Під час оцінювання періоду гетьманату Павла Скоропадського виразно простежуються два концептуальні напрями. Перший розробляли в контексті створення уенерівської (народницької), другий — гетьманської (державницької) історичних версій Визвольних змагань 1917–1921 років. Автори, які підтримують уенерівський напрям, здебільшого не акцентують на характері й політичному змісті гетьманських реформ, оскільки все, що не вписувалося в соціалістичне світосприймання, узяте на озброєння партіями, які становили уряди УНР, методологічно визнавали ворожим.
У найкращому разі дослідники інтерпретують гетьманський переворот 29 квітня 1918 року «як результат організованої діяльності впливових консервативних кіл українського суспільства при “дружньому нейтралітеті” союзних військ». Проте досі простежується тенденція трактувати переворот як путч, «інспірований австро-німецьким союзним командуванням, аби створити сприятливі умови для контролю над Україною». Саме останні наполягають, що «уряд Гетьмана… є маріонетковим… декорацією панування іноземних військ».
Зрештою, мало хто усвідомлює, що гетьманський переворот став наслідком невдоволення певних прошарків суспільства, насамперед військових та великих і середніх землевласників, промисловців, економічним і соціально-політичним курсом Української Центральної Ради.
Фактично проголошення гетьманату означало ліквідацію спроб ліберально-демократичної та соціалістичної течій українського руху монопольно сформувати владу в Україні й усунути від процесу державотворення українські консервативні верстви. Намагання лідерів Центральної Ради будь-що втілити в життя свою політичну позицію, хоч би й всупереч загальнонаціональним інтересам, призвело до глибокої кризи всього державного організму України, і виходом з неї могло бути лише переведення українського суспільства на нові рейки — послідовне утвердження класового співробітництва й соціального партнерства, національної консолідації, закріплення самостійності української держави.
Читайте також: Суть консерватизму
Як відомо, за умовами Берестейської угоди з країнами Почвірного союзу, український уряд в обмін на військову допомогу УНР обіцяв постачити в Німеччину та Австро-Угорщину збіжжя, інші сільськогосподарські товари й сировину. Однак він виявився неспроможним виконати умови договору. Українські соціалістичні лідери всіляко уникали реального розв’язання земельного питання, і це призводило до самочинного захоплення селянами поміщицької землі, пограбування маєтків тощо, що загрожувало виконанню постачання хліба Центральним державам. Унаслідок цього німецька військова влада почала втручатись у внутрішні справи України й давати розпорядження на місця «засівати землю», установлювала свої суди, надсилала в села карні експедиції. Одночасно великі й середні землевласники скористалися з невміння української влади навести лад із земельним питанням і викликали німецькі загони для збройного повернення маєтків. Зрештою, німецьке військове командування використало невдоволення Німеччини та Австро-Угорщини тактикою гальмування справи збирання продуктів і нестачею всілякої практичної роботи уряду, щоб відсторонити від влади нездатну виконати свої зобов’язання Центральну Раду, і підтримало прихід до влади Павла Скоропадського, пов’язуючи з ним забезпечення умов Берестейського миру й стабільності в Україні.
Утворення Української Держави означало рішучий поворот соціально-політичного й культурного розвитку України в напрямку західноєвропейської цивілізації, опертя на її правове й духовне підґрунтя. У «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 року зазначено, що «права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі».
Перетворення, започатковані Павлом Скоропадським, не були тільки консервативними й значною мірою доповнювалися ліберальним реформаторством. Ось чому український консерватизм у 1918 році можна повною мірою кваліфікувати як ліберальний і як такий, що виступав не проти суспільної трансформації взагалі, а проти радикальних соціальних експериментів більшовизму та українських соціалістів із Центральної Ради. Своєю чергою, лібералізм в Україні, завдяки зміцненню позицій консерватизму, здійснив прорив, який виявився неможливим у Росії, охопленій полум’ям радикальних соціальних перетворень.
Читайте також: Гетьман Павло Скоропадський: віхи життя та діяльності
Добре обізнаний із практикою державного управління царської Росії Павло Скоропадський усвідомлював, що закріпити незалежність України, всупереч усім деструктивним силам, можна тільки тоді, коли буде створено боєздатну постійну й регулярну армію, державноуправлінський апарат, налагоджено дипломатичні відносини з якомога більшою кількістю держав, відбудовано господарство, транспорт, зміцнено фінанси, взято на державне фінансування заклади освіти, науки й культури.
