» виховання не залишає місце іншому трактуванню подій. Але місцеве населення, навіть попри масоване зомбування, все одно залишається українським: навіть на підсвідомому рівні люди відчувають свою належність, мають певні звички й традиції, рідних і знайомих по всій країні, багато хто бажає повернення життя, яке було до війни. Я вже не кажу про патріотично налаштованих громадян, яких насправді в окупації немало. І якщо буде звільнення територій (саме звільнення, з чітким розумінням того, що відбувається), більша частина населення з радістю або з жалем викине на смітник або заховає в шухляди прапорці «республік». І через певний час за правильної політики чітких меседжів намагатиметься не згадувати ці роки свого життя. Як, власне, відбувається на звільнених територіях, де сьогодні зі свічкою не знайдеш тих, хто ходив на референдум у 2014-му. Але, звісно, значно більше часу знадобиться для налагодження життя: за кожен рік окупації треба віддавати два, а то й три — для реінтеграції.
Читайте також: Донбас. Кроки до повернення
Але в мене інше питання. Що ми робитимемо з тією частиною населення, яке з’явилося на території окупованих Донеччини та Луганщини за ці п’ять років? Російські офіцери, які «віджали», отримали квартири «за мужність у боях» або купили майже за безцінь у тих, хто був змушений тікати з власного дому через війну, ймовірно, зникли б, якби відбулося воєнне звільнення територій. Але цього точно не станеться, якщо окуповані землі повертатимуться Україні непрозорими способами, які прописані (або не прописані) у якихось формулах. Ця агентура обов’язково залишиться там, де потрібні її зусилля для руйнування України. А ми разом із натовпом правозахисників та міжнародних радників допоможемо їй зручно влитися в процес: найімовірніше, розроблятимуться алгоритми тієї реінтеграції, за якою будуть легалізовані всі офіційні папери, видані під час окупації: свідоцтва про шлюби, про народження, акти купівлі-продажу тощо. І тоді, виходить, російські військові, які масово осіли у великих містах, створили родини з місцевими, виховують спільних дітей, уже якось майже громадяни України? Безумовно, ці мирні чоловіки масово підпадають під амністію, бо ж не воювали (пам’ятаєте, російські військові не воюють в Україні — так же сказав президент Путін?), вони мають тут сім’ю, дітей і зовсім не мріють повертатися із сучасного Донецька кудись у село за Уралом.
А спробуй, наприклад, вигнати багатодітну родину з квартири, яку вона давно вважає своєю, навіть якщо власники захочуть повернутися, щоб спати на своїх ліжках! Це ж жах і брак толерантності, так? Ви ж не знаєте, може, всі вони п’ять років іпотеку платили снарядами й кулями, щоб її отримати! Згодом вони ще й матимуть право обирати та обиратися (якщо не одразу), отримуватимуть соціальні послуги, зокрема пов’язані з пораненнями під час війни проти українців, активно насаджуватимуть свої традиції та цінності, остаточно перетворюватимуть цю частину регіону на ментальну Росію навіть за видимості її єдності з Україною в якомусь особливому статусі. Вже офіційно й на законних підставах. І хай там скільки на них вдягатимуть вишиванки й годуватимуть салом із часником, свою справу вони робитимуть згідно з уставом і завданням окупантів. І тоді, на жаль, переселення російських селян у хати померлих від Голодомору українців нам здаватиметься навіть не наймасштабнішим прикладом поглинання та зросійщення. Усе це можна сказати й про Крим.
Читайте також: Криза як шанс
Я не закликаю вбивати немовлят чи голити голови жінкам, які створили родини із загарбниками — на щастя, ці практики давно в минулому. Але чи не варто нам серйозно задуматися не над лозунгами про ідеальну реінтеграцію, а над тим, як протидіяти планам справжньої руйнації держави, які дуже успішно знову реалізовуватимуться під оплески прихильників толерантного примирення? Зараз, коли про це ще є час подумати, закріпити певні обмеження в офіційних паперах, хоча б спробувати виявити спротив, а не вдавати, що «там живуть тільки такі самі українці». Ми ж бачили, як ці плани спрацьовують через роки та навіть десятиріччя, коли потомки тих переселених мали за щастя здати українця на підвал, «бо тут ніколи не було твоєї України».