Вже кілька років поспіль ми є свідками турботливого ставлення українських інтелектуалів до своїх щедрих спонсорів, які є, за дивним збігом (або й недивним), спонсорами влади, що планомірно й послідовно підгрібають під себе країну, чавлячи в ній все живе.
Не певна, чи саме звідти починалось, але запало в пам’ять тривожним дзвінком піклування української інтелігенції про карму олігархів. І не просто, а інтелігенції національно свідомої, тієї, яка може сказати: «(…) на сьогодні є лише один об’єкт, проти якого я виступаю, – це українська влада. Я вважаю її абсолютним злом, яке веде країну та суспільство до дедалі глибшого занепаду й остаточного розпаду людського в людях». Але на запитання, хто ж спонсорує міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz, письменник і хедлайнер заходу, відповіді не знайшов, позаяк не знав. Підказав журналіст, на що письменник жваво зреагував: «Фірташ? Окей, хай покращує собі карму добрими справами». Особиста річ, звісно. Але навіщо тоді називати голову парламенту «співучасником розправи над журналістом», а чинного президента напередодні виборів 2010-го – «примітивним недорікуватим дядьком із кримінальним минулим»? До творення цього типу влади долучилися ті самі три найвідоміші олігархи, які виявилися, зокрема, безвідмовними меценатами укрсучлітівського мейнстриму.
Про яке-таке протистояння інтелектуальної еліти може йтися, якщо найпрестижніші інституції мають схилитися в поклоні перед такими щедрими спонсорами: і Києво-Могилянська академія, і Український католицький університет, і Програма україністики в Кембриджі, і Львівський книжковий форум… Тож цілком закономірно, що саме інтелектуали закликали президента «жорстко» наводити лад і йти відважно «обраною Вами дорогою – реформуйте Україну, не допустіть згортання реформ, ламайте корупцію і ведіть державу до демократичного урядування. З Вами – народ». Це той самий «народ», що й із Лєніним був, і зі Сталіним, і з Хрущовим, Брєжнєвим і Путіним також. Діставши таку підтримку, президент – уже не «вождь пролетаріату», а олігархату – і навів жорстко лад, адже ж ви просили. І якраз у ті дні, коли арештовували Тимошенко. І хто просив! Президент КМА, режисер-шістдесятник, письменник-постмодерніст, директор Інституту українознавства… Сказав же керманич: «Хто платить, той і замовляє музику». Німецькою це перекладається Sitz!
Відтак хіба доводиться чомусь дивуватись? Тому, що амбітний реформатор українського театру вважає кращим твором часів Незалежності роман радниці президента? Чи тому, що лідерка «противсіхів» теж докладається до покращення карми монополіста українського газового ринку, виступаючи з чернівецькими своїми читаннями на тлі його врочистих ініціалів