Формування збройних сил Української Держави виявилося дуже складною справою. За основу військового будівництва було взято проєкт, розроблений військовим відомством УНР, який передбачав формування восьми піхотних корпусів, чотирьох із половиною кінних дивізій на основі територіального комплектування. Уже в кінці травня 1918-го розробили законопроєкт про загальні засади військової служби, яка відкидала станові принципи формування й забезпечувала вільний доступ до військової освіти й посад. Від 22 червня суттєво оновлено персональний склад військової адміністрації. Водночас заплановано створити систему військових шкіл для підготовки офіцерів усіх родів зброї, розпочато організацію Державної військової академії.
24 липня вийшов закон про загальну обов’язкову військову повинність. Мобілізація мала початися в жовтні 1918-го й дати 85 тисяч вояків, на 1 березня 1919 року — ще 79 тисяч. У липні було сформовано гвардійську сердюцьку дивізію (п’ять тисяч вояків), яка мала стати взірцем для майбутньої української армії.
Військове будівництво суттєво ускладнювалося позицією командування австро-німецьких військ, яке побоювалось утворення в Україні сильної та боєздатної армії. Не була чіткою позиція щодо цієї проблеми й у вищого політичного та військового керівництва Німеччини. Полагодити справу будівництва української армії певною мірою вдалось особисто Павлу Скоропадському під час зустрічі з імператором Вільгельмом ІІ. Гетьман домігся передання Україні захопленого німцями Чорноморського флоту. Можна констатувати, що в добу гетьманату будівництво українських збройних сил було введене в регулярне русло й ґрунтувалося на новітніх військових досягненнях тогочасного цивілізованого світу.
Водночас неухильно й регулярно створювали державний апарат. Дуже швидко було налагоджено організацію та комплектування міністерств, здійснено правильний адміністративний поділ України на губернії та повіти, створено адміністративний губерніальний і повітовий апарат — староство. Як наслідок, усі закони й розпорядження керівних центральних органів держави не залишалися чисто декларативними актами, як переважно було за урядування Центральної Ради, а реалізовувалися набагато ефективніше на місцях. Було створено Державний Сенат, налагоджено судову справу, ухвалено низку нових законів.
Читайте також: Федеративна грамота Павла Скоропадського. Що змусило гетьмана-державника оголосити про об’єднання з Росією?
Досвід державотворчої роботи в період другого гетьманату, попри її короткотривалість, важко переоцінити. Протягом семи з половиною місяців на тлі руйнівних соціальних експериментів більшовиків у сусідній Росії в Україні відбувався процес налагодження нормального економічного й соціального життя.
Гетьманський уряд узяв курс на послідовне проведення реформ, які мали вивести Українську Державу з розрухи й соціального хаосу та спрямувати її в сім’ю модерних цивілізованих країн тогочасного європейського світу.
Завдяки залученню до справи висококваліфікованих спеціалістів почалося налагодження нормального економічного життя. Було введено національну тверду валюту, засновано банківську систему, розроблено бездефіцитний державний бюджет на 1919 рік. Намічені перетворення мали дати поштовх потужному соціально-економічному розвитку України.
Сучасники згадували, що ніколи Київ не мав такого блискучого вигляду, як улітку 1918-го, порівнювали його з Парижем. Росіяни, які мали змогу вирватися з більшовицького «раю», зауважували повні крамниці, нові авто, численні кафе й переповнені театри. Життя в Україні за гетьмана в багатьох російських біженців викликало заздрість, яка дуже швидко трансформувалась у неприховану ненависть і бажання запхати країну знову в «єдину й неподільну». Прихильники останньої з нетерпінням чекали, коли завершиться період самостійного існування Української Держави. Політичні діячі, колишні царські чиновники, російські офіцери, які, тікаючи від комуністів, опинилися в гетьманській столиці, потроху оговтувалися й починали вживати заходів для організації заколоту проти влади Павла Скоропадського.
Водночас послідовна конструктивна діяльність гетьманського уряду весь час наштовхувалася на опір чи нерозуміння «традиційних» українських політичних партій, які, за словами тогочасного міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, «з самого моменту проголошення гетьманства вважали, що українська державність серйозно загрожена». Намагання уряду залучити до державотворчої діяльності фахові сили згадані політичні кола трактували як «виступи проти самої української національності».
Натомість суспільно-політична позиція гетьмана була спрямована на те, щоби боротьба між консерватизмом і соціальним радикалізмом могла набрати законно-правових і національно-творчих форм. Водночас від першого й до останнього дня існування Української Держави двері до співпраці жодній українській політичній партії не були зачинені. Радше навпаки — Павло Скоропадський весь час прагнув залучити до участі в уряді представників якомога ширшого українського політичного спектра.
Читайте також: Павло Скоропадський. Гетьман, який стояв на варті здорового глузду
Однією з найважливіших проблем, які стояли перед гетьманатом, було розв’язання земельного питання й проведення оптимальної аграрної політики. Від цього значною мірою залежало подальше існування Української Держави.
Павло Скоропадський пізніше зауважував: «Я був переконаний, що тільки міцна організація великих, середніх і дрібних власницьких елементів зможе поставити нашу Державу на правильний шлях розвитку, а всякий уряд у нас, опертий на соціалістичні партії, неминуче в короткий час докотиться до більшовизму».
З перших кроків своєї діяльності гетьманський уряд поставив завдання здійснити масштабну земельну реформу, яка мала на меті створити економічно сильний клас середнього й заможного селянства. Ця селянська верства мала отримати землю з допомогою держави шляхом парцеляції великої земельної власності за викуп. Із цією ж метою планували заснувати Державний земельний банк, який мав забезпечити селян дешевим і вигідним кредитом і допомогти їм у придбанні землі.
На початок листопада 1918 року проєкт земельної реформи, що його розробив міністр земельних справ Володимир Леонтович, був готовий. Він передбачав примусовий викуп державою всіх великих земельних маєтків, які мали бути парцельованими між селянами за допомогою Державного земельного банку, у розмірі не більш ніж 25 десятин на одне господарство. Від відчуження землі звільнялися тільки господарства, які мали агрокультурне значення, однак лише розміром до 200 десятин кожне.
На думку фахівців, цей закон був одним з найбільш демократичних, як порівняти із земельними законами інших держав тодішнього світу. Здійснення наміченої реформи, без сумніву, могло дати поштовх потужному соціально-економічному розвитку України. Воно забезпечувало земельний устрій, основою якого ставали середньозаможні, самодостатні індивідуальні господарства, що вело до утвердження економічно здорової, незалежної хліборобської верстви — опори Української Держави.
Гетьман і його оточення розуміли, що в боротьбі, яка почалася між більшовизмом і Україною, визначальну роль може відіграти лише та соціальна верства, яка є власником засобів виробництва й продуцентом водночас. Такою верствою могло стати відновлене в новітній час козацтво, яке з огляду на традиції вільного володіння землею та зброєю могло бути вкрай зацікавленим в існуванні інститутів приватної власності на землю й стабільної національної державності, яка захищала б ці інститути. Створення міцного організованого козацького стану мало сприяти врегулюванню розмірів землеволодіння, утвердженню приватної та спадкової власності на землю, права володіння землею залежно від участі в боротьбі проти зовнішнього ворога й забезпеченні кордонів Української Держави. У цьому контексті відновлення історично-традиційного гетьманату 29 квітня 1918 року цілком логічно привело до відродження козацтва як стану, який був основою існування першої козацької державності. Козацтво постало знову на підставі закону — універсалу Гетьмана Всієї України 16 жовтня 1918-го.
Читайте також: Чому дипломати мають знати інституційну історію?
Цей комплекс соціально-економічних заходів, спрямований на захист інтересів української землевласницької верстви, фактично означав короткотривалу реалізацію ідей аграризму на українському ґрунті. Учення аграризму в його насамперед центрально-східноєвропейському варіанті відіграло величезну роль у процесі утвердження стабільності новопосталих держав і збереження національної ідентичності в повоєнній Європі.
Поєднання національно-консервативних і ліберально-реформаторських засад державотворення гетьманату Павла Скоропадського цілком відповідало тогочасним тенденціям суспільного розвитку цивілізованих європейських країн. На тлі руйнації більшовиками національних і соціальних вартостей Україна демонструвала своєрідний прорив у майбутнє, утверджувала незаперечні державно-правові й національно-культурні цінності. До того ж гетьманат, окрім «декоративного обрамлення держави», як наголошували його опоненти, вжив цілу низку важливих соціально-економічних і політичних заходів, спрямованих на зміну державного устрою України в дусі ліберального реформаторства, властивого європейському суспільству.