Тихо і непомітно минуло в Україні 130-річчя від дня народження В’ячеслава Липинського – вкрай актуального для нашого сьогодення політичного мислителя та історика. Людини, рецепти будівництва Української держави та суспільства якої мав би узяти на озброєння вітчизняний політичний істеблішмент.
Українська революція 1917–1918 років продемонструвала незначний державотворчий ідейний потенціал нашої еліти, засвідчивши крах радикальної соціальної демагогії винниченківського штибу. В’ячеслав Липинський пропонував інший рецепт формування органічного суспільства (яке він називав класократичним), суспільства продуцієнтів (виробників-власників), творців осілої європейської культури.
Територіальний патріотизм
Соціальний мир він протиставляв класовій боротьбі, соціальній революції, владі натовпу над індивідуумом. «Ми програли збройну боротьбу, але не програли України, якщо зможемо запалити ідеєю успішної Української держави як заможну, так і незаможну людину», – вважав Липинський. Між бідними і багатими немає непримиренного соціального антагонізму, а, навпаки, існує спільний інтерес процвітання рідної землі. Мислитель був речником, як ми сьогодні сказали б, середнього класу.
Читайте також: Дух державності
Українці споконвіку перебували у своєму етнічному гетто селянської нації. Політик сформував постулат територіального патріотизму, що для нас став прообразом політичної нації, в яку об’єднуються люди не так за етнічним принципом, як на основі спільного проживання на українській землі, патріотизму терену, що близький однаково як автохтонному українцеві, так і поляку, і росіянинові, і єврею. Головне – Липинський вважав, щоб єднання відбувалося на базі української культурної матриці.
Сам він був одним із перших прихильників домінування українського у вітчизняному культурному просторі. Розпочавши кар’єру як польськомовний літератор, у 1908-му написав свою першу працю українською і напередодні Першої світової війни вважався одним із найвидатніших українських публіцистів. Достатньо лише прочитати його «Листи до братів-хліборобів» (опубліковані 1926-го), щоб переконатися в потужному таланті українського мислителя.
Адвокат аристократизму
Липинський став речником українського елітаризму. І тут він свідомо йшов проти течії, стояв ледь не одинцем серед демократичної та народолюбної інтелігенції, яка вже встигла остаточно поставити хрест на своєму «панстві», раз і назавжди зневіритися в потребі існування вищих прошарків в інтересах української справи. Він же не пішов протоптаним попередниками, зокрема його вчителем і наставником Володимиром Антоновичем, шляхом. Останній закликав спольщену українську шляхту, повернувшись до народу, декласуватися. Натомість мислитель вважав, що вона має залишатися шляхтою, але стати українською за характером, служити національному відродженню, брати активну участь у політичному житті українства.
Читайте також: Тест на зрілість нації
До Липинського в українському середовищі образ шляхтича мав виразно негативне забарвлення. Однак після виходу 1912-го його праці «Z dziejów Ukrainy» освічений загал дізнався про те, що Хмельниччиною керувала українська шляхта: вона була мозковим центром визвольної війни. І Хмельницький, і Морозенко, і Кричевський, і Виговський були шляхтичами за соціальним походженням, та, як виявилося, це їм не заважало не лише відчувати питомий український політичний інтерес, а й виражати його. Вони значно глибше розуміли суспільні завдання за рядове козацтво, яке не переймалося питаннями стратегії, тонкощами політичних домовленостей. Усі ці речі перебували під опікою української шляхти, яку традиційна вітчизняна історіографія залишала за дужками української нації.
Саме її представники виробляли модель поведінки Гетьманщини між двома державними потугами – Польщею та Московією – у другій половині XVII століття, були творцями всіх угод, стали помітним виразниками політичних інтересів України.
Спольщена українська шляхта розпочала національне відродження нового часу. Вона, а не нащадки козацької старшини, які наприкінці XVIII століття перейшли у стан російського дворянства, порушила питання щодо проведення культурного кордону між російським та українським. Саме Володимир Антонович, Тадей Рильський, Осип Юркевич, Костянтин Михальчук стали першими самостійниками, а не такі питомі українці з колишньої Гетьманщини, як Василь Тарнавський, Володимир Науменко, Олександр Лазаревський чи Орест Левицький. Чому так сталося? Та тому що українське ніколи не було їм чужим, воно залишалося невід’ємною частиною їхньої ментальності. У ХІХ – на початку ХХ століття досвід спольщеної шляхти став найціннішим здобутком для національної політичної думки, зважаючи на її виховання у традиціях державного мислення.
Липинський перший закликав співвітчизників не відмежовуватися від внеску пограничного польсько-українського культурного середовища в національну справу, привласнити його та зробити своїм. Він відкрив для України цілу Атлантиду ніби не своєї, а насправді рідної культури. Бо й уніат, найбільший магнат на Правобережжі у XVIII столітті, коронний гетьман Микола Потоцький мав певні українські сентименти. Мислитель розширив обрії української ментальності, межі розуміння політичних завдань українців. А ці завдання розглядав насамперед у ракурсі політичному, а не етнографічно-культурницькому.
Державницький інстинкт
В’ячеслав Казимирович був одним із перших речників української самостійницької ідеї. І саме він, а не Микола Міхновський чи Юліан Бачинський (автори перших програм української незалежності) став творцем ідеології творення Української держави, остаточно сформульованої ним вже після визвольних змагань, 1926 року в «Листах до братів-хліборобів».
Стихійним самостійником він став ще на гімназійній лаві, коли співпрацював у Луцькій, Житомирській та Київській гімназіях з РУП і Польською партією соціалістичною (ППС). Для нього, людини польського революційного середовища, не існувало жодного табу в питаннях самостійності: вона була цілком природним для Липинського явищем. Поляки не плекали жодних ілюзій щодо автономізму-федералізму в межах Російської держави: або Польща незалежна, або на її місці буде Росія. Той самий державницький інстинкт був у Липинського та його ідейних соратників щодо майбутнього України.
