Владмір Лєнін будував державу у вигляді двох владних вертикалей, які засновував на засадах «демократичного централізму». Ці засади означали, що нижчі ланки управління сліпо підпорядковувалися вищим. Тому в партійній вертикалі з її диктатурою влада зосереджувалася в найвищій ланці — у вождів. В організаційно відділеній від партії радянській вертикалі кожна ланка підпорядковувалася відповідній ланці партійної вертикалі. Разом із тим радянська вертикаль мала повноцінну управлінську владу.
Радянська вертикаль складалася виключно з комуністів і співчуваючих їм безпартійних. Унаслідок цього партія і ради перетворювалися на єдину політичну силу, яка мала одну на двох назву: радянська влада. Отже, диктатура вождів була анонімною й приховувалася під симулякром «диктатура пролетаріату». Коли вожді в ході «соціалістичного будівництва» експропріювали засоби виробництва великих і дрібних власників, щоб домогтися диктатури не тільки політичної, а й економічної, «диктатуру пролетаріату» замінили симулякром «соціалістична демократія».
Договір про диктатуру
Партійна вертикаль була незалежною від народу, тоді як функціонери радянської вертикалі здобували свій мандат на виборах. Користуючись диктатурою, парткоми влаштовували вибори без вибору, тобто визначали склад радянських органів за власним бажанням. Маючи «робітничо-селянський» вигляд і набираючи кадри з народних низів, радянська держава насправді була тоталітарною, оскільки державним суверенітетом володіли вожді, а не народ.
Подвійну структуру влади більшовики використали для дезорієнтації населення національних регіонів. «Лєнінська національна політика» спрямовувалася на підтримку національно-визвольних рухів пригноблених народів за умови створення ними радянської державності. Вражаючий приклад: червона Росія тричі вторгалася в УНР, зосередивши в ній врешті-решт більш ніж мільйонну армію, але 28 грудня 1920 року уклала зі створеною нею радянською Україною «робітничо-селянський договір», у якому урочисто підтверджувалися «незалежність і суверенність кожної з договірних сторін».
Читайте також: Вибори і Великий терор
Перехід до нової економічної політики усунув перспективу господарського колапсу, який був наслідком комуністичного експерименту. Іосіф Сталін та інші вожді другого ешелону скористалися цим, щоб зробити спробу позбавити національні радянські республіки державного статусу, тобто перетворити їх на автономні республіки Російської Федерації. Ідея «автономізації» обговорювалася без Лєніна, який тоді хворів. Вождь відкинув її і висунув іншу: незалежні республіки, серед них і Росія, утворюють «разом і нарівні» федерацію «другого поверху» — Радянський Союз. За кожною союзною республікою мусив зберігатися державний статус, підсилений конституційною нормою про вільний вихід із Союзу. Зрозуміло, що механізм виходу в Основному законі не прописувався.
Організація держави через утворення федерації «другого поверху» була зручнішою для влади, оскільки викликала в населення національних регіонів менше відторгнення, ніж втягнення їх у кордони Росії. Для розуміння дальших подій треба зазначити, що гарантом існування Радянського Союзу виявилася компартійна вертикаль. Якби національні республіки були зведені до автономій у межах Російської Федерації, гарантом існування багатонаціональної Росії стала б вертикаль радянських органів.
Закладена бомба
СРСР не мав ні зовнішніх, ні внутрішніх ворогів, здатних реально загрожувати його існуванню. Небезпека для нього ховалася в системі влади, яка була антинародною, і в неефективності планово-директивної економіки. Однак комуністичний режим дістав друге дихання, коли Адольф Гітлер заштовхнув країну в антигітлерівську коаліцію, а потім третє, коли ціни на енергоносії поповзли вгору.
Утім, деградація СРСР стрімко набирала обертів. Радянська економіка вугілля і сталі виявляла нездатність відповідати викликам постіндустріальної епохи, у якій вже давно перебували провідні країни світу. Сплетені між собою вертикалі влади працювали щоразу гірше.
