Хлопці з рок-гурту Red Hot Chili Peppers, певно, вважали себе крутими каліфорнійськими перцями й збиралися запалювати маси, тому обрали таку назву. Та ще за півстоліття до них українці смалили не згірше, шкода тільки бренд Red Hot Pepper не зареєстрували вчасно, а то довелося б американцям називатися яким-небудь паприкашем.
За легендою, назва журналу «Червоний перець» (пізніше у назві цього видання залишиться лише слово «Перець» – цей «бренд» пам’ятають і сучасні українці) походить від одного з інгредієнтів українського борщу — гарячого перчика. І придумав її нібито поет-авангардист, елегантний красень Валер’ян Поліщук. От тільки в самому журналі він не друкувався.
Як розважалася публіка в шалених 1920-х, коли не було телебачення: ні тобі «Вечірнього кварталу», ні «Файної Юкрайни», а «Камеді клаб» тільки в селі на колодках подивишся? Сатиричні естрадні ревю ввійшли в моду аж наприкінці 1920-х, коли театр
«Березіль» уперше поставив «Алло на хвилі 477!» (див. Тиждень, № 3/2016) про щоденне життя Лопансбурга, як жартома називали Харків. А на самому початку десятиріччя Василь Еллан-Блакитний придумав гумористично-сатиричний журнал
«Червоний перець».
Читайте також: «Це Харків, крихітко!»: улюблені мюзикли двадцятих
Найкраще означення для Еллана-Блакитного в історії української літератури — фундатор: перша пролетарська літорганізація, перша літературна газета, перший ілюстрований журнал «Всесвіт», який виходить і досі, перший сатиричний журнал «Червоний перець» — солідний доробок для однієї людини. З кадрами для останнього Еллан-Блакитний особливо не морочився: редактором узяв, звичайно ж, Остапа Вишню, а художником Сашка, тобто Олександра Довженка, який тоді працював карикатуристом в урядовій газеті «Вісті ВУЦВК». Журнал проіснував недовго: вийшло тільки кілька чисел, але не вмер і щасливо відродився через деякий час. Новий колектив черперчан складався з непростих людей, професія яких — сміятися.
Брейнсторм, «відйом» і борода
Редакція «Червоного перцю» була невелика: 10–15 осіб, але дуже розхристана. Писати так, щоб було смішно, — це важка й серйозна річ. Більшість у редакції були скромними «фіксачами». Літпрацівникам «на фіксі» давали певну зарплату, яку вони мусили покривати гонораром зі своїх 
творів. Це могли бути власне літературні твори, теми для малюнків, самі малюнки тощо, тож доводилося креативити з усіх сил.
Кожне число журналу готували методом мозкового штурму. На творчу нараду в редакції працівник приходив зі своїми пропозиціями, а там уже всі разом їх відшліфовували та вдосконалювали. Уявіть собі це випробування: ви цілий тиждень виношуєте суперсмішну ідею — тему малюнка чи фейлетону, висловлюєте, захищаєте, а прискіпливі дотепники починають її викручувати і так і сяк, і от уже вам це здається зовсім не смішним…
На початку секретар доповідав, що є в портфелі, скажімо, дві гуморески й два фейлетони. Це автори вже написали вдома на підставі тем, які обговорювали на попередньому брейнстормі, їх вистачить для літературної частини журналу. Найважче й найважливіше — знайти теми для малюнків. І це було своєрідне змагання: хтось підказує тему та пропонує свій варіант її гумористичної розробки.
Штормило черперчан на всі 12 балів: тема проходила одразу, не викликаючи заперечення, тільки один раз на сотню. У решті випадків її починали вдосконалювати. У «Червоному перці» це називали «відйомом»: хтось перший висуває свій проект теми до малюнка, але в ній немає іскорки, яка зробить її смішною, і не просто смішною, а сатиричною. Починається напружена колективна робота думки: треба знайти невідповідність між формою і змістом, між дією і наслідками, між метою і негідними засобами досягнення мети тощо. На шляху від первісного варіанта до завершального етапу тема зазнавала кілька «відйомів». Іноді її остаточно затверджували у варіанті, який нічого спільного не мав із початковим.
