Звістка про закриття «Радіо Свобода» та «Голосу Америки» викликала суперечливі відчуття. З одного боку, «Свобода» — моя юність, моя заочна школа журналістики, хоча тоді про свою подальшу професію я не мав найменшої підозри. Згодом — надійна гавань у дедалі бурхливому морі інформації, де я завжди знайду (знаходив?) не лише тверезу оцінку, а й необхідний третій вимір поточного хаосу. З другого боку, я ж розумію, що радіо поступово втрачає свій вплив, якщо ти не в Руанді й це не «Радіо тисячі пагорбів». Будь-який традиційний мовник із кожним днем стає дедалі менш ефективним, це не потребує доказів, кожен може вийняти смартфон із кишені й перевірити, за якими адресами він звертався за останню добу. Тобто «Свободу», звісно, шкода, але такі часи настали, треба крокувати з ними в ногу й не марнувати чужі податки, бо вони не твої, а фермера з Оклахоми.
З непохитною логікою фактів я не можу погодитися не тому, що саме традиційному телебаченню з радіо я присвятив, можна сказати, половину свідомого життя й не готовий приймати нові реалії. Річ радше в тому, яким чином міряти ефективність інформації та комунікації. Якщо за рейтингами, кліками й перехресними посиланнями, вийде одне, якщо за впливом на події (послухав програму й вийшов на Майдан) — трохи інше, якщо за впливом на стан мізків авдиторії включно з віддаленим ефектом — взагалі третє. Нагадаю, що рейтинги — не ключ до розуміння, а тільки інструмент монетизації в умовах, коли медіа фінансуються за рахунок реклами, тоді рекламодавець має право отримати цифри контактів потенційних покупців зі своїм повідомленням й робити висновки, чи варто далі вкладатися в цей слот. Але є в маркетологів і тонші інструменти: наприклад, дослідити здатність опитуваного повторити рекламний слоґан, хоча впізнаваність товару теж не означає автоматично бажання його придбати. Коли ж ідеться про світ ідей, доведеться вмикати складну соціологію — підкреслюю, складну. Чи готовий ти чинити опір тупій пропаганді, чи готовий робити власні висновки, спираючись на факти, чи готовий відстоювати власну гідність або принаймні не співпрацювати зі злом? Постав хрестик у відповідній графі в анкеті.
Засоби масової інформації є масовими не тому, що діють на маси однаковим чином, декого вони просто інформують, декого спонукають до активності, в декого породжують сумніви, декого всього лише провокують до подальшого думання — це все дія, й вона не алгоритмізується. Відмова президента США далі утримувати інструмент м’якої сили, що заохочує людей думати в 30 країнах логічна для його світу, в якому Америка понад усе, а решта другорядних територій є предметом меркантильного інтересу. В його світі думання взагалі не є категорією, гідною уваги, тим більше зусиль. Така, з дозволу сказати, філософія змушує переосмислити принцип існування багатьох установ, культурних чи освітніх, державних чи приватних, якщо вони не обіцяють негайного зиску.
Будь-який часопис, видавництво, університет, музей, філармонія, гурток дитячої творчості виробляють або мають виробляти додаткову вартість на додачу до їхньої сумнівної самоокупності. Саме з точки зору прагматики: вони напрацьовують цінності й соціальний капітал, хоча це надто загально (інша річ, що оклахомський фермер не повинен оплачувати наш соціальний капітал, але це колись був його вибір, опосередковано, але його). Деякі роблять це герметично, працюючи тільки в безпосередній взаємодії зі споживачем, деякі в режимі urbi et orbi, й різниця тут не лише в масштабі охоплення, а й у техзавданні.
Трохи детальніше про те, що я би назвав узагальнено «редакція». «Радіо Свобода», «The New Yorker», «ВВС», «Przekrój», «Суспільне» або той же «Тиждень» (перепрошую, що сприймаю їх в одному ряду), окрім виконання свого безпосереднього призначення, тобто розповсюдження інформації, здатні виробляти сенси. Вони не просто пояснюють, а реконструюють картину світу. Подекуди це набуває форм специфічної розваги: поняття «інфотейнмент» стосується не лише таблоїдів про розлучення зірок, а й тонкої есеїстики, belles lettres на мінімалках — авдиторії різні, функціонал той самий. Редакції не просто працюють зі світоглядом, вони роблять це у формах, які більше ніхто, крім них, не може продукувати, унікальна пропозиція. Їх намагаються імітувати сучасні блогери, які теж пояснюють, розмірковують, дають характеристики, тобто якщо прибрати перших, другі все одно виконуватимуть цю функцію, як можуть. Але крім того, що другі часто-густо виросли з перших, вони все одно не можуть забезпечити гарантованої якості, не кажучи про технології дотримання стандарту, того, що називають редакційною політикою. Одна річ Портников, який уже давно самодостатній бренд, інша — спритний хлопчик, який сам себе призначив супер-аналітиком.