Провал економічних перетворень 1985–1986 років змусив Міхаіла Ґорбачова радикалізувати проголошений ним курс на перебудову. На січневому (1987) пленумі ЦК КПРС під його тиском було ухвалено рішення про запровадження всупереч засадам «демократичного централізму» прямих та альтернативних виборів комуністами «першого» керівника парткомів — від секретаря первинної організації до секретарів обкомів і республіканських організацій. Однак ця новація не дала помітного результату. У книжці помічника Ґорбачова Анатолія Черняєва, опублікованій у 2003-му, знаходимо такий пасаж: «Присвячений кадровій політиці знаменитий січневий пленум ЦК, на якому вперше після Лєніна було сказано про вину самої партії та її ЦК у тому, що трапилося в країні, у її кризовому стані, не дав потрібних перебудові результатів. Партія й надалі не виявляла ні бажання, ні здатності відігравати роль авангарду перетворень (пізніше Ґорбачов визнавав, що вона за самою своєю природою не була здатна на це). Він придумав вихід: через Всесоюзну партійну конференцію позбавити КПРС владних державних функцій і відновити повновладдя Рад, ліквідоване Сталіним у 1920-х роках».
Наведена цитата є свідченням того, що в оточенні Ґорбачова не розуміли, що зробили, торкнувшись важелів сконструйованої Лєніним влади. Якщо цього не усвідомлювали помічники останнього генсека, то не розумів і сам Ґорбачов. Яким було, до біса, «повновладдя Рад» у лєнінську епоху!
Читайте також: Яке пташеня вилупилося з радянського яйця?
Від партії до суспільства
На ХІХ Всесоюзній партконференції в червні 1988 року радянські органи влади було вирішено перетворити на повновладні структури, незалежні від парткомів та їхніх апаратів. Конституційна реформа означала ліквідацію тандему «партія — ради». Чому делегати конференції наважилися на такий радикальний крок?
Партноменклатура завжди обіймала радянські посади відповідного рівня. Наприклад, перший секретар обкому партії мусив бути народним депутатом союзної або республіканської Верховної Ради. Упродовж довгих десятиліть депутатство в радах стало звичним для партчиновників, і тому вони сприйняли перехід влади від парткомів до виконкомів рад як щось незвичне, але не незвичайне. Функціонери партійної вертикалі готові були погодитися на виконання своїх керівних функцій з іншого крісла — голови ради або голови виконкому ради відповідного рівня.
Що трапилося насправді? Зникнення тандему «партія — ради» означало, що суверенна влада перейшла від партії до суспільства. Країни, у яких суспільство визначає на виборах персональний склад вищих державних установ, прийнято називати демократичними. Реформа в одну мить перетворила Радянський Союз із тоталітарної на демократичну державу. Однак це була надто своєрідна демократична країна: без традицій демократії, із суспільством, яке в усьому звикло покладатися на державу, з комуністичним кістяком у своїй товщі, який паралізував вільні рухи суспільного організму.
Рішення партії належало проводити через радянські органи влади. Міхаіл Ґорбачов вніс питання про конституційну реформу на затвердження позачергової ХІІ сесії Верховної Ради СРСР (29 листопада — 1 грудня 1988 року). З боку депутатів, здебільшого тих самих представників компартійно-радянської номенклатури, заперечень щодо реформи не було.
Перед розглядом у ВР конституційна реформа була поставлена на всенародне обговорення. Обговорювалася аж ніяк не конструкція лєнінської системи влади, яка усувала ради від ухвалення політичних рішень. Ця конструкція надійно приховувалася за словами-симулякрами, що були звичними для радянських людей, зокрема й політиків. Кількість зауважень і пропозицій під час обговорення перевищила 300 тис. Однак ніхто не сказав, що реформа докорінно змінює радянський політичний лад.
Команді Ґорбачова вплив реформи на суспільно-політичне життя став зрозумілим не відразу. Після березневих виборів 1989-го на з’їзді народних депутатів СРСР виникла демократична опозиція, до якої примкнув потужний суперник генерального секретаря ЦК КПРС Боріс Єльцин. Однак диктат КПРС над суспільством залишався ззовні непорушним, тому що партійні функціонери звикли керувати, а радянські чиновники — бути керованими.
