Чи правда, що в Україні не існує якісної реабілітаційної практики?
Певною мірою так. До війни 2014 року на це мало звертали увагу, не було відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів, посад у закладах охорони здоров’я. Професія раніше називалася «фізичний реабілітолог», вона належала до галузі освіти і педагогіки, а не до галузі охорони здоров’я та медицини. У 2014 році у зв’язку з великою кількістю травмованих зі сходу відбулася реформа, зміна законодавства, з’явилися відповідні кафедри, факультети на базі медичних, спортивних університетів, з’явилися посади в закладах охорони здоров’я.
Проблема існує, є надзвичайно мала кількість реабілітаційних спеціалістів. Зараз ця професія називається «фізичний терапевт» за світовим зразком. Крім того, в основі будь-якого реабілітаційного центру і реабілітаційного втручання стоїть команда. До неї входить лікар реабілітаційної та фізичної медицини, або лікар-невролог, або лікар травматолог-ортопед, або нейрохірург – профільний лікар залежно від відділення та напрямку реабілітаційних послуг, які надає заклад. Крім того, туди входять фізичні терапевти, ким ми є, ерготерапевт, соціальний працівник, нейропсихолог або психотерапевт, терапевт мови і мовлення – логопед, низка суміжних спеціалістів і медичних фахівців, які можуть доєднатися, допомогти пацієнту залежно від його потреб.
Існує шалений дефіцит якісних спеціалістів в Україні, ми випускаємо щороку приблизно таку ж кількість фізичних терапевтів, як Канада, але їхня якість дуже низька. Бо виші не мають затверджених навчальних планів, кожен виш викладає що завгодно, крім якісної західної доказової медицини. Також є дуже мало закладів і спеціалістів, які можуть показати європейський рівень надання послуг реабілітації.
Читайте також: Маленький великий крок
Ви помітили зміни на краще у своїй сфері за останні п’ять років?
2014 року почалася нова реабілітаційна епоха. Коли Уляна Супрун очолила Міністерство охорони здоров’я, а в неї західний спосіб мислення, під медреформу потрапила й реабілітація, з’явилися спеціалісти, посади, навчальні програми тощо. Досі мало закладів, недостатньо спеціалістів, але, порівнюючи з 2014 роком і раніше, зараз ситуація в рази краща, в Україні відкрилися десятки центрів, як приватних, так і державних, відділень у комунальних закладах охорони здоров’я.
90% пацієнтів нашого центру мають нейротравми, тобто, травми центральної та периферійної нервових систем: головного мозку, спинного мозку. Велика кількість наших пацієнтів – 80% – оперовані. Ми працюємо в післяопераційний період. Основним принципом реабілітації є ранній початок терапії. Наш центр працює вже на віддаленому, третьому етапі реабілітації. Тобто якщо пацієнт прооперувався, в реанімації відбувається перший етап реабілітації. Приходить фізичний терапевт, працює над вертикалізацією, мобільністю суглобів, профілактикою ускладнень. Другий етап – це лікарняний стаціонар, але в звичайному профільному відділенні реабілітації при лікарні чи в приватному центрі, який має відповідні умови. І є третій, амбулаторний: людина живе своїм життям попри те, що реабілітаційний процес триває, велику частину часу вона витрачає на побут, хобі, роботу. Ми амбулаторія, у нас пацієнт приїхав після чи до роботи, півтори-дві години ми працюємо над наслідками його травми, і він повертається додому.
В Україні доступні не всі послуги з оперування, протезування, раз ви відправляєте своїх пацієнтів у США?
Так, один із наших пацієнтів, Олег Івахнюк, полетів у США, йому будуть робити ендопротезування кульшового суглоба. Він ще в 2014 році отримав кілька кульових поранень у стегно, в організм потрапила інфекція, він втратив суглоб. Кілька років шукали спеціалістів, які готові взятися за цю проблему в Україні, але всі відмовили. Ми провели обстеження, відправили їх у шведський госпіталь у Чикаґо, лікар погодився зробити операцію. Він уже мав досвід у 2017 році, оперував українського воїна АТО зі схожою проблемою. Після огляду аналізів, результатів обстежень він вирішив узятися за цей випадок.
