Ми живемо в час динамічних змін. Здатність змінюватися, працюючи над собою, стала мало не ознакою доброго тону, байдуже, ідеться про зовнішність, інтелект чи сферу зайнятості. Для політиків, незалежно від їх ідейної приналежності, декларування реформаторських планів обов’язкове в передвиборчих програмах і стратегіях урядів. Уникання реформ — ніби ознака ретроградності, ба більше — антидемократичності. Рішучість кардинально перекроїти приватне життя або країну породило цілий вал літератури, автори якої охоче роздають поради домогосподаркам, чиновникам і навіть генералам. Однак наскільки стала й продуктивна філософія та практика реформ у довгій історичній перспективі? Коли здатність до змін увійшла в канон політичної практики й, зрештою, яким був у цьому процесі досвід України?
Чому реформи стали трендом в історії Європи й світу
Те, як ми сприймаємо реформи чи будь-які інші системні зміни в політиці, законодавстві, економіці, освіті тощо, є світоглядною нормою, яка народилася й утвердилась у ХХ столітті. Реформи, що мають на меті покращити, скоригувати або ж кардинально змінити щось, — один зі складників модернізаційних процесів, потужний інструмент, що допомагає політичним, інтелектуальним і економічним елітам рухати світ уперед, синхронізуючи різні сфери людського життя. Те, що мовою істориків і філософів називається модернізацією (буквально — процес формування сучасного цивілізаційного базису, що включає розбудову демократичних практик, плюралістичного світогляду, опертого на наукові знання, розвиток конкурентної економіки, індустріалізацію, урбанізацію, секуляризацію тощо), позначає цілу епоху, яка розпочалася в XVI столітті й тривала принаймні до середини ХХ століття, породивши моделі сучасної держави, суспільства, бізнесу тощо.
Однак світ не завжди жив такими цінностями й усвідомленою потребою змін. Середньовіччя, яке вважають дитинством сучасної європейської цивілізації, було добою з низькою інтенсивністю змін, які історики нарекли «хвилями довгої тривалості». Аграрні суспільства й економіки були нестабільними та бідними, а державним утворенням, що поставали на їхній основі, повсякчас не вистачало ресурсів. Еліти володіли дуже обмеженим інструментарієм політичного впливу й дбали насамперед про збереження стабільності. У цивілізаційному плані це була модель, яка відтворювала саму себе, за будь-яку ціну намагаючись утриматися на плаву й не розвалитися. Із цієї причини Середньовіччя так цінувало вірність традиції та минувшині, у якій світські й церковні візіонери бачили золотий вік і закликали суспільство жити так, як жили предки. Зміни були синонімом нестабільності, руйнації звичного життєвого укладу, ставлення до них — вороже й підозріле.
Але, хоч і повільно, світ таки змінювався. Замість відтворювальних і накопичувальних моделей господарювання з’явилися більш поступальні, продуктивні й динамічні. Після відкриття й освоєння європейцями океанського простору та нових континентів з’явилися додаткові ресурси, що уможливили інвестиції, стимулювали продуктивність сільського господарства, розвиток ранньої промисловості, технологій і торгівлі, даючи елітам нові можливості й підігріваючи їхні амбіції. Європа вступала в модерну добу. Це був час, коли народилися первістки всього того, чим живе сучасний світ, — ринкової економіки, наукових технологій, зрештою, нового типу централізованих держав, озброєних професійною бюрократією, арміями та флотами, фінансово-податковими інструментами, кодифікованим законодавством тощо. Водночас світоглядні зміни відбувалися в значно повільнішому, ніж економічні й політичні новації, темпі. Богослови, філософи й політичні мислителі ще доволі довго, щонайменше до початку ХІХ століття, декларуватимуть вірність минувшині, що дало підстави одному історику іронічно зауважити, що Старий світ ішов уперед, постійно дивлячись назад і звіряючись зі звичаями минулого. Утім, принаймні еліти вже інтуїтивно відчули, що життєздатність держав залежить від їхньої здатності змінюватися, відповідати на щоразу нові зовнішні та внутрішні виклики світу, який з підвищеною швидкістю подавав нові можливості й водночас створював нові проблеми. Отже, жити означало змінюватися, рухатися вперед, реформуватися, як сказали б ми зараз.
Реформи в ранньомодерній Україні: зміни завдяки чи всупереч?
Метафори змін дуже довго не було в лексиконі політичних еліт України-Русі, вона з’явилася допіру в другій половині XVIІІ століття не тільки як необхідність, а й як данина інтелектуальній моді Просвітництва з його вірою в прогрес. Попри це, відсутність філософії змін геть не означала їх відсутності в політичних, економічних чи то будь-яких інших реаліях. Постсередньовічна й ранньомодерна Україна вже була цілком синхронізованою з тими загальноєвропейськими тенденціями, що позначили початок модернізації. Князівсько-шляхетська спільнота успішно скористалася зміною економічної кон’юнктури на європейських ринках, невтомно розширюючи товарне господарство, що продукувало критично важливі для Західної та Північної Європи продовольство й ресурси для ранньої промисловості. Водночас шляхта впевнено освоїла всі переваги станової демократії та учасницької моделі управління державою, що результувало в створення 1569 року Речі Посполитої. Злет економічного розвитку й золотий вік шляхетської демократії стрімко ввели країну до клубу найуспішніших і найсильніших держав Європи, намалювавши перед нею перспективу перетворення на балто-чорноморську імперію.
Могутність Речі Посполитої похитнулася в середині — другій половині XVIІ століття перед новими викликами модерного світу: численними війнами зі східними та західними сусідами за переділ сфер впливу й життєвого простору, внутрішньою нестабільністю, породженою міжконфесійною боротьбою, нерозв’язаністю козацького питання й, що дуже важливо, неготовністю вдосконалювати інституції та алгоритми політичної батьківщини, недоторканність яких стала синонімом шляхетських прав і вольностей. Для цього були свої причини, адже на момент створення Речі Посполитої та в перші десятиліття її існування вона виглядала острівцем стабільності й процвітання в розбурханому морі релігійних війн, династичних криз і глобального протистояння з ісламським Сходом. Утримання цієї стабільності, зовнішньої та внутрішньої, стало ніби idée fixe для кількох поколінь річпосполитських політиків і неодмінно пов’язувалося з набором прав і свобод шляхти як головного політичного народу країни. Утім, уже у XVIІІ столітті стало очевидним, що блокування перетворень і декларований консерватизм і шкодить парламентаризму, який утрачає ефективність, і згубно позначається на мілітарній спроможності республіки, яка зазнавала катастрофічних воєнних поразок і поволі перетворювалася із суб’єкта на об’єкт міжнародних відносин.
Ідеологія змін стала синонімом патріотизму, прагнення зберегти суб’єктність держави й відродити її могутність. Однак здійснення системних змін у політичній моделі Речі Посполитої, законодавстві, державному управлінні, економіці та армії розпочалося дуже пізно, у період так званого Чотирирічного сейму 1788–1792 років фактично напередодні сумнозвісних поділів Речі Посполитої. Успішний старт реформ, які закріпилися ухваленням парламентом конституції 1791 року, лише пришвидшив ліквідацію Речі Посполитої сусідами (Австрією, Пруссією та Росією), що ступили на шлях модернізації раніше.
Козацькі еліти в добу модернізації
Поступово втрачену князівсько-шляхетською елітою життєспроможність власної держави певною мірою компенсував новий політичний проєкт, створений козацтвом, — Гетьманщина. Перетворившись зі спільноти професійних солдатів на політичну еліту, яка на теренах Наддніпрянської та Лівобережної України замінила собою руську шляхту, козаки побудували власну державу буквально на марші. Зі структурного погляду Гетьманщина була синтезом річпосполитських практик, поєднаних зі структурами жовнірської демократії, носіями яких були козаки. Інституційну основу державі дала козацька армія, яка стала матрицею її адміністративного устрою та владної вертикалі, фактично скопійованих зі структур козацького війська. Ефективність такого унікального поєднання була зумовлена воєнною потребою, оскільки сама козацька політія народилася в ході великого повстання й, здобувши автономію в складі Речі Посполитої, повела війну за здобуття суверенітету.
Козацька революція втягла в кривавий вир коаліційних воєн найсильніші країни Східної Європи — Московію, Швецію та Османську імперію, що прагнули збільшити могутність коштом ослаблення Речі Посполитої та залучення у свою орбіту впливу щойно створеної Гетьманщини. Однак це протистояння вже за кілька років засвідчило не тільки сильні сторони устроєвої моделі козацької держави, а й її недоліки. Країна потребувала чіткішого впорядкування соціального устрою, законодавства, алгоритмів мобілізації ресурсів для потреб війни, зрештою, реформування армії, від чого залежало саме існування Гетьманщини.
Чи не найважливішим питанням, яке належало розв’язати молодій козацькій еліті, було, як це не парадоксально, переформатування її збройних сил. В умовах, коли сусідні країни мали регулярні армії, здатні воювати за найновішими тенденціями воєнних технологій, ефективність мілітарної моделі Гетьманщини, ядром якої лишалося козацьке ополчення, шанси на виживання були досить примарними. Десятирічна війна зруйнувала економіку краю, натомість для її успішного продовження були потрібні величезні кошторесурси. Їх нестача почала відчуватися гостріше, коли Богдан Хмельницький і його наступники на гетьманстві розпочали розбудову постійної професійної армії, яка мала компенсувати системні недоліки козацької територіальної оборони. Наявність боєздатної професійної армії була прямо пов’язана з її фінансуванням у мирний і воєнний час, імпортом озброєння й фахівців з передових воєнних технологій — артилеристів і фортифікаторів.
Словом, Гетьманщині належало пройти через випробування мілітарною революцією, через яке пройшли майже всі тодішні європейські країни, що претендували не лише на збереження суб’єктності, а й на лідерство. Це означало витворення більш продуктивних алгоритмів концентрації ресурсів для потреб війни — залучення більших коштів, централізації фінансово-податкової системи, яка, своєю чергою, потребувала адміністративних реформ, створення класу професійної бюрократії, кодифікації законодавства тощо. Водночас державцям, яким кортіло мати ефективні управлінські машини, армії та флоти, ще належало переконати в їх важливості еліти й станові корпорації, що дали б згоду на структурні реформи, збільшення податкового тягаря та, що неминуче, перерозподіл політичного впливу. Марафон мілітарної революції витримали не всі. Одним його учасникам, як-от Британії, Франції, Пруссії та Росії, хоч і в різний спосіб і неоднакову ціну, це вдалося. Інші, до яких належали Річ Посполита, Гетьманщина, Османська імперія та інші країни, що втратили свій суверенітет або перетворилися на об’єкт впливу сильніших сусідів, зійшли з дистанції.
Реформи золотої осені Гетьманщини
Усе викладене вище, однак, не означає, що козацька верхівка не усвідомлювала викликів доби й лишалася пасивною. Не забуваймо, що ця еліта, як і створена нею держава, були дуже молодими за мірками історичного часу. Попри це, проєкт Гетьманщини створили в рекордно короткі терміни: всього за якихось пів століття, і він довів свою життєздатність. Погодьмося, це результат, на який еліти Заходу витрачали століття. Значною мірою виробленню сталого стратегічного курсу й візії майбутнього батьківщини завадили тривалі війни й процес формування владної верхівки, яка від початку була дуже неоднорідною за соціальним складом, політичним досвідом і цінностями. На те, щоб з неї утворилася більш-менш гомогенна спільнота, свідома своєї ролі й статусу, із чітким уявленням про суспільство, державу та своє місце в ній, знадобилося щонайменше два покоління козацьких старшин. Генерація, що прийшла до влади наприкінці XVII століття, і функціонально, і структурно вже була спільнотою, здатною впевнено тримати в руках стерно корабля під назвою Гетьманщина.
Гравюра М. Бернінгротга «Iohannes Mazeppa / Cosaccorum Zaporoviensium / Supremus Belli — Dux» була виконана для журналу «Die Europaische Fama» (Leipzig, 1706 р.).
Саме в цей час, що припав на правління гетьманів Івана Самойловича (1672–1687) та Івана Мазепи (1687–1709), політичний клас України виробив достатньо софістиковану модель своєї держави й візію її політичного майбутнього, яке підсумувала славнозвісна Конституція Пилипа Орлика 1710 року. У її основі республіканська модель, яка трактувала владу будь-якого рівня як результат договору, своєрідний контракт між володарем і політичним народом країни (козацтвом), а також гарантувала певний набір прав спільнотам і корпораціям (містам, православній церкві), що долучалися до участі в управлінні країною. Як відомо, цей документ з’явився як своєрідна реакція козацького політичного класу на загроженість автономії Гетьманщини з боку Російської імперії. За збігом обставин, Росії саме в цей час, протягом виснажливої Північної війни 1700–1721 років, у ході якої спробувала вийти з тривалої ізоляції та стати дієвим гравцем у великій європейській грі, вдалося цілком успішно впоратися з викликами модернізації та мілітарної революції. Реформи у військовій сфері, що як локомотив потягли за собою решту масштабних змін у державному устрої Московського царства, за чверть століття перетворили його на імперію, яка суто генетично не могла терпіти у своєму складі автономних утворень.
Відсканована копія оригінального рукопису Конституції Пилипа Орлика староукраїнською мовою прийнятої і підписаної Пилипом Орликом у 1710 році. Рукопис зберігається у Російському державному архіві давніх актів у Москві (ф. 124, оп. 2, 1710 р., спр. 12, 19 арк.).
Російський приклад реформ значною мірою генерував невпевненість козацької старшини у своєму майбутньому, а відтак і майбутньому козацької державності, спонукаючи дати лад власному політичному дому. За влучним спостереженням історика Ореста Субтельного, «опір (козацької верхівки на чолі з гетьманом Мазепою. — О. С.) централізаторським реформам Пєтра І ґрунтувався на переконанні, що ті реформи порушують Переяславську угоду 1654 року, яка за тлумаченням українців гарантувала їм самоврядування. Оскільки то було століття, коли наступ на автономію країни на практиці означав обмеження політичних прав і привілеїв її еліти, бажання Мазепи, Орлика й старшини забезпечити свої інтереси тісно перепліталося з турботою про добробут і волю їхньої “коханої вітчизни України”. Поєднання прагматичного й альтруїстичного типове для патріотизму знаті в XVII–XVIII столітті. Той патріотизм мав набагато конкретнішу, можна навіть сказати, органічнішу підставу, ніж ідеалістичний націоналізм ХІХ та ХХ століть».
Портрет Данила Апостола, гетьмана Війська Запорізького (з 1727). Гравюра XVIII ст
Навіть після поразки антимосковського виступу Мазепи й краху проєктів політичної еміграції Орлика наступні покоління козацьких можновладців добре усвідомлювали потребу структурних перетворень у Гетьманщині, інституційна архітектура якої вже була морально застарілою. Перші такі спроби, значною мірою спровоковані імперським наступом на автономію, припали на гетьманування Данила Апостола (1727–1734), яке відзначилося не лише частковою реставрацією втрачених після Мазепи автономних прав, а й спробою косметичного ремонту державного устрою. Апостол і старшина розпочали першу в історії гетьманату масштабну кодифікацію законодавства, упорядкували судочинство, провели ревізію державних фінансів і нерухомості. Водночас розпочалося переозброєння козацької армії та спроби навести лад у військових повинностях козацтва. За російським взірцем упровадили централізоване управління й аудит державних фінансів, остаточно відділених від приватних гетьманських коштів, започаткували практику ведення земельних кадастрів і переписів окремих категорій населення.
Другий раунд реформ стартував за правління останнього гетьмана Кирила Розумовського (1750–1764), коли очільник української автономії та її політичний клас прекрасно усвідомлювали, що справа інституційного зміцнення Гетьманщини — запорука збереження їхньої влади. Найбільш інтенсивні зміни розпочалися з 1760-х років, коли Розумовський почав трактувати Гетьманщину як своєрідне удільне правління, patrimonium, під верховенством російської корони. Вона мала стати оплотом і прихистком для Розумовського-гетьмана, коли кар’єра Розумовського-вельможі добігла б кінця.
1728 р., серпня 17 (28). Москва. – “Решительные пункты”, надані російським урядом у відповідь на петицію (“просительные пункты”) про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654 р. (статей Богдана Хмельницького), яку було подано гетьманом України Данилом Апостолом під час коронації на російський престол Петра ІІ. Копія XVIII ст. Мова російська.
(ф. 222, оп. 2, спр. 12 б, арк. 172 зв. і 179 зв.)
Кирило Розумовський. Портрет, написаний Луї Токе, 1758 рік, полотно, олія, 145,9×113,5. Експозиція Третяковської галереї, інвентарний номер 6042.
У процесі устроєвого зміцнення гетьманату найперше значення мали реформи судочинства й правової системи (1760–1763), себто заходи, що гарантували адміністративно-правову окремішність України. За ініціативою старшини та шляхти Розумовський намагався пролобіювати в імперського уряду затвердження Малоросійської табелі про ранги, що запроваджувала ієрархію і порядок надання чинів та урядів козацьким старшинам, водночас прирівнюючи їх до імперських аналогів. У 1756–1763 роках реорганізували військову службу козаків, запровадили статути, уніфікований одяг і озброєння, що мало наблизити армію до регулярних стандартів. Якщо перші кроки до змін судоустрою, правової системи та армії часто були результатом ініціативи окремих старшин, то з часом і сам гетьман став їх ревним провідником, побачивши за ними простір для політичних інвестицій.
Восени 1763 року на з’їзді старшини й шляхти в Батурині ухвалили петицію до імператриці Єкатєріни ІІ з програмою широких реформ, які автори документа закамуфлювали під «відновлення старовинних прав Малоросії». У найважливіших своїх положеннях цей документ був консолідованим проєктом суспільно-політичних і правових засад існування автономії гетьманату й зводився до такого: підтвердження вільної елекції гетьмана, прав і привілеїв усіх станів, які надали й затвердили попередні правителі, зрівняння малоросійських чинів з великоросійськими, гарантування майнових і соціальних привілеїв малоросійської шляхти, повернення незаконно конфіскованих маєтностей, а також привернення відчужених земель Гетьманщини, заборони посідання урядів іноземцям, затвердження реорганізованої судової системи, повернення прав малоросійському духовенству, зокрема вільної елекції митрополита й архієреїв, гарантування всіх майнових і соціальних прав козацької верстви, міщан та осібно магдебурзьких міст, відновлення митного кордону з Росією та імпортно-експортних мит, ліквідації відкупів на податки й торгівельних монополій, заборони вільного переходу селян.
Цілком очевидно, що перспектива подальшого зміцнення козацької знаті й інститутів гетьманської держави лише підштовхнули імперію до ліквідації її автономії, так само як десятиліттям пізніше вони штовхнуть «союз чорних орлів» на поділи Речі Посполитої. У цілком модерному, за нашими сучасними мірками, ХІХ столітті справа ініціювання та проведення реформ остаточно перейде до Австрійської та Російської імперій, що визначатимуть критерії модернізації підвладних народів, виходячи зі своїх пріоритетів.