21 квітня 1920 року було укладено Варшавський договір між Річчю Посполитою Польською та Українською Народною Республікою. Польща визнавала незалежність УНР і надавала військову допомогу у війні з Радянською Росією. УНР в особі Головного отамана Симона Петлюри та членів уряду визнавала право Польщі на Східну Галичину, частину Волині, Підляшшя й Холмщину: території, які де-факто вже були зайняті польськими військами. Попри неоднозначність Варшавського договору та його негативну оцінку з боку багатьох галичан були також позитивні наслідки. Передусім організація спільними зусиллями двох українських дивізій, які уславилися в боях із радянськими військами.
Коли згадують про українсько-польський військовий союз 1920 року, то передусім мають на увазі діяльність у складі польських військ 6-ї Січової стрілецької (спершу Стрілецької, а згодом Січової) дивізії. У травні 1920-го вона разом із польськими союзниками брала участь у військовому параді в Києві. Потім воювала з радянськими військами на Київщині, Поліссі, Волині… Чи не найяскравішою сторінкою цієї дивізії є оборона фортеці Замостя від радянської 1-ї Кінної армії Будьонного. Формування 1-ї (потім її перейменували на 6-ту Стрілецьку) стало можливим завдяки низці причин. Насамперед через попередню домовленість про укладення незабаром мирного договору з Річчю Посполитою Польською. А також через наявність на території Волині (передусім у Луцьку й Рівному), зайнятій польськими військами, великої кількості вояків Дієвої армії УНР, що не пішли в Перший Зимовий похід. Частина вояків належала до Групи Січових Стрільців, командування якої відмовилося брати участь у поході й наказало вирушити на інтернування, а інші були хворими на тиф старшинами й козаками з різних частин.
Читайте також: Герой двох визвольних змагань
Уже 10 січня 1920 року Головна команда військ УНР видала наказ ч. 2 про формування 1-ї дивізії на території Польщі, керівником якої було призначено полковника Марка Безручка. Наказ підписав Головний отаман Симон Петлюра й військовий міністр УНР Володимир Сальський. Фактично формування дивізії почалося 8 лютого 1920 року на збірному пункті Армії УНР у польському місті Ланцут. Того дня за підписом Безручка було видано наказ ч. 1 про створення «окремої Української дивізії», яка «має по сформуванню переїхати на Україну і стати кадром регулярної армії української для боротьби з большовиками».
9 березня з’єднання було переведено до міста Брест-Литовський, а 21 березня перейменовано з 1-ї на 6-гу Стрілецьку дивізію. Наказом ч. 25 від 31 березня 1920 року полковник Безручко розпорядився сформувати з’єднання в такому складі: штаб дивізії, сотня кінноти, телеграфна чота, два штаби бригад, чотири штаби куренів, вісім піших півсотень, вісім кулеметних півсотень, штаб гарматного полку, дві батареї по дві гармати і два кулемети, технічна сотня, дві телефонічні й телеграфну чоти при артилерії.
5 квітня 1920 року дивізію оглянув начальник військової місії та інспектор усіх формувань у Польщі генерал Віктор Зелінський і схвально відгукнувся про формування з’єднання. Він перевірив 1-шу бригаду сотника Сушка, розміщену в казематах на форту «Берга»; 2-гу бригаду сотника Вороніва, старшинську й немуштрову сотні в «червоних» казармах; гарматний полк полковника Насоніва в «червоних» казармах на Шпитальному острові та ін. Загалом у дивізії було 459 старшин та 1768 підстаршин і стрільців. 7 квітня дивізія отримала від поляків гармати, проте, як було зазначено в документах, «з зовнішнього боку вони відремонтовані, але дуже старі і розстріляні». 28 квітня перші частини дивізії приїхали з Брест-Литовська до Бердичева, де розмістилися в казармах на Лисій горі.
У Бердичеві 6-ту Січову стрілецьку дивізію підпорядкували 2-й польській армії генерала Антонія Лістовського. Як згадував старшина дивізії Петро Самутин: «Тут же в Бердичеві відбулося посвячення прапора дивізії, найбільшої нашої святости, зложення присяги на вірність Україні, перегляд та дефіляда частин дивізії. Були це незабутні хвилини».
