Тільки не подумайте, що я передусім маю намір захищати Горбачова: хто я такий, щоби його захищати? Я не так про Горбачова, як про нас із вами.
Короткий зміст попередніх серій: 30 червня цього року на авторитетному американському сайті про сучасне мистецтво E-flux вийшла колонка такого собі Костянтина Акінші під заголовком «Чи потрібен нам “альтернативний” Малевич»? Ішлося про недавню виставку в Національному музеї сучасного мистецтва Румунії «Казимір Малевич: пережити історію». Власне, не всю виставку, а про три картини митця, які, на думку автора публікації, є підробками. Акінша висловив сумнів щодо експертного висновку «…Дмитра Горбачова, українського мистецтвознавця, який приписав щойно виявлені полотна Малевичу», й додав: «думки одного літнього українського мистецтвознавця недостатньо для встановлення автентичності робіт (…) особливо за відсутності консенсусу з боку міжнародно визнаних експертів». Тобто є «літній український мистецтвознавець», а є «міжнародно визнані експерти» — гаразд, ми запам’ятаємо цей риторичний прийом. Там ще іронічно про процеси «деколонізації», але забудьмо про це.
17 липня на ще авторитетнішому ресурсі ARTnews, теж американському, опубліковано розгорнутий матеріал: «Власник спірних картин Малевича, показаних у румунському музеї посилається до E-Flux». Скандал-скандал! Постійний критик видання Джордж Нелсон переказує колонку Акінші, розповідає авантюрну історію віднайдених робіт (вони зберігалися в приватних руках в Одесі й були вивезені до Ізраїлю 1990 року), посилається на думки інших фахівців, ставить цілком доречні запитання, а також згадує, що будапештський музей після першої публікації почав задкувати, заявивши, що він не є відповідальним за автентичність експонованих полотен. Усе зрозуміло, світовий ринок втомлений підробками радянського аванґарду, будь-які сумніви щодо новознайдених робіт мають право на існування, доки не буде доведено протилежне. Претензії хіба що до інтонації, але інтонацію до справи не підіш’єш. І виразна примітка: «Горбачов не відповів на прохання ARTnews про коментар» (насправді автор просто проігнорував надісланий йому вичерпний коментар п. Горбачова).
Ну й нарешті 27 серпня не де-небудь, а на сайті російської служби BBC з’являється таке: «Шедеври Малевича з-під матрасу пенсіонерки? Курйоз у світі мистецтва». Постійний автор британської медіа-компанії Григор Атанесян спеціалізується переважно на зовнішньополітичних матеріалах, але торік зняв документальну програму якраз про колекції фальшивок того самого радянського аванґарду, що автоматично робить його глибоким знавцем даної теми. Проте його стаття, починаючи із заголовку, далека від уславлених стандартів BBC (зокрема відокремлення фактів від суджень, як нас учили). «Курйоз», розумієте? Основне його джерело інформації — той самий Акінша, а основний зміст: власник картин, ізраїльський бізнесмен (в усіх матеріалах навіщось підкреслюється, що він, серед іншого, володіє стоматологічною клінікою в Бухаресті, тобто стоматолог, правда ж кумедно?) — авантюрист, а Горбачов — ніякий не експерт.
І тут почався другий тайм: замітку BBC переповіли кільканадцять українських сайтів і безліч телеграм-каналів (обійдуся без посилань), де Горбачов згадується відверто зневажливо. Ніби так і треба. Тут уже напевно час нагадати тим, хто раптом не в курсі, хто такий Горбачов, чому він має «право першої ночі» в своїх фахових висновках і взагалі чим ми всі йому завдячуємо. Нехай так, нагадую для неофітів. Дмитро Омелянович Горбачов, український мистецтвознавець, у 22 роки почав працювати у нинішньому Національному художньому музеї України, де дослужився до посади головного зберігача. Під час інвентаризації запасників музею звернув увагу на скинуті в підвалі полотна гнаних, частково репресованих українських художників, приготовлені до знищення. Закохався, зачарувався, заходився рятувати і врятував. У глухі роки, коли всі ці абстракціоністи, кубісти, експресіоністи й решта «формалістів» вважалися ідеологічно ворожим непорозумінням, він, замість викинути на звалище, як вимагали тодішні керманичі, налагодив їхню реставрацію й повернення в культурний обіг. Завдяки йому світ дізнався про саме поняття «Український аванґард», яке до того за кордоном мало загальну назву, а подекуди й досі називається радянським або російським. Пальмов, Богомазов, Бурлюк, Екстер, Бойчук, Архипенко — всі ці імена, які сьогодні вже є частиною нашої культурної ідентичності, повернув нам Горбачов особисто. Він звернув нашу увагу й обґрунтував українське коріння геніїв, міцно привласнених Москвою. Казимір Малевич, етнічний поляк, народжений у Києві, який певний час працював у Росії та Білорусі, проте листувався українською, позначав себе як українець і, головне, черпав тут натхнення для прориву світового значення, — одне з цих імен.