Редакція — це передбачуваність і певна відпочаткова довіра. Плюс редакція збирає різні таланти, які самі по собі могли би бути продуктивнішими, однак їхня взаємодія гарантує безперервність, змушуючи працювати разом утомлених старих пенсіонерів і самовпевнених юнаків та юнок. Воно, може, й гальмує, але сприяє визріванню. Редакція дарує додатковий ресурс як першим, так і другим. По суті йдеться про своєрідний клуб, який концентрує необхідних людей, необхідних одне одному й необхідних споживачеві. Зрозуміло, що йдеться про ідеальну редакцію, хоча ми знаємо, що ідеальних не буває. Її зворотний бік — обережність, необхідність щось доводити начальству або колегам, довгі ланцюжки ухвалення рішень, ніде правди діти, такий вибір. Зрештою, редакція теж здатна змінюватися, хоча існують прикрі приклади невдалих «революцій» або, навпаки, тихого занепаду й смерті природним шляхом, але вже як є.
Далі — якість. «Старі» медії тому й якісні, що старі. Вони зберігають інституційну пам’ять, відчуття необхідної глибини думання, а ще ідеологічну цілісність. Людина передплачує «The New York Times» не тому, що там про Нью-Йорк, а тому що там поділяють її погляд на світ. Факт-чекінґ — це вже додається саме собою як бонус. Стиль, смак, мудрість, подекуди дозована зухвалість — ось перевага старих редакцій. Мені не зовсім зручно перераховувати все те, що казали багато разів про інституції, про культуру як складність і тяглість, тут усього лише конкретний і наочний приклад загальних міркувань.
Центральне питання: хто має утримувати всі ці іменини серця? Відповідь проста: хто може, той і утримує. Подекуди без усвідомлення своєї місії, на самій лише інерції. Згадаймо, що «Свобода» створювалася з однією-єдиною метою, а саме як зброя в холодній війні, недарма довгий час формально вона була підрозділом ЦРУ, це вже потім її перепідпорядкували Конгресу, й навряд чи бодай один конгресмен знав, хто працює в її численних редакціях і які тексти виробляє. Різні культурні в широкому сенсі проєкти народжуються на філантропічному темпераменті, ба навіть марнославстві заможних людей, які не мають компетенцій оцінювати мистецьку та інтелектуальну цінність кожної з фінансованих ними забавок. Платить той, хто може. Лоренцо Медічі, Франческо Сфорца, Франсуа Перший, папа Юлій ІІ утримували художників, поетів і музикантів, не завжди розуміючи їхнього значення для держави, тим більше їхнього внеску в культуру. Вони могли. Рокфеллер, Фулбрайт, Сорос чіткіше усвідомлювали свої амбіції, але теж не обов’язково мали повне уявлення про активності, які відбувалися їхнім коштом. Ще гірше, коли платить держава. Тут широке поле для профанації, зловживань, відвертої спекуляції. Щоби цього уникнути, вигадали інститут експертів, серед яких теж трапляються шарлатани. На жаль, кращого механізму не існує, а бездоганну справедливість гарантує один Бог, та й то не одразу.
Всупереч поширеному снобізму я не вважаю, що грантожерство — це погано. Погано робити кар’єру на кон’юнктурі, погано підтакувати швидкоплинній ідеологічній моді, погано реалізовувати чужий порядок денний, що має мало спільного з реальними потребами твого суспільства. Проте робити коштом мецената те, що вмієш краще за інших, у що віриш, зі збереженням певних необхідних заходів гігієни — нормальний фаховий підхід. Що поганого в тому, щоби знімати гарні фільми або редагувати корисні інформаційні ресурси? Хіба що на тебе навісять черговий ярлик, але в нашому доброзичливому ландшафті його й без того навісять, якщо ти хоч трохи помітний. До слова, різні Медічі й римські папи не відрізнялися високою мораллю, їхні гроші не були бездоганно чистими, тож коли йдеться про можливість робити щось вартісне, я би не заглиблювався в походження спонсорських коштів, якщо, звісно, це не гроші путінських олігархів.
Часи змінюються. Сьогодні, після 20 січня навіть якби мені хтось наполегливо пропонував фіндопомогу від імені уряду США на справу мого життя (хоча мені й до того ніхто не пропонував), я би відмовився, але кожен вирішує за себе. Натомість тепер нам подарували непогані аргументи. До прикладу, кожному, хто вчергове скаже, що «Суспільне» треба закрити, бо в нього низькі рейтинги, можна нагадати про Трампа з Маском, бо там і тут логіка економії абсолютно та сама. Кожному, хто вітатиме смерть старих видань, можна натякнути, що прихід до владних важелів будь-якого харизматичного невігласа пов’язана з цим напряму. Про причинно-наслідковий зв’язок не можу висловитися впевнено, знаю лише, що це події одного ряду.