Читайте також: Чому євреї воювали в армії УНР
Водночас на польсько-радянському фронті відбулися радикальні зміни. У ніч із 23 на 24 квітня 1920 року 2-га і 3-тя бригади так званої Червоної української галицької армії, які перебували на протипольському фронті Червоної армії, перейшли на бік поляків. Мотивом стало бажання галичан долучитися до Армії УНР, що тоді формувалася на території Польщі. За таких умов 25 квітня 1920 року польські війська перейшли в наступ проти Червоної армії. 26 квітня полякам вдалося захопити Житомир, 27 квітня — Бердичів, 28 квітня — Вінницю, Овруч, Коростень і Радомишль. Радянські війська намагалися влаштувати оборону в районі станцій Малин, Жмеринка та міста Бар, але після затятих боїв ці населенні пункти також перейшли до рук поляків. До 7 травня на фронті тривало затишшя, що врешті дало змогу червоним військам відступити без утрат та евакуювати з Києва більшовицькі установи.
Парад 6-ї Січової стрілецької дивізії в Бердичеві: Симон Петлюра вітається з польським генералом Антонієм Лістовським, поруч прапороносець із прапором з’єднання
Польські війська вступили до Києва 8 травня 1920 року. До ранку наступного дня вони зайняли всі мости й плацдарми на лівому березі перед собою. У зв’язку зі стрімким наступом польських військ із Бердичева до Києва було викликано 6-ту Січову стрілецьку дивізію. 8 травня ешелони з українськими вояками прибули на станцію Пост-Волинський і Київ-Пасажирський. Після вивантаження частини дивізії розмістилися в Києві. Штаб і комендантська сотня з кінною чотою розташувалися в районі вулиці Фундуклеївської (нині Богдана Хмельницького). Стрілецькі й гарматна бригади, кінний і технічний курінь зайняли будівлю 1-го Київського військового училища (Костянтинівського) на Печерську (нині тут розташовано Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації Збройних Сил України). Обоз розмістився в Михайлівському монастирі (тимчасово).
Один із мешканців Києва, юнак Мозаревський, у своїх спогадах дещо суб’єктивно описав вступ до Києва 6-ї Січової стрілецької дивізії, що його бачив на власні очі: «Через два дня после вступления в город поляков пришли наконец и петлюровцы. Они приехали в эшелонах и выгрузились на товарной станции. Одеты они были в прекрасные американские френчи и брюки. В город они вступили с песнями и с цветами в дулах винтовок. Жители относились к ним гораздо хладнокровнее, чем к полякам. Чувствовалось, что украинцы играют здесь второстепенную роль, что они не нужны…».
Читайте також: «(Не) Загинути на площі Саській із шаблями в руках»
9 травня 1920 року в Києві було організовано парад союзних військ. Командир комендантської сотні 6-ї Січової стрілецької дивізії Самутин згадував про це так: «В дефіляді взяли участь такі частини: а) 1-ша Легіонова дивізія, б) частини Оперативної Групи полк. Рибака, в) 15-та Великопольська дивізія, г) тяжка артилерія та д) 6-та Січова стрілецька дивізія. Дефіляду приймав командуючий 3-ю польською армією генерал-поручник Ридз-Смігл зі своїм штабом, біля нього стояв командир 6-ї С. с. д. генштабу полковник Марко Безручко та гості, що прибули до Києва: з Головного польського штабу полковник Стахевич, французький полковник Ганнот, військовий аташе Японії майор Ямавакі. Дефіляда відбулася на одній із найкращих вулиць Києва: на Хрещатику. Дефіляда перейшла чудово. Їй приглядалися великі маси киян. Комендантом міста Києва від поляків був призначений полковник Ольшина-Вільчинський, із українського боку сотник Громико. Київ поділено на райони та призначено районових комендантів: як із боку польського, так і українського. Співпраця між комендатурами була добра». Від 6-ї Січової стрілецької дивізії в Києві постійно виставляли 10 вартових караулів: біля Арсеналу, на Печерському базарі, на вул. Рибальській та в інших місцях Печерська».