Горбачов став одним із головних знавців названого періоду — не в Україні, а в світі. Він написав півтора десятка книжок із цієї теми, безліч разів проводив атрибуцію робіт радянського модернізму, в тому числі для провідних музеїв та аукціонних домів Британії та США. Про його здобутки, непросту кар’єру (з музею за надмірну активність його врешті-решт виперли за часів Брєжнєва-Щербицького) Тиждень писав неодноразово. Молодші мої колеги, які, припускаю, вперше чують і про український аванґард, і про Горбачова, хіба що «Чорний квадрат» впізнáють, заходилися топтатися по репутації патріарха (без іронії) й найкращого знавця цього явища. У свої 88 років він не має можливості й має повне право не відповідати на кожен інформаційний вкид. Заради коректності нагадаю, що офіційну атрибуцію тих самих полотен, які спровокували «будапештський скандал», Горбачов робив не в якості «літнього мистецтвознавця», а ще наприкінці 1980-х, на піку форми. Тоді, після однієї з перших дозволених публікацій Горбачова в часописі «Україна» до нього звернулися по висновок власники згаданих картин, на той момент ще одесити. Сьогодні у відповідь на дифамаційну кампанію він знову оприлюднив свої старі офіційні висновки на сторінці в соцмережі, кому цікаво — долучайтеся.
Якщо вже зайшла мова про атрибуцію, зазвичай цей відповідальний процес складається з кількох стадій. По-перше, фізичне дослідження полотна: передусім хімічний склад фарбового шару та полотна, рентґенівські знімки. По-друге, власне мистецтвознавчий аналіз: почерк, стиль, особливості рисунку, мазку, відповідність манері, зокрема, конкретного творчого періоду того чи іншого художника. По-третє, так званий «провенанс» (provenance — дослівно «походження»): свідчення про створення даної роботи, історія перебування в різних колекціях, згадки про неї в документах і мемуарах сучасників, якщо пощастить, синхронні фотографії. Це гіпервідповідальна праця: ціна автентичного шедевру часто сягає десятків і сотень мільйонів у твердій валюті, до того ж це питання престижу колекціонера, музею, подекуди країни (sic!).
З провенансом радянських формалістів загалом біда: до так званої «перебудови» всі вони вважалися сміттям, ще й ідеологічно шкідливим, хто й як їх зберігав або ховав у реаліях СРСР, — предмет почасти жахливих історій, почасти анекдотів. Докази не зберігали, а, по можливості, знищували, ціною помилки могла бути путівка на Колиму. Наприкінці 80-х на Заході піднялася нова хвиля моди на совітське мистецтво, тоді, з одного боку, для вивезення будь-якого шедевру за кордон достатньо було вперти відповідальному експерту від митниці сотню доларів, щоби він підписав дозвіл: «не має мистецької вартості». З другого — тоді ж налагодився цілий конвеєр підробок, бо, на погляд дилетанта, наляпати кольоровий квадрат або трикутник багато вміння не треба, це вам не Леонардо. Ринок просів, почалися драми. Тому атмосфера підозрілості навколо совітського арту, повторюю, зрозуміла й закономірна. Але й зворотних спекуляцій тут до біса.
Відпочатковий провокатор сьогоднішнього хайпу — уже згаданий Костянтин Акінша. Колишній киянин, співробітник Музею західного і східного мистецтва (нині музей Ханенків), учасник бурхливої мистецької тусовки доби «Паркомуни» (ґуґліть), згодом поїхав до Москви, звідти на Захід. Вважається ґуру в галузі російського мистецтва 1920-1930-х років, а також спеціалістом із реституції та фейків. Згадавши молодість, став куратором недавньої тріумфальної виставки з українських колекцій по містах Європи, починаючи з Мадридського меґа-музею Тіссен-Борнеміса, яку в сумі подивилися десь так три з половиною мільйона відвідувачів. Офіційна назва: «In the Eye of the Storm: Modernism in Ukraine, 1900 – 1930s». Розумієте? Не «український модернізм», а «модернізм в Україні». Ні, це не дріб’язкове прискіпування, це всього лише характерний смисловий акцент у конкретний наш із вами історичний момент, коли йде війна саме на винищення української ідентичності. Є питання?
Росія частково потрапила під cancel culture. Україна, навпаки, на гребені моди в усьому світі, принаймні «першому». Костянтин Акінша разом із колишнім московським галеристом, а також, за сукупністю заслуг, київським політтехнологом і творцем «темників» Маратом Гельманом стають за кордоном головними з українського арту. Хто очолить рух і стане розвінчувачем інших (конкурентних) авторитетів, той задаватиме тон на цьому ніяк не збитковому напрямку. Я, повірте, не конспіролог, не маніяк і не професійний викривач зрадоньки, мені оце все взагалі огидно, однак на гіпотезу (оціночне судження, як постійно повторює мій приятель) маю законне право.
Наостанок, повертаючись до casi belli, а саме, трьох «бухарестських» полотен. У публікації ARTnews згадується, що в лютому цього року паризький Institut d’Art Conservation et Couleur, лабораторія номер один у галузі, провела їхнє дослідження й дійшла висновку, що «виявлені пігменти, наповнювачі та органічні сполучні речовини відповідають передбачуваному періоду створення…». Простенький тест на логіку. Якщо справді фарби датуються не пізніше 1935 року, кому могло спасти на думку підробляти картини за житя художника, враховуючи, що його посмертна слава відродилася десь так років через сорок? Кому?! Навіщо?! Пан Акінша гречно каже панові Нелсону, що якщо його занепокоєння щодо походження картин будуть спростовані тим, що він вважає достовірною документацією, «я із задоволенням відкличу свої так звані “наклепницькі звинувачення” та висловлю своє співчуття». Як фахівець добре знаючи, що «достовірну документацію» є сенс шукати хіба що в архівах КҐБ.
Мій особистий фаховий висновок: українці, не скидайте кумирів, не розвінчуйте авторитетів, бо інакше сидітимете потім на московському болоті. На якому, повірте, скоро «формалістів» знову заборонять і наших, і їхніх, бо за суттю своєю ті суперечать «традіционним ценностям» і «скрєпам».
І — вибачте, якщо зможете, Дмитре Омеляновичу!