Чотири роки тому коло вихідців з України в РФ помітно розширилося. Після краху режиму Януковича практично вся українська верхівка в паніці втекла до РФ, побоюючись відповідальності за масове вбивство прихильників опозиції в Києві. Хтось покинув Україну відразу ж, у перші дні після перемоги революції. Хтось жив тут ще кілька місяців, пробував загравати із сепаратистами зі східних областей і змушений був виїхати дещо пізніше. Але так чи інакше після 2014 року кількість проросійських політиків у країні істотно зменшилася, і сьогодні на цьому фланзі головні ролі грають люди, які раніше перебували в Партії регіонів на других-третіх ролях.
Долі втікачів склалися по-різному. Спочатку були серйозні побоювання, що в Росії з українських політиків сформують «уряд у вигнанні» на чолі з «легітимним президентом», який на російських багнетах спробує повернути собі контроль над Україною. Але Кремль не став цього робити. Кажуть, через особисту неприязнь Путіна до Януковича та його людей, яких він після перемоги Майдану став просто зневажати. А самостійно об’єднуватися банкрути не схотіли. Як зазвичай буває в таких випадках, провину за поразку політики стали покладати одне на одного й надалі вирішували свої справи окремо.
Читайте також: Культурні кордони
Колишній президент Віктор Янукович спочатку давав зрозуміти, що не збирається здаватися. Після втечі до Росії він влаштувався в Ростові й провів кілька прес-конференцій, на яких називав себе законним президентом і погрожував повернутися до Києва. Однак грізний володар «Межигір’я» поступово став здавати. На публіці з’являвся дедалі рідше, а грізні заяви поступово перейшли в старече бурчання. Останнім часом про колишнього президента згадують лише у зв’язку з нескінченними судами, у яких він бере участь. Причому саму згоду Януковича на участь у судовому процесі його соратники розцінили як слабкість і чергове приниження. Адже таким чином він визнав легітимність «київської хунти» й став виправдовуватися.
Але якщо Януковича 2014 рік явно зламав, то колишній прем’єр-міністр Микола Азаров, попри похилий вік, тримається бадьоро і явно розраховує повернутися в політику. Серед українських вигнанців у Росії сьогодні він найактивніший. Екс-прем’єр регулярно коментує порядок денний у соціальних мережах, а також час від часу виступає на прес-конференціях із «викриттями» нової влади. При цьому на відміну від інших українських політемігрантів Азаров поводиться радше як російський, а не український політик. Його заяви за своїм змістом практично не відрізняються від заяв російських яструбів-імперців і мають яскраво виражений антиукраїнський характер. Складається враження, що він нарешті перестав соромитися й почав мститися за багаторічну необхідність прикидатися українцем і говорити ненависною йому українською мовою. Відверто співчуває російським окупантам і сепаратистам Донбасу, коментує та поширює фейки російських ЗМІ.
Періодично колишній прем’єр-міністр піддається творчим поривам і пише книжки, причому не тільки мемуари та роздуми на політичні теми, що було б адекватно, а ще й «історичні праці», у яких «викриває злочини» українських націоналістів у роки Другої світової війни. До України ці опуси не завозяться, а ось у російських магазинах продаються. На полицях їм зазвичай посідають місця поряд із книжками Проханова, Холмоґорова, Курґіняна, Старікова та інших діячів, більшість із яких не визнають самого права України на існування.
Читайте також: Чи має Україна ознаки failed state
Влітку 2015 року Азаров разом із колишніми нардепами від ПР Володимиром Олійником та Ігорем Марковим оголосив у Москві про створення «Комітету порятунку України», який назвав «урядом у вигнанні». Однак серйозно до цієї організації ніхто не поставився — занадто багато часу було втрачено. Якби політики-втікачі створили такий «уряд» у березні 2014-го, напевно, це мало б зовсім інший ефект. Такого кроку в той час дуже чекали прихильники Януковича. Але діяти швидко регіонали не захотіли, а влітку 2015 року їх ніхто вже не сприймав.