Головного отамана УНР Симона Петлюру зустрічають на київському вокзалі. Польський генерал Едвард Ридз-Смігл складає рапорт
Знаменною подією в житті Києва та 6-ї Січової стрілецької дивізії став приїзд Головного отамана УНР Симона Петлюри. Із цієї нагоди в місті було організовано ще один парад. Його докладний опис зберігся в наказах по 6-й Січовій стрілецькій дивізії: «Завтра 23 травня о 12 годині приїжджає п. Головний отаман. Для зустрічі його на двірці призначаю від 1-ої бригади почесну сотню з оркестром, якій прибути на двірець на 11 годину ранку і стати за вказівками польського коменданта м. Києва полковника Ольшина-Вільшинського. На двірці бути присутніми к-рам 1-ої бригади і 46-ї стр. Куріня. Після зустрічі почесна сотня відправляється до царського палацу, по Олександрівській вулиці, де становить почесну варту. Парад військам. Для перегляду війська шикуються в такому порядку: а) на правому крилі від рогу Володимирської і Софійської вулиць становляться всі старшини українські, а лівіше польські (вільні від служби), дальше вліво оркестр 16-го гарматного полку; від оркестру вліво — чолом на пам’ятник Богдану — 1-ша бригада; далі 2-га бригада; технічна сотня — чолом на Софійську вулицю, по обох боках пам’ятника Богдану стає гарматний полк; вздовж Володимирської вулиці, замикаючи каре, стане батальйон польського війська. З огляду на невеликий розмір площі військам стати в резервних колонах на зменшених дистанціях і інтервалах. Порядок дефіляди. По скінченню молебня за особливим розпорядженням війська витягуються по Володимирській вулиці, маючи голову колони біля входу в сквер. Порядок розміщення в колоні: 1-ша бригада, 2-га бригада, технічна сотня, гарматний полк і польський батальйон; гарматному полку щоби стати на своє місце в колоні обійти поза присутніми по Житомирській вулиці чолом на Володимирську вулицю. Для розміщення частин на площі вислати на 9 годину ранку на Софійську площу від кожної частини напрямкових при відповідних старшинах (старший від 2-ї бригади). Частинам прибути на Софійську площу з розрахунком, аби бути уставленими до 11 години. Форма одягу похідна. Командирам піших частин бути в пішому строю. З приводу того, що я буду зустрічати п. Головного отамана на двірці і своєчасно можу не прибути, парадом командувати командирові 2-ї бригади, підполковнику Вороніву. По закінченню дефіляди частинам повертатися додому: по Володимирській — Фундуклеївській — Хрещатику — Олександрівській і Московській вулицях».
Уже згаданий Мозаревський, який був свідком цього параду, стверджував, що в ньому взяли участь 4–5 тис. українських військових і 15–18 тис. польських, що є очевидним перебільшенням. Приймали парад Головний отаман Симон Петлюра й польський генерал Едвард Ридз-Смігл. У Києві дивізія значно поповнилася старшинами, проте добровольців-козаків вступило небагато. Із Чернігівщини до січових стрільців влився повстанський загін у складі 128 бійців на чолі з поручником Синельником і хорунжим Гайдаром-Сокирою. До того ж прибуло кілька добровольців із району Білої Церкви: вочевидь тих, які були січовиками ще наприкінці 1918–1919 року.