Психологічна вторинність наддніпрянців, всмоктаний на генетичному рівні універсалізм православного світу ставили у їхньому уявленні Україну в перманентну залежність від центру московського православ’я та його самодержавного правителя. Російське поле виробляло в них апріорний дуалізм: одвічність політичного панування північного сусіда на українських землях за збереження місцевих культурних особливостей. Неможливість такого симбіозу приводила одне за іншим покоління українців до визнання цілковитої перемоги російського цивілізаційного простору на рідних теренах. Для «поляка» Липинського, на щастя, такої політичної роздвоєності, як для мешканців підросійської України, не існувало.
Читайте також: Шляхетність і сила
Ще за кілька років до початку Першої світової війни на запрошення Євгена Чикаленка стати головним редактором газети «Рада» він відмовився. Річ у тім, що, будучи переконаним самостійником, Євген Харлампійович водночас усіляко відбивався від публічних звинувачень російських політиків на адресу українського руху в сепаратизмі. «Рада» постійно маніфестувала свій федералізм і вірність Російській державі. Вона так і не стала чітко на позицію цього «сепаратизму», не визначилася стосовно українських національних пріоритетів. «Треба привчати українців до самостійності, стверджувати їх нормальність, якщо українці хочуть залишитися українцями, а не перетворитися на «руських людей», – вважав Липинський.
Він був ідейним натхненником постання молодоукраїнського руху, відходу від соціал-демократичної ідеології низки есдеків та есерів, які утворили в 1911–1912 роках понадпартійну самостійницьку групу «Вільна Україна», що стала прообразом майбутнього Союзу визволення України.
Саме цього надпартійного розуміння визвольних завдань у побудові спочатку незалежної держави, а потім вирішення інших соціальних проблем і забракло проводу Української революції у 1917–1921 роках, щоб відбити військову агресію червоної Москви. Липинський був одним із небагатьох вітчизняних політиків, який проблему українського державотворення вбачав за лекалами європейських, а не євроазійсько-російських підходів.
Український правоцентрист
Не потрібно спрощувати суспільну філософію Липинського, обмежувати її певними ідеологічними маркерами, як це робиться в більшості наукових праць. Неправомірно ототожнювати В’ячеслава Казимировича лише як гетьманця, лідера і творця гетьманського руху, хоча саме йому ми зобов’язані світлим політичним образом Павла Скоропадського. Він політично «українізував» останнього вже на еміграції, відредагував його спогади, створив імідж просвіченого українського монарха. Липинський був передусім консервативним політиком – творцем правих і центристських суспільних цінностей. Він сам вийшов з Українського хліборобсько-демократичного союзу (УХДС) через незгоду з його вузьким політиканством, створивши братство класократів-державників.
Пізніші висловлювання на адресу соціалістичних партій створили йому імідж крайнього противника національного демократичного руху. Хоч в дійсності усе було не так просто. До революції він підпорядковував себе загальнодемократичному руху, бачив національні праві сили його органічною частиною. Не лише узгоджував свої дії з керівництвом націонал-демократів Михайлом Грушевським, Сергієм Єфремовим, Борисом Грінченком, а й перебував у товариських стосунках з Левком Юркевичем і навіть Володимиром Винниченком, намагався безуспішно політично виховати останнього. По-своєму інтерпретував поведінку головного героя скандального твору Володимира Кириловича «Щаблі життя» Мирона. Вбачав у ньому людину, що поводилася як декласований елемент, що відірвався від традиційного суспільства. Але в 1917–1919 роках через невдалі державницькі експерименти українських лівих він сильно розчарувався в соціалістах. І це викликало шквал різких інвектив на їхню адресу.
Консервативна альтернатива
На відміну від українських соціалістів Липинський вважав, що держава має будуватися не натовпом, не анархізованою революційною стихією, а насамперед заможною верствою, людьми, які тримають економічні важелі життя у своїх руках. На той час основні важелі перебували в руках російського дворянства і польського панства та буржуазії. Тому політик був переконаний, що потрібно максимально зацікавити панів і підприємців українською ідеєю, показати їм переваги орієнтації на Українську державу. Не відштовхувати їх за межі української нації, а вважати їх такими самими українськими громадянами, як і селянство. Тільки тоді, на думку мислителя, разом зі свідомістю цих людей українською стане і територія, що перебуває у їхній власності. «Для того щоб не втопитися в Москві, відірвашися від Польщі або Варшави, відірвавшися від Московії, треба показати інший центр тяжіння», – писав Липинський. Таким центром, на його погляд, був Київ.
Натомість Володимир Винниченко і більшість українських соціалістів орієнтувалися на рецепт, прописаний російськими більшовиками, що передбачав єднання за принципом класової належності. Свого пана не може бути – це одвічний ворог, вважали вони. А товариша треба шукати поміж «знедолених». Тому російський пролетарій виступав куди ближчим за українського селянина.
Для нації з бездержавним інстинктом такі ідейні «ліки» були смертельно протипоказані. Червона Москва, позбувшись старої еліти, взяла її вихідців собі на службу. Комуністична провідна верства складалася з представників російського дворянства, буржуазії та жорстко опозиційного до старого режиму єврейства. Виховані в повазі до своєї держави, вони були переконаними російськими патріотами і ставилися зверхньо до неросійських націй. У дилемі соціальне – національне пріоритет віддавався першому. А за Липинським, однією з умов здобуття держави було бажання її, готовність на безкомпромісну боротьбу за її здобуття. Ці думки вченого залишаються актуальними і в наші дні.