Регіональна гордість

Мені було сім років, коли я дізналася, що живу в Україні. 1 вересня вчителька запитала: «Діти, хто знає, де ми з вами живемо?». Хтось сказав: «У Донецьку!». «А де знаходиться Донецьк?» «У Радянському Союзі». «Донецьк, діти, знаходиться на території України, — однієї з 15 братніх республік, які утворюють Радянський Союз», — урочисто пояснила вчителька. Не можу сказати, щоб отримана інформація надихнула мене: читаючи російські казки і розмовляючи російською мовою, я було впевнена, що живу в Росії, яка ще якогось дідька називається СРСР. Поява України порушила цілісність картини мого сприйняття дійсності.

 

 

Отримуючи в 16 років паспорт, я, не дивлячись на типове українське прізвище, у графі «національність» твердою рукою написала: «русская». Біс його знає, чому. Але це точно був не стадний інстинкт. Хоча «русскімі» у той час у Донецьку хотіли бути всі — так склалося історично.

 

Українцями у нас були тільки євреї. Ми не любили їх, іноді надто голосно, за що на класних зборах отримали від вчительки. Вона розповіла, що всі нації у Радянському Союзі рівні, а потім запитала: «От хто може похвалитися, що він на 100 процентів русскій»? «Похвалитися» не зміг ніхто. У кожного в роду було намішано всього потроху, і майже у кожного в жилах текла осоружна українська кров…

 

У місті не було жодної української школи, і українську мову ми всі дружно зневажали. З кожним роком у класі збільшувалася армія «звільнених від вивчення рідної мови і літертури». Для цього потрібно було, щоб один із батьків написав заяву на ім’я директора із проханням звільнити чадо від вивчення зазначеної дисципліни. Причини вигадувалися різні: проблеми зі здоров’ям, поганий зір, сімейні обставини тощо. У нас більше половини класу було звільнених. Вони сиділи на уроках, але займалися своїми справами. А найчастіше — здіймали такий ґвалт, що учитися вже не міг ніхто. Звільненими були всі мої подруги, і я страшенно їм заздрила, аж поки мати однієї з них не запитала в моєї: «Чому ви не звільните доньку від української? Навіщо їй потрібне додаткове навантаження?». «Нічого, не перетрудиться, — відповіла мама, і зауважила, — як можна жити в Україні і не вивчати в школі українську мову?» «Ви не жалієте свою дитину», — похитала головою доброзичлива тітка.

 

А одного разу (ви не повірите), коли я була в піонерському таборі на узбережжі Азовського моря, в нашому загоні відпочивала дівчинка, яка говорила, як нам здавалося, чистісінькою українською. Але вона була не з Донецька, а з якогось забитого села, назву якого я навіть не пам’ятаю. Подивитися на це чудо природи збігалися діти з усіх сусідніх корпусів. Ні, ми її не цькували. Вона була для нас чимось на кшталт екзотичного звірятка. Ми лише намагалися з’ясувати: чому? «У нас в селі всі так розмовляють», — ледь не плачучи, виправдовувалося нещасне дитя…

 

 

…Пройшли роки, а ситуація не змінилася. Десь у провінції процвітає суржик, а у великих містах, зокрема в Донецьку, легше зустріти на вулиці крокодила, аніж людину, яка б розмовляла українською… Все це я розповіла для того, аби мати моральне право висловити власний гіркий, але, здається, правдивий умовивід: на жаль, до України Донбас належить тільки географічно. Це окрема країна, такий собі кам’яно-вугільний Ватикан. Зі своїми законами, своєю історією, своєю системою ціностей. І своїми національними героями у статусі напівбогів.

