Справжня ж опозиція з часом з’явиться з лона… тримайтеся за стільці та крісла! – з лона Партії регіонів як тієї політичної потуги, що об’єднала у своїх лавах найкращих менеджерів і найуспішніших бізнесменів країни. А якщо разом збирається така велика компанія крутої публіки, там неодмінно виникають різні центри впливу та ухвалення рішень, починається групування за регіональними чи бізнесовими інтересами, далі формуються різні проекти і програми розвитку країни – от і готова щонайменше двопартійна система, яку залишається тільки оформити організаційно.
Усе наче логічно, але ж неодмінно виникає запитання: а де й коли, в якій країні з неусталеною демократією партія. здобувши нічим (в тому числі й законами) не обмежену владу та розгромивши нікчемну й неефективну (на її погляд) опозицію, за якийсь час раптом проростала зсередини пагонами внутрішньої демократії та народжувала зі свого лона реальну багатопартійну систему? Може, партія більшовиків у Росії? Чи НСДАП у Німеччині? Чи Компартії Китаю та Куби? Ой…
Якщо за монопартійного режиму (партії-сателіти, які перебувають під повним контролем «керівної і спрямовуючої» не рахуємо – он у КНР їх більше десяти…) і відбувається прихід опозиції до влади, то шляхом внутрішньопартійного перевороту. Як-от це робилося після смерті Леніна та Сталіна. Чи при усуненні Хрущова. Ще частіше опозиція до влади не приходила – раптово й абсолютно випадково її лідери гинули в автокатастрофах чи виявлялися небезпечними занзибарськими шпигунами…
І не тільки класичних тоталітарних режимів усе це стосувалося і стосується, а й тих держав «третього світу», де можновладний клан (чи клани) оформлені у вигляді всенародної партії, не має значення, соціалістичної, ісламістської чи прогресивно-демократичної. Адже в більшості випадків, усуваючи ту чи іншу групу від державної влади, дуже зручно залишити собі відпрацьований механізм здійснення владних повноважень у вигляді монопольно правлячої партії та – у разі потреби потрясти світ своєю демократичністю – її дрібненьких і невпливових сателітів.
Утім, навіщо кудись далеко ходити – хіба в Партії регіонів, незрівнянній та блискучій, не так давно не створився другий центр тяжіння навколо Євгена Кушнарьова? Хіба не почали гуртуватися навколо нього серйозні люди, в тому числі бізнесмени? І чим закінчилася ця внутрішньопартійна демократія? Трагічним випадком на полюванні, чи не правда?
І що цікаво: після цього випадку жодних спроб організувати якийсь другий центр тяжіння в партії з якогось дива не було.
Ні, звичайно, боротьба в ній точиться постійно – за найбільш наближене до годівниці місце. Інтриги, підсиджування, раптові зняття з посад другорядних осіб, погрози «самого» на адресу того чи іншого члена «синедріону»… Але хіба ж Борман не підсиджував Геринга, а Малєнков – Жданова? Хіба запекла боротьба за пріоритетний доступ до фюрера була виявом внутріпартійної демократії в НСДАП? Чи, може, знамениті «перегони на катафалках», коли за два з половиною роки змінилося чотири генеральних секретарі ЦК КПРС, означали демократичну ротацію керівних кадрів в СРСР?
Можуть заперечити: а в Росії ж виросло з КПРС кілька партій, що активно змагалися між собою? Так, виросли. Так, змагалися – у 1990-ті. Аж до танків на вулицях доходило. І що в підсумку? Кілька партій у Думі, кожна з яких тим чи іншим боком нагадує КПРС, а найголовніша з них, «Единая Россия», за словами екс-генсека компартії та першого й останнього президента СРСР Міхаїла Горбачова, «нагадує якнайгіршу копію КПРС».
І, до речі, з якою ідеологічною платформою виступатиме внутрішня опозиція в Партії регіонів – опозиція, яка начебто консолідується в іншу партію та здобуде демократичним шляхом державну владу? Нинішня партійна еліта, хоча й тусується з Парламентській асамблеї Ради Європи в компанії з тамтешніми соціалістами, являє собою зібрання найбагатших людей України. Не всіх, звичайно – дехто воліє перебувати за лаштунками, а дехто взагалі публічно демонструє свою аполітичність та європейськість. Але такої концентрації грошей (точніше, людей із грошима), переконаний, не має наразі жодна політична партія Європи, а то й усього світу. Навіть згадана вже «Единая Россия» (адже В. Путін не є членом партії). То що ж – мільйонери у партії підуть в опозицію до мільярдерів, відтак проголосять себе вже не соціалістами, а переконаними комуністами? Чи навпаки, мільярдери стануть консерваторами, подарувавши лейбл скромних соціалістів мільйонерам?
Хоча… Знову тримайтесь за стільці. Можливо, заява знаного політолога з обслуги «регіоналів-соціалістів» – це заявка на майбутнє, і невдовзі, після повної й остаточної ліквідації реальної (хоч і недолугої) опозиції (а важелів для цього на законодавчому рівні готується чимало), Партія регіонів справді поділиться навпіл? Щоби продемонструвати всьому світові, що в Україні діє така сама двопартійна супердемократична система, як і у США? Бо ж після виборів влада переходитиме з рук у руки, хіба це не демократія? Навіть якщо насправді йдеться про те, що перехід цей відбувається з лівої руки у праву…
Що ж, таке теж може статися – як новація всесвітньо-історичного масштабу. І матимемо ми доленосний вибір: Партія регіонів-1 чи Партія регіонів-2.