Зрозуміло, що США – провідна країна в якості надання будь-яких медичних послуг, зокрема, в хірургії. Відповідне навчання спеціалістів, їх якість, відповідні умови та обладнання. Україна на добрий десяток років системно відстає від США. Тому в найскладніших випадках ми відправляємо бійців туди.
Протезування – дуже нерозвинена в Україні сфера. Якщо протези й виготовляють, то вони низької якості, недовговічні, незручні, в них важко займатися спортом, нетехнологічні. У США це вже біотехнічні протези. Середній вік травмованого воїна АТО – 26 років, у нього попереду ціле життя, йому потрібна функціональна нога, з якою він може ходити, бігати, стрибати, працювати, бути батьком, активним членом суспільства.
Якщо говорити про статистику, то в Україні з 2014 року різного роду травми опорно-рухового апарату і центральної нервової системи отримали 320 тис. бійців, це шалена кількість молодих людей. Зрозуміло, що мало хто повертається з війни здоровим. Повинні бути місця, де можна, крім безпосередньо послуг фізичного здоров’я, відпочити в неформальній обстановці. Вони втомилися від лікарень. Із травмами центральної нервової системи реабілітаційний процес дуже тривалий. Якщо людина пошкодила головний чи спинний мозок, щоб досягнути максимального рівня відновлення, треба реабілітуватися рік, два, три. Навіть коли пацієнти досягли свого максимуму, вони хочуть підтримувати цей рівень. Є така фраза: use it or lose it – використовуй, або втратиш. Якщо не використовувати свій рівень функцій, він потихеньку втрачається. Нема прогресу – буде регрес. У наш центр, наприклад, ветерани можуть прийти як у фітнес-зал, позайматися для себе.
Читайте також: Від важкого поранення до перших кроків
Що треба робити вже сьогодні, аби Україна розвинула такий рівень реабілітації, протезування?
Найбільша проблема України – низька якість освіти спеціалістів, які працюють у сфері охорони здоров’я. Невідповідність програм – вони не стандартизовані й застарілі. Світ давно пішов уперед, а ми досі вчимося за книгами, написаними 20-30 років тому, нам викладають професори, які давно закінчили університети, їхні знання застарілі й низькоякісні, порівняно зі світовими. Вони не продовжують навчатися, вони зупинилися на певному рівні.
Локально, зрозуміло, що є якісні викладачі, якісні кафедри та спеціалісти. Але системно з цим велика проблема. Це тягне за собою те, що вже готові спеціалісти надають невідповідні послуги, які не потрібні, не працюють. Це стосується всього – від профілактики захворювання до його лікування та реабілітації.
Друга проблема – небажання трансформуватися й імплементувати західні стандарти медицини. Уляна Супрун реформувала первинну ланку медицини, для реформи вторинки її каденції не вистачило, але будемо сподіватися, що реформа продовжиться і з новою владою.
Зміни відбуваються, і вони шалені. У кожному суспільстві рушієм прогресу була війна або масові епідемії, зокрема, й прогресу медицини. Так склалося, що до 2014 року я навчався, після – працював. Я побачив шалену різницю, наскільки медицина пішла вперед, наскільки якість послуг виросла. Ми зараз рухаємося вперед величезними кроками, порівняно з тим, як Україна розвивалася до війни. Проблем багато, але є рішення. Якщо в 2014 році воїни АТО взагалі не мали де пройти реабілітацію, при жодному військовому шпиталі не було профільного відділення реабілітації. Після 2014-го вони почали відкриватися і зараз є майже в кожному військовому шпиталі. Крім того, є приватні центри, які, як і ми, на благодійній основі безоплатно надають послуги воїнам АТО.
_____________________________
Андрій Пенцак – фізичний терапевт, реабілітолог центру Next Step Ukraine. У 2016 році закінчив факультет фізичної реабілітації у Львівському державному університеті фізичної культури, проходив стажування у Чехії, Литві, навчався у фахівців зі США, які приїздять в Україну в рамках медичних та реабілітаційних проектів. Працював у Військово-медичному клінічному центрі західного регіону у Львові (2014 рік), реабілітаційному центрі «Модричі» в Трускавці (2015-2017 роки), у відділенні реабілітації хворих з наслідками складних неврологічних травм та ушкоджень в Київській обласній клінічній лікарні (2017-2018 роки).