Бувало, що у відповідь на чийсь варіант западала мовчанка або ж хтось починав наспівувати «Марш Чорномора» Ґлінки. Це означало, що пропонований варіант геть бородатий і борода така сама довга, як у казкового героя «Руслана і Людмили». Бувало й навпаки: всі вибухали реготом і не могли заспокоїтися. Черперчани не лише інших смішили, а й самі вміли посміятися. Тематичні брейнсторми тривали по кілька годин, робота була виснажливою, а молока за шкідливість не додавали, навпаки, всі смалили цигарки, сиділи в клубах диму й псували легені. Від колективного захоплення автори — літератори й художники — легко переходили до нищівного розпачу.
Читайте також: Українська стихія степового краю
Так було щоразу, коли секретар швидко робив підрахунки й ділився результатом: не вистачає «цвяха» на обкладинку, двох тем на сторінкову карикатуру, шістнадцяти анекдотів і семи тем на чверть сторінки. І поки народ усього цього з себе не витисне, він нікого не відпустить додому, бо треба здавати число в типографію й жодного дня не можна зволікати. Опівнічні креативи описав один із черперчан Леонід Чернов у кіносимфонії «Харків»:
Поруч — в «Червоному перці» — Троє письменників палять
І знаменитий художник — Тема: туберкульоз.
Насправді в журналі працювало більше відомих письменників та художників, не кажучи вже про запеклих курців. І переважно всі вони в житті були так само веселими хохмачами.
Король тиражу
Остапа Вишню традиційно називають батьком українського гумору. Це банально й пафосно, але історично справедливо. Вишня очолив «Червоний перець» одразу після Еллана-Блакитного, та йому швидко набридло. Це на початку 1920-х він щодня строчив у газету фейлетон і щороку видавав кілька збірок фірмових «Вишневих усмішок», а тепер його забезпечувала шалена всеукраїнська слава й він міг собі дозволити не клопотатися щоденною журналістською працею. Вишня перший серед українських письменників, чий загальний наклад творів перевищив мільйон примірників: і синглів, і альбомів. За це його нарекли королем тиражу.
Була в письменника дивовижна риса — вроджене почуття гумору. Він умів побачити смішне в буденному факті. Йому вдавалася не тільки злободенна сатира, а й добрий гумор, дружні шаржі на колег-письменників та артистів. Про знаменитого українського тенора він писав: «Коли Михайло Голинський, схилившись над зарізаною ним же Карменсітою, в розпачі кличе: «Кар-м-е-е-е-н!», навіть зарізана Карменсіта ворушиться… Сам бачив! Таке те «Кар-м-е-е-е-н!» металево-високе!». Насправді, як зізнався Голинський, він брав високу ноту й, коли в розпуці падав, необережно наступив на руку зарізаної перед тим Кармен. А артистка, забувши, що вона «мертва», не витримала болю й поворушилася.
Полюбляв Вишня й розіграші. Якось зимового дня богемна компанія — письменники Остап Вишня, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Юрій Смолич та актор Амвросій Бучма — вибралася на полювання. Вони вирушили в яри на околиці
Харкова, де ціла армія зайців годувалася на занедбаному капустяному полі.
Для Смолича то був особливий день: щойно купив добру рушницю, пристріляв її, а тепер мав випробувати на полюванні в присутності метрів цієї справи. Зранку він був у центрі уваги: йому дарували якісь особливі патрони, підбадьорювали, давали поради або просто частували цигаркою.