Читайте також: «П’ята графа». Якою насправді була національна політика в СРСР
Відцентрові тенденції
«Парад суверенітетів», як назвав Міхаіл Ґорбачов прагнення периферійних еліт звільнитися від обіймів загальносоюзного центру, було започатковано ще до перших вільних виборів у Верховні Ради союзних республік, тобто до появи в радянських органах влади позаноменклатурних громадських діячів, налаштованих здобути незалежний статус для своїх народів. 16 листопада 1988 року ВР Естонії ухвалила Декларацію про суверенітет Естонської РСР, у якій проголошувалося верховенство республіканських законів на її території над загальносоюзними законами. З ідентичними ініціативами виступила 26 травня 1989-го Литовська РСР, 28 липня — Латвійська РСР.
В Україні потужним чинником суспільно-політичного життя ставав утворений у вересні 1989 року Народний рух України за перебудову. Відірвана від загальносоюзного центру російська компартійно-радянська номенклатура на чолі з Єльциним розгортала боротьбу за суверенізацію РРФСР.
Парадоксально, але прагнення до суверенізації найбільше виявлялися в Російській Федерації. Становище Росії у складі СРСР завжди залишалося двозначним. Вона була державоутворюючою республікою, і загальносоюзний центр обстоював передусім її інтереси. У неофіційному «табелі про ранги» росіяни були титульною нацією в масштабі всього Союзу, а не тільки РФ. Це означало, що вони не ставали національною меншиною в будь-якій союзній республіці. Проте Росія була політично ущемленою, бо Кремль не міг собі дозволити існування двох рівновеликих центрів влади в Москві — союзного і російського.
Вибори в республіканські органи влади відбулися у березні 1990 року. Влада в УРСР, як і раніше, зосереджувалася в руках першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка, проте його першість забезпечувалася тим, що він став головою Верховної Ради. ВР після трансформації компартійно-радянської системи, спричиненої конституційною реформою, була єдиним центром влади.
Березневі (1990) вибори до Верховної Ради УРСР вирізнялися високою активністю електорату. Дві третини з 450 місць здобули представники компартійно-радянської номенклатури, керівники промислових підприємств, голови колгоспів, тобто люди, які мали реальну владу у своїх виборчих округах. Парламент тепер на 85% складався з членів КПРС, тобто на 16,5 пункту більше, ніж у Верховній Раді XI скликання.
Однак розрив тандему «партія — ради» відкинув їх на манівці політичного життя. У спогадах (опублікованих тільки 2010-го) тодішній заступник голови ВР Іван Плющ висловився так: «Не дивлячись на те що в складі депутатів XII (I) скликання вищого законодавчого органу було 373 члени Комуністичної партії, суттєво вплинути на прийняття рішень з позиції цієї політичної сили вони не могли».
Читайте також: Шах, мат і зрада
«Треба визнати нашу поразку»
Одночасно з виборами до республіканських органів влади відбувався позачерговий Третій з’їзд народних депутатів СРСР. Запровадженням «під себе» посади президента СРСР, яка була чужою для радянської політичної системи, Ґорбачов зменшив небезпечне хитання влади між двома центрами — партійним і радянським. Однак саме тоді вибори народних депутатів у союзних республіках породили одразу 15 нових центрів влади. І один із них — безпосередньо в Москві. На чолі Верховної Ради РРФСР став Боріс Єльцин.
Єльцин не відмовився від можливості скористатися закладеними в Конституції СРСР і конституціях союзних республік нормами, щоб усунути від влади компартійно-радянський центр і в такий спосіб ліквідувати двовладдя, яке виникло в Москві після березневих виборів 1990 року. Водночас номенклатура в національних республіках перестала розраховувати на підтримку Москви, де точилася боротьба між Ґорбачовим і Єльциним. Частина її стала розуміти, що вже залежить не так від Кремля, хоч би хто в ньому сидів, як від власних виборців. Тому в середовищі номенклатурних працівників України почали множитися так звані суверен-комуністи.