Створення «Комітету» широко висвітлювали російські ЗМІ, однак жодного практичного сенсу цей крок не мав. Навіть прихильники Росії та «ЛДНР» називали Азарова, Олійника й Маркова невдахами та боягузами й скептично відгукувалися про їхні ініціативи. Було очевидно, що будь-який авторитет ці люди в Україні давно втратили. «Рятівники» заявили, що виступають за федералізацію країни та надання російській мові статусу державної, але навряд чи знайшлася хоч одна людина, яка повірила тим словам. Адже саме з цими гаслами команда Януковича виграла вибори далекого 2010 року й не зробила нічого для виконання своїх обіцянок, коли мала всю повноту влади.
У наступні роки «Комітет порятунку України» не запам’ятався нічим, окрім кількох заяв, конференцій та круглих столів. Незважаючи на те що Азаров та Олійник не раз казали, що підтримують бойовиків «ДНР» і «ЛНР», а останній навіть наполягав на необхідності визнання «республік», ніхто з комітетників так жодного разу й не з’явився ні в Луганську, ні в Донецьку.
На останній прес-конференції в Москві, яка відбулася наприкінці квітня, Микола Азаров з’явився вже чомусь не з Марковим та Олійником, а з іншими втікачами-регіоналами: Андрієм Клюєвим та Віталієм Захарченком. Політики вкотре пообіцяли повернутися в Україну й змінити її політичний курс. При цьому екс-прем’єр постійно хамив журналістам і нагадував більше сварливого пенсіонера, ніж амбітного політика.
Читайте також: Реакційний популізм
А ось інший у недавньому минулому активний політемігрант останнім часом практично зник з інформаційного поля. Колишній міністр доходів і зборів Олександр Клименко, який не раз заявляв про свій намір брати участь у майбутніх виборах та навіть створив для цього власну партію під назвою «Успішна країна», істотно послабив активність. Якщо раніше на вулицях час від часу роздавали партійні газети «Успішної країни», а в мережі поширювалися відеозаяви колишнього міністра, то ближче до виборів ця діяльність пішла на спад. Дедалі гірше почуваються й інформаційні ресурси Клименка: радіо «Вести» та однойменна газета. Її вже не безплатно роздають щодня, а продають, до того ж не так регулярно. Очевидно, у колишнього скарбника «Сім’ї» закінчуються гроші.
Практично не чути останнім часом і колишнього «головного новороса» Олега Царьова. Якщо у 2014–2015 роках він був частим спікером на українську тематику, то тепер майже забутий. Нагадує про себе тільки у своїх блогах та поодиноких інтерв’ю другосортним російським ЗМІ. Як випливає з цих коментарів, Царьов дуже незадоволений політикою РФ щодо «ЛДНР» і регулярно критикує за це російське керівництво.
Наприкінці квітня в інтерв’ю «НИА Калининград» він вкотре скаржився на ситуацію в «ЛДНР» і зізнався, що люди там розчарувалися в Росії. «Населення республіки розділилося на дві частини. Одні хочуть повернутися в Україну, інші — як завгодно, але тільки не так, як зараз. І якщо у 2015 році люди однозначно хотіли в Росію, то сьогодні таких майже немає. Розумієте, люди просто втомилися чекати», — заявив він.
Останнім часом активність українських політиків-утікачів у Росії переважно зводиться до участі в різних ток-шоу, де вони виступають у ролі клоунів та розважають публіку нарівні з різними підставними експертами та фриками. Депутати, що втекли з України, кочують з одного телеканалу на інший, де нескінченно кричать, лаються, сваряться з російськими політиками та між собою. Останній раз таке трапилося в ток-шоу Владіміра Соловйова, де посварилися Петро Симоненко та Ігор Марков. Останній обізвав Симоненка зрадником та Іудою й кинув у нього жменею дрібних монет, що мало символізувати 30 срібняків. Причина такої ненависті зрозуміла: Симоненко досі живе й працює в Україні, що викликає в Маркова та інших утікачів заздрість.
Таку діаспору в Росії насправді було б доречніше називати неукраїнською. Всі заяви політиків-утікачів зводяться до пропозицій побудувати в Україні якусь анти-Україну — державу, у якій не буде нічого українського і яка в усьому копіюватиме Росію та підкорятиметься їй. Розраховано все те, мабуть, не так на українську, як на російську аудиторію. А в Україні з такими ідеями на успіх очікувати не варто. Цю, здавалося б, просту істину регіонали так і не змогли усвідомити за все своє бурхливе політичне життя.