На полі вирішили розділитися. Полювали без собак, тому далі пішли віялом: ліворуч Вишня з Бучмою, праворуч Слісаренко з Йогансеном, а по центру, улоговиною, Смолич. Йому відступили найкращу позицію, бо всі наполохані по обидва боки зайці обов’язково вискочать навперейми центральному мисливцю, якому лишатиметься тільки стріляти не хиблячи. Зустрітися мали на узліссі за полем, кілометрів за два від старту.
Смолич був напружений, як струна. З яру, яким йому випало йти, товаришів за горбами він не бачив, зате чув. З боку Вишні й Бучми лунали постріли, а з боку Йогансена й Слісаренка доносилися навіть якісь вигуки. Смолич заздрісно уявляв їхні трофеї.
Читайте також: Червоний pulp fiction
Уже коли забовваніли кущі узлісся, де компанія мала зібратися, він побачив, що під крайнім кущем сидить, нашорошивши величезні вуха, такий жаданий заєць. Смолич звів рушницю і прицілився. Муляло тільки одне: соромно бити по сидячій мішені, неспортивно якось. Однак він миттєво заспокоїв себе тим, що це не пташине полювання і снобізм тут ні до чого. Гримнув постріл, заєць завалився на спину. З-за кущів показалися товариші: Йогансен чортихався, бо нічого не вполював, у Слісаренка до пояса була приторочена чимала тушка, Вишня з Бучмою, теж без здобичі, заздрили Смоличу. Всі почали роздивлятися його трофей — великого жирного зайця. Аж тут Смолич помітив у зубах своєї жертви ніби папірець. Тремтячими руками вийняв його, а то складена вчетверо коротенька записка: «Ах, Юрію Корнійовичу, і за що ви мене вбили?». Тільки тепер він завважив у вухах свого зайця трісочки…
Бучма підстрелив зайця, а Остап Вишня вирішив пожартувати над товаришем.
Вася Чіче
В українській літературі не могло бути двох Губенків, тому брати взяли собі псевдоніми: Павло спочатку підписувався як Павло Грунський (від назви містечка Грунь), а Василь — як Василь Чечвянський (від назви хутора Чечва біля Груні, де вони народилися). Павло не втримався й перезвався на Остапа Вишню, а Василь так і залишився Чечвянським. Для друзів же він був просто Вася Чіче.
Чечвянський працював у «Червоному перці» відповідальним секретарем. До річниці видання журнал умістив карикатури з підписами на своїх авторів, зокрема й таке: «Василь Чечвянський. Шахіст і гуморист. Талановитий шахіст серед гумористів і талановитий гуморист серед шахістів. 
Секретар редакції, але ще не битий. Улюблені фрази: «Не піде!», «Піде!», «Товаришу, зайдіть завтра». Пише багато. Найвидатніший його твір такий: «Передплачуйте «Червоний перець». Передплатна ціна за місяць — 30 копійок…»
Сучасники вважали Васю Чіче навіть талановитішим за молодшого брата Остапа Вишню. Чечвянський уславився безкінечними розіграшами та витівками, а то й небезпечними психологічними експериментами. Якось після вдалого полювання він запросив цілу компанію друзів-гумористів на зайця, свій мисливський трофей. Зібралися в модному серед харківської богеми ресторані-більярдній Парфішки на Сумській. Заєць був дуже смачний, тож письменницька братія призволялася, аж за вухами лящало. Герой дня дочекався, доки тарілки спорожніли, і повідомив, що то був не заєць, а… апетитно засмажена кицька. Ефект він справив приголомшливий: двоє гостей, колеги-черперчани Юрій Вухналь і Юша Ґедзь, не витримали й виблювали.
Чечвянський довго вибачався та перепрошував: і в усіх разом, і в кожного окремо. Врешті-решт йому дарували прощення. За якийсь час він наважився на знак примирення запросити всіх тих самих друзів-письменників на справжнього зайця, уже без фокусів. І цього разу таки намовив Парфішку приготувати «під зайця» звичайну кицьку. Гості їли й нахвалювали кухаря, ні з ким нічого не трапилося, додому розійшлися ситі та вдоволені.