7 березня 1990 року політбюро ЦК КПРС розглянуло підсумки російських виборів. Більшість його членів оцінили вибори як задовільні, сподіваючись на те, що загальносоюзний центр зможе утримати державотворчу республіку під своїм контролем. Лише Іван Фролов, який у 1987–1989‑му був у команді Міхаіла Ґорбачова помічником, після чого став секретарем ЦК (а з липня 1990-го — членом політбюро ЦК), не поділяв оптимізму. Для цього академіка АН СРСР у галузі філософії раптом відкрилася небезпека не тільки конституційної реформи, а й тієї основи, на якій базувалася дореформена система влади. Партія зайшла в глибоку кризу, але ж саме вона, за задумом Лєніна, тримала на собі централізовану державу, оформлену у вигляді фальшивого союзу вільних і рівноправних республік із конституційним правом виходу з «федерації». Намір Єльцина домагатися посади президента Росії ламав лєнінську конструкцію влади з плачевними наслідками для загальносоюзного центру.
Ось деякі пасажі з виступу Фролова: «Треба тут визнати нашу поразку, реально і недвозначно. Мені здається, це дуже сумнівний тепер показник: скільки ми голосів одержали за членів партії і тому подібне, бо знаємо — є розкол. І Попов у партії, і Афанасьєв у партії… Афанасьєв та інші не хочуть виходити з неї, щоб підірвати її на з’їзді (наближався XXVIII з’їзд КПРС. — Авт.). Нам треба більш енергійно прибирати старі кадри. Через них втрачаємо партію… І, нарешті, останнє. Звичайно, найпотужніші бомби, я не знаю яка, термоядерна або ще щось, закладені у вигляді російських структур — і у вигляді партійних структур, і у вигляді ось цих Рад. Вони взагалі загублять нашу Федерацію в цілому. Тому на їхню діяльність не випадково переключилися ось ці попови та інші — Афанасьєв і Єльцин…»
11 березня 1990 року литовський парламент нового скликання, зібравшись на першу сесію, ухвалив Декларацію про відновлення незалежності Литовської держави. 4 травня Латвія ухвалила аналогічний документ. 8 травня проголосила вихід із Радянського Союзу Естонська РСР. Парламентарії республік Балтії мали рацію: ці держави були включені до складу СРСР на підставі таємного пакту Молотова — Ріббентропа, наявність якого визнав і засудив у грудні 1989-го Другий з’їзд народних депутатів СРСР. Після проголошення незалежності три країни Балтії понад рік залишалися у невизначеному статусі. Президент СРСР Міхаіл Ґорбачов усе-таки змушений був визнати їхню незалежність 6 вересня 1991-го.
У травні 1990-го відбувся Перший з’їзд народних депутатів Росії. Незважаючи на відчайдушну протидію загальносоюзного центру, головою Верховної Ради РРФСР був обраний Боріс Єльцин. З’їзд народних депутатів Росії ухвалив Декларацію про державний суверенітет РРФСР. У цьому документі були втілені найгірші очікування Івана Фролова. Дія актів Союзу РСР, які вступали в суперечність із суверенними правами РРФСР, припинялася. Ст. 7 проголошувала: РРФСР зберігає за собою право вільного виходу із СРСР у порядку, встановленому Союзним договором і заснованим на ньому законодавством. Заключною подією Першого з’їзду народних депутатів РРФСР стала заява Єльцина про вихід із КПРС.
Читайте також: 1956–2016: вивчені й невивчені уроки історії
Український контекст
Коли республіки Балтії ухвалювали свої декларації про суверенітет, Верховна Рада УРСР виступала з їх засудженням. Відповідним чином реагували й парламенти інших союзних республік. Але крок Росії просигналізував, що московський центр охоплений кризою і не може більше утримувати інші народи в покорі. Одразу виявилося, що не існує несилових способів функціонування створеної більшовиками багатонаціональної радянської держави.
28 червня 1990 року Верховна Рада УРСР почала обговорювати питання про державний суверенітет України. У його процесі до відома депутатів довели заяву Володимира Івашка про відставку з посади голови ВР. Виявилося, що Ґорбачов запропонував Івашку створену ним посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. Загальносоюзна посада в деградуючій партії здалася Івашкові вагомішою, ніж повноцінна посада лідера республіканського парламенту. Його політичне капітулянтство шокувало українське суспільство, деморалізувало комуністичну більшість у парламенті й полегшило опозиції ухвалення радикального за змістом документа, який утверджував суверенітет України. Остаточний текст Декларації схвалили майже всі депутати. 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР поіменним голосуванням прийняла Декларацію про державний суверенітет України, після чого обрала нового голову. Ним став лідер суверен-комуністів Леонід Кравчук.
Ухваливши Декларацію про державний суверенітет України, компартійно-радянська більшість парламенту надовго заспокоїлася, не виказуючи наміру втілювати в життя її революційні норми. Упродовж року відбувалося «перетягування каната» між загальносоюзним центром і лідерами дев’яти союзних республік (за винятком республік Балтії, Грузії та Молдови). Сторони намагалися відстояти більший обсяг повноважень, але були згодні в одному: Радянський Союз потрібно зберегти.
Поява й поразка ГКЧП пришвидшила хід подій. Виступаючи з доповіддю «Про політичну ситуацію» 24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР, Леонід Кравчук визнав необхідність наповнити реальним змістом ухвалену парламентом і підтриману народом на референдумі 17 березня 1991 року Декларацію про державний суверенітет України, а саме негайно створити Раду оборони України, Національну гвардію України, ухвалити закони про департизацію правоохоронних органів. Усі силові органи, підкреслив він, мусять підпорядковуватися виключно українській владі, тобто не входити до будь-яких союзних структур. Проте свою промову він закінчив таким висновком: «Враховуючи докорінні зміни, що сталися зараз у країні, ми маємо також переглянути наші позиції відносно змісту Союзного договору. Україна може вступити лише в такий Союз, перебування в якому виключало б найменшу можливість зазіхань будь-кого на наш державний суверенітет». Натомість Ігор Юхновський закликав негайно оголосити Україну незалежною демократичною державою, доповнити й закріпити оголошення незалежності Всеукраїнським референдумом, який провести одночасно з виборами президента України, зупинити діяльність КПРС на території республіки.
У кулуарах Кравчукові вдалося переконати парламентську більшість погодитися з вимогами опозиції. Компартійно-радянська номенклатура була налякана звістками з Москви про арешт Володимира Івашка, перепідпорядкування Радянської армії російському керівництву, опечатування приміщень ЦК КПРС тощо. Після перерви парламент ухвалив Акт проголошення незалежності України голосами 346 народних депутатів. Його текст був переважно скомпонований увечері 23 серпня п’ятьма народними депутатами: Сергієм Головатим, Михайлом Горинем, Іваном Зайцем, Левком Лук’яненком і В’ячеславом Чорноволом.
Читайте також: Відпусти!
Неминучий поворот
Чи зберігся б Радянський Союз, якби не стався путч ключових фігур із команди Міхаіла Ґорбачова? Зрозуміло, що путч пришвидшив події. Проте розпад останньої імперії став неминучим, коли конституційна реформа 1988 року повернула народам радянської наддержави суверенні права, загарбані партією Владіміра Лєніна в ході жовтневого перевороту 1917 року.
Як уже було підкреслено, після силової реставрації Російської імперії національні радянські республіки можна було об’єднати в одній державі двома способами: перетворенням їх на автономні республіки Російської Федерації або на союзні республіки в межах федерації «другого поверху» — Радянського Союзу. Гарантом силового об’єднання в першому випадку була держава, а в другому — партія. Архітектори перебудови зробили спробу «вилікувати» партію конституційною реформою 1988 року, але ліки виявилися надто сильними. Партія не підлягала реформуванню, а тому зупинити розпад СРСР було неможливо.
Натомість керівникам Російської Федерації батогом і пряником вдалося пригасити прагнення народів автономних республік здобути державний суверенітет. Та федеративний устрій Росії є таким самим симулякром, як федерація «другого поверху» — Радянський Союз. Справжня федерація будується так, що кожен її суб’єкт має конституційні права, які не може оспорити центр. Якщо вважати федеративний устрій Радянського Союзу бомбою, закладеною в його основу, то подібна бомба міститься й в основі Російської Федерації. Ніхто не знає, коли вона вибухне…