 

 

 

 

Річ у тім, що в мешканців цього краю надзвичайно розвинуте почуття так званого регіонального патріотизму. Це коли своє не лише не смердить, а й дуже приємно пахне. Не плутайте регіональний патріотизм зі звичайним почуттям до малої Батьківщини — коли просто любиш до бестями той регіон, де народився і виріс, те запацьохане містечко під сонцем, яке ховається за найближчий терикон, і немає видовища милішого на світі. Де вперше скуштував смак землі — коли облизував її із розбитих губ, хряпнувшись із велосипеда обличчям у потріскану від суховію стежку. Де вперше відчув себе по-справжньому щасливим, отримавши 5 з ненависної хімії. Або вперше полюбив власні чесноти, підгодовуючи бездомне кошеня. Де вперше, пардон, «трахнув тьолку» у брудному під’їзді або написав вірша коханій дівчині. Словом, де все було вперше. Почуття малої Батьківщини притаманне всім. Але в Донбасі воно помножене ще на патологічну гордість за усе те, чим славиться цей суворий край — навіть якщо це кількість кримінальних елементів на одну особу. Спочатку так складалося історично. Потім про це подбала місцева влада. І потрібно визнати, досить вміло подбала. Якщо до 2004 року регіональний патріотизм проявлявся здебільшого у вболівальників футбольного клубу «Шахтар» та під час пацанських “розборок”, то напередодні президентських виборів усе стало дуже серйозно.

 

Поставивши на Януковича, місцевий капітал мав спиратися на справжню підтримку народних мас. Які, у свою чергу, потрібно було підготувати до того, аби вони з честю виконали свою місію. Головна роль, як годиться, відводилася ЗМІ, які в умовах жорсткої інформаційної блокади розв’язали антиющенківську, а по суті — антиукраїнську кампанію. Роздуваючи регіональний патріотизм до гіпертрофованих розмірів і надаючи йому зайвої агресивності. Переважно за рахунок антиреклами (згадайте бридкі листівки із поділом України на сорти). Розрахунок був точним: людям, які щодня ризикують життям, а також їхнім близьким і родичам зовсім нецікаво відчувати себе третім сортом. Тим більше, коли їм масово прищеплюють почуття регіональної вищості, а на кожному розі променисто посміхається рятівник від бандерівської навали. Це ми у Києі посміювалися над недолугими «бігмордами» із зображенням «тому що послідовного». А в Донецьку на ті вуличні ікони ледь не молилися. І скільки б я, відвідуючи Донецьк, не рвала собі горло та інші природні отвори, доводячи, що Донбас ніхто не збирається «ставити на коліна», огороджувати колючим дротом, забороняти російську мову і шматувати на сніданок донецьких немовлят, похитнути їхню неймовірну впевненість у зворотному було неможливо. Ніби їх справді зомбували яимось 25-м кадром абощо.

 

…Я не засуджую своїх земляків. Я їх майже розумію. Вони ні в чому не винні. Якби 20 років тому доля не закинула мене до Києва — не знаю, чи вистачило б сил, мужності і самодостатності опиратися цій інформаційній війні. Адже людина за своєю природою — істота слабка. Їй властиво обирати лінію найменшого спротиву.

 

 

 

Тоді, у 2004-му, і відбувся остаточний розкол України на протилежні табори. Розкол, який поглиблювався відтоді щороку, з кожною зміною влади.

 

І я не знаю, як вийти із цього становища (звичайно, залишаючи за дужками тему сумновідомого ПІСУАРу). І чи можливий він взагалі. Попри відсутність вікових культурних традицій, загальну зрусифікованість і низький (майже нульовій) рівень національної (а не регіональної) самосвідодомості, у Донбаса все-таки була надія ментально наблизитися до України. Якби так звана місцева еліта працювала не на розкол, а на об’єднання. Але їй — еліті — цього не потрібно. Їй вигідно, аби край дедалі більше маргіналізувався, тому що маргіналами легше керувати — вони передбачувані.

 

Аби не закінчувати на такій сумній ноті, хочу поділитися оптимістичним, як на мій погляд, враженням від останньої поїздки в Донецьк. Точніше, спостереженням. Ви знаєте, що співають місцеві мешканці під час святкових посиденьок під горілочку? Ну тоді, коли настає стадія під назвою «щас спою»? Я теж раніше не знала. Не звертала увагу. Ні, не шансон і не «Стєньку Разіна». Уявіть собі: вони співають українські народні пісні. Причому незліченну кількість. Ну і, звичайно, «Спят кургани тьомниє» — як обов’язкову програму. Це вже, як то кажуть, святе.