Читайте також: «Голлівуд» на березі Чорного моря
Під час перебування 6-ї Січової стрілецької дивізії в Києві також відбулися дві події культурного значення, які детально описав у своїх спогадах Самутин: «31 травня 1920 року дивізійний хор, що складався зі стрільців, підстаршин і старшин під орудою професора музики адміністративного підхорунжого Степана Шабаліна, дав вечором концерт у саду Купецького Зібрання. Репертуар: стрілецькі й народні пісні. Як учасник мушу сказати, що хор зробив надзвичайне враження на присутніх. На концерті була маса-масенна людей, мешканців Києва та його околиць. Багато вояків: українців і поляків. Концерт був безплатний. Кілька разів хор мусів виступати на «біс». Диригент хору отримав букет квітів. Усі хористи переживали ці незабутні хвилини разом із приявними й відчували на собі кожний їхній погляд. Ми бачили сльози й радість на обличчях тих, що жили разом із нами одними думками. Захопленню не було кінця. 6 червня 1920 року відбулося відкриття стрілецького клубу. Все це невтомна праця начальника культурно-освітнього відділу дивізії сотника Гриця Гладкого».
Варто згадати про ще один гучний, але прикрий випадок, що відбувся в Києві під час перебування українських військ. 5 червня 1920 року стався вибух у будівлі української комендатури за адресою Прорізна, 26. Нині це садиба на розі вул. Прорізної та вул. Патрожинського (імовірно, ідеться про маленький будинок, який був на вул. Паторжинського). Він настільки постраждав від вибуху, що в 1920-х його розібрали. Це місце досі порожнє. У вибуху звинуватили українського коменданта Києва сотника Громика та його підлеглих. Пізніше Громико виправдовувався, що вибух влаштував безпосередній начальник комендатури поручик Серга. Раніше поручика викрили як грабіжника, заарештували й замкнули в тій-таки комендатурі. Серга якось звільнився, організував терористичний акт і втік. Нині вдалося з’ясувати, що він був радянським агентом, після 1920 року служив у Червоній армії, пережив усі репресії й помер у званні полковника та як персональний пенсіонер у Москві в 1968 році.
Відзначення 10-ї річниці заснування 6-ї Січової стрілецької дивізії, Варшава, 1930 рік. За столом сидять генерал Володимир Сальський, президент УНР Андрій Лівицький, генерал Марко Безручко та ін. На задньому плані доволі пошарпаний прапор дивізії
Водночас на польсько-радянському фронті відбулися значні зміни. Радянська 1-ша Кінна армія прорвала фронт, тож польські й українські війська мали відступити з Києва. У ніч із 8 на 9 червня вони без бою залишили місто. Коли поляки виходили з Києва, то зруйнували Микільський ланцюговий міст. До того ж було підірвано генерал-губернаторський палац. Частини 6-ї Січової стрілецької дивізії відступили в сторону Софіївської Борщагівки та Святошина, де зайняли позиції по річці Ірпінь.
До 1 вересня 1920 року 6-та Січова стрілецька дивізія не припиняла бойові дії з радянськими військами. У цей час, зокрема, вона брала участь у затятих боях у районі Більської Волі (6–11 липня) та обороні фортеці Замостя від 1-ї Кінної армії червоних (20–31 серпня). Із 7 вересня 6-та Січова стрілецька дивізія воювала у складі Армії УНР. Під час останніх листопадових боїв стрілецькі частини дивізії розбила Червона армія в перший же день її наступу 11 листопада 1920 року під селом Попівці. Рештки з’єднання й артилерію врятувала від розгрому відчайдушна атака 6-го кінного куреня. Рештки дивізії разом з іншими частинами Армії УНР перейшли Збруч і були інтерновані поляками. 7 грудня роззброєних вояків дивізії помістили в Олександрово-Куявський (Олександрів) табір інтернованих.
Але на цьому героїчна історія дивізії не закінчилася. У листопаді 1921 року 191 старшина та стрілець 6-ї Січової стрілецької дивізії взяв участь у Другому Зимовому поході. Більшість із них загинула. Остаточно дивізія припинила своє існування влітку 1924 року в таборі інтернованих Каліш на території Польщі, але чимало її старшин і козаків пізніше закінчили вищі навчальні заклади й досягли успіху в громадському житті. Останній ветеран 6-ї Січової стрілецької дивізії, Микола Личик (5.02.1897–20.03.1999), помер у Сполучених Штатах Америки вже за часів незалежності України. До кінця своїх днів він був при ясній пам’яті й багато спілкувався з гостями (істориками, громадсько-політичними діячами тощо) з України.