В останньому номері польського двомісячника Nowa Europa Wschodnia опубліковано інтерв’ю з американським кореспондентом, репортером і політичним аналітиком Робертом Капланом. Він, громадянин світової метрополії, з невимушеною легкістю подає свої передбачення щодо нового світового устрою. Серед багатьох приголомшливих думок знаходимо й цікавий абзац, присвячений Україні. Хочемо ми цього чи ні, але вона вже стала повсякденною темою для підтвердження хисту передбачати майбутнє.
Ось як бачить його сам Каплан: «Думаю, Росія розігрує в Україні довшу гру. Всі знають, що ані ЄС, ані НАТО не хочуть, щоб Україна стала їхнім членом. Вона надто бідна, надто велика, надто корумпована. ЄС мав забагато проблем з інтеграцією нових держав-членів, щоб думати ще й про Україну. Ця країна ніколи не стане частиною Заходу навіть у найоптимістичнішому варіанті. Буде буферною смугою, яка потихеньку повертатиметься до російської сфери впливу. Росії не треба нічого робити, в принципі їй досить дбати, щоб ситуація в Україні не покращилася. Це призводитиме до того, що українці й надалі будуть пригнічені корупцією, злиднями та відсутністю інституцій, котрі функціонували б як слід. Інакше кажучи, головна проблема — у Києві, а не на Донбасі, не на фронті. Навіть якщо ситуація на фронті буде стабільна, Захід тут нічого не вдіє. Найбільше, що може виграти Україна, — це стати здоровою буферною державою. Думаю, українська історія успіху з повною інтеграцією із Заходом та демократизацією неможлива».
Прочитавши такий «оптимістичний» прогноз американського, а отже, добре поінформованого аналітика-ясновидця, не залишається нічого, окрім як ковтнути заспокійливого. Та якщо людині не щастить, вона натрапить того самого вечора на одкровення ще одного прагматичного мислителя.
В останньому випуску інтернет-журналу Kulturaliberalna.pl опубліковано інтерв’ю з американським аналітиком Едвардом Люттваком, прихильником Трампа й колишнім радником Буша-cтаршого — того самого, що 1991 року під час свого візиту до Києва, застерігаючи українців від прагнення незалежності, казав щось про suicidal nationalism, «самогубний націоналізм». Ми й досі пам’ятаємо «прозірливість думки» президента Буша, зароджену, можливо, з порад Люттвака. Дозвольте мені процитувати кілька останніх думок цього аналітика про Україну.
Запитання редакції Kulturaliberalna.pl: «У статті для журналу Foreign Policy ви писали, що Трамп порозуміється з Путіним у справі України й це дасть йому змогу перекинути частину американських військ до Східної Азії, щоб створити противагу могутності Китаю. Проте ви не згадали про деталі того порозуміння».
Читайте також: Гігантський синій кит
Люттвак: «Та угода буде асиметрична. Трамп дасть Путіну те, що той чекає, наприклад визнає анексію Криму. Покладе край тій комедії вдавання, ніби хтось кине Росії виклик у справі Криму, Абхазії чи Осетії. А ще запитає, які в Путіна сподівання щодо України, і погодиться допомогти йому реалізувати їх. Наприклад, через передачу влади в Києві президентові, який із повагою ставиться до Росії і гарантує, що Україна ніколи не вступить до НАТО».
Ось такий «оптимістичний» новорічний прогноз, а до того ж на багато років, подають нам професійні пророки Каплан і Люттвак. Як вони самі наголошують, глибина їхньої аналітики спирається на солідні історичні знання. Мабуть, нікого не треба переконувати, що інтерпретацію історії зумовлює політика, а ерудиція обох аналітиків спирається на конкретний, саме такий, а не інакший вибір аргументів із великого «контейнера», котрий ми називаємо ІСТОРІЄЮ. Не думаю, що вони обидва мимовільні «аналітичні автомати», радше за їхніми думками стоять дуже прагматичні погляди, близькі до того, що політологи називають Realpolitik. Прихильники цього світогляду не вважають, що політики повинні керуватись якимись ідеалами або моральними принципами — їхні дії мають визначати лише інтереси. Це стосується і внутрішньої політики, і міжнародної. Як бачимо, ентузіасти Realpolitik висловлюють свої «думки» голосно, публічно, і цікаво, що саме їхні одкровення легко знаходять собі трибуну та висвітлення у ЗМІ, надто якщо йдеться про Україну.
Читайте також: «Ми» і «вони»
Проте ми повинні стежити за їхнім публічним «віщуванням» і дослухатися до пульсації його ритму. Про всяк випадок. Адже, як підтверджує досвід, їхні погляди, політика і стратегія надто часто паралізували наші дії, але то, слава Богу, вже історія, тож нехай історією і залишається. Серед народу поширена приказка «Думка має величезне майбутнє», але пам’ятаймо: у неї ще й довге минуле, шкода тільки, що панове аналітики Люттвак та Каплан завжди вибирають із попередніх десятиліть ту саму оповідку. Але в одному таки слід визнати за ними слушність: ключ до написання нашої нової історії — у Києві й таки в наших руках. Який свій образ ми вибудуємо в думках, такими й будемо. На зло Капланові, Люттваку та решті прихильників Realpolitik.