Чечвянський мовчав два роки. Аж потім у тій самій товариській компанії зізнався, що то була кішка. Делікатного й гидливого Юрія Вухналя тут-таки знудило. Коли в Чечвянського допитувалися, навіщо він це зробив, той відповідав: «Тепер я знаю, що слово дужче за діло!».
Перці з пером і пензлем
Про кожного черперчанина можна розповісти безліч історій. Василь Чечвянський завжди був у доброму гуморі, охочий посидіти у веселому товаристві, розповісти новий анекдот чи просто веселу історію. Він майже ніколи не розлучався з іще одним гумористом «Червоного перцю» Юхимом Ґедзем, якого всі звали просто Юшею. Були вони різні: Чечвянський високий на зріст, коректний і чепурний, Юша експансивний і дезорганізований. Перший знав ціну своїм дотепам і ділився ними з друзями. Другий сипав смішними словами й висловами, бо говорити серйозно просто не вмів, був органічним веселуном і каламбуристом. Обидва в «Червоному перці» вправлялися в жанрі побутової гуморески. Сергій Чмельов був універсальним гумористом. Він приходив на редакційні брейнстормінги зі стосом аркушів, помальованих схемами карикатур, для яких вигадав теми. Увесь світ бачив крізь призму гумору: будь-яка міжнародна подія, про яку він прочитав у газеті, підслухана побутова розмова, лист із заводу або з колгоспу одразу викликали в нього смішні асоціації, образи, ситуації.
Читайте також: Маленька родина у великій історії
Секретарем у журналі тривалий час працював Юрій Вухналь, автор гуморесок на комсомольські теми й сам комсомолець, член літературного угруповання «Молодняк». Любив насміхатися зі своїх правовірних «однопартійців». Якось поїхала група письменників на літературний виступ. У бригаді були молодий кар’єрист Володимир Кузьмич і Вухналь. Ночували всі в одній великій кімнаті, а вранці Кузьмич прокинувся й величаючись сказав: «А мені снився товариш Сталін». Другого ранку Вухналь розштовхав Кузьмича: «Володю, вставай, тобі Політбюро вже приснилося? Усі члени Політбюро були присутні?».
Від письменників не відставали художники. Наприклад, згаданий у вірші Леоніда Чернова знаменитий художник Анатоль Петрицький. Згодом його остаточно зманив театр. Натомість були в «Червоному перці» постійні ілюстратори: Лев Каплан, Борис Фрідкін, Бе-Ша (Борис Шаповалов), Самум (Самуїл Уманський). Секретар журналу Олексій Полторацький вважав Каплана найдотепнішою людиною, яку він знав у житті.
На якомусь банкеті, де всі чиновники намагалися бути галантними та джентльменами, дама біля столу питає кавалера: «Чим ви мене пригостите?». Той намагається придумати незграбний комплімент: «Якби я міг, я своє серце поклав би вам на тарілку!». Каплан це чує і пускає вбік: «У хороших ресторанах потрухів не подають…»
Хтось розповідав, як у його домі ліфт зупинився між поверхами й там надовго застрягли люди. Так довго, аж зголодніли й сумно виглядали крізь дротяну сітку ліфтової шахти. Каплан обурюється: «Ну як же не здогадалися нагодувати їх сосисками: ті пролізли б крізь сітку!».
Професор скотарства
У поважному видавництві «Література і мистецтво» 1931 року вийшла посмертна збірка творів із портретом і некрологом професора скотарства та ветеринарії Омелька Буца. Перед смертю професор написав заяви про вступ до всіх літорганізацій, навіть не сподіваючись на прихильність, але раптом усі відповіли згодою і нерви бідного ветеринара не витримали: він купив у «Церабкоопі» тушкованого м’яса й отруївся.
У «Червоному перці» заледве знайдеш автора, який дописував під власним ім’ям. Із братами Губенками все зрозуміло, але і Юрій Вухналь (Іван Ковтун), і Юша Ґедзь (Олексій Савицький), і Олаф Кракен (Георгій Киндєєв), і Гелія Грач (Софія Воронова) — це все псевдоніми. Навіть Йогансен свої сатиричні вірші підписував як Йог.
І тільки Омелько Буц — не просто прибране ім’я, а ціла містифікація. Вигадав його на початку 1920‑х агроном (а не ветеринар) Олекса Слісаренко. Це був сатиричний персонаж для фейлетонів, але іноді його ініціали О. Б. стояли й під критичними текстами та рецензіями, збиваючи з пантелику дослідників. На початку 1930-х Слісаренко вирішив «поховати» своє друге «я». У посмертній збірці творів Омелька Буца він зібрав лише «літературну критику». Ветеринарові поради молодим письменникам наче сьогодні написано.
«Вірші — найвигідніша справа, бо їх менше доводиться писати, а платять за них від рядка. Коли пишеш з римами, то слід загодя заготувати десяток неточних рим та асонансів із дисонансами. Наприклад: голобля — довбня, критик — кретин, неокласична вечірка — мочалка, молодята — поросята і т. д. Коли ж пишете верлібром, то такого синодика заводити не треба, тоді справа стоїть простіше. Прочитали ви, приміром, у газеті: «Як наслідок глибокого масового культурного руху маємо значні досягнення і на полі мистецькому». І одразу ж у вас з’являється поезія, бо під вправною рукою поета-верлібриста і не таке обернеться на поезію! Замість сухої буденної прози з-під руки верлібриста поллються натхненні рядки:
Як
Наслідок
Глибокого
Масового
Культурного
Руху
Маємо значні
Досягнення
І на полі мистецькому…
Для прозаїчного твору до чорта треба паперу. Це і незручно, і невигідно — зайва трата грошей. Але прозу писати слід: письменник-романіст це все ж солідніше звучить і солідністю дорівнюється до головбуха тресту, наприклад.
Коли хочете писать оповідання, то постарайтесь узять дуже цікаву пригоду з нашого життя і докладно її описати. Наприклад, найцікавіша пригода у вашому житті — переїзд із рідної Задрипанки до Харкова вчитися на робфак. Ви описуєте цікаву процедуру видачі білета на станції, вагон, якого ви ніколи не бачили, Харківський вокзал і таке інше. Що докладніше ви все те опишете, то довший твір вийде. Так можна написати й роман». Не минав Омелько Буц і головний гумористичний журнал країни. Напередодні свят він устиг записати від пролетарського журналіста, який раптом став дельфійським оракулом, літературний гороскоп на 1928 рік і в «Червоний перець» передав отой блокнот». Миколі Кулішеві дотепний оракул нагадав проблеми з «Народним Малахієм», ВАПЛІТЕ нарешті виправдає сподівання критиків і натурально прийме в організацію Аристотеля, Чемберлена та Муссоліні, Остап Вишня кине писати фейлетони й перейде на вірші, Сергій Пилипенко з огляду на технічний прогрес перейменує «Плуг» на «Трактор», Валер’ян Підмогильний перекладе черговий роман Анатоля Франса малозрозумілою українською мовою, Володимир Сосюра за цілий рік напише тільки 25 заяв. А що ж напророчив Омелько Буц своєму друзяці й редакторові Олексі Слісаренку? Перемоги на більярдному столі над найкращими гравцями Харкова:
Слісаренкам, Копиленкам,
Панчам і усім підряд
Йогансéни і Чечвянські
програватимуть в більярд.
Журнал «Червоний перець» починав із накладів 10 тис. примірників, а за всі роки його існування було продано кілька мільйонів копій. Українські «перці» крутіші за американських, бо сипати жартами, веселитися та відриватися на повну котушку вміли без героїну. Достатньо того, що надворі були шалені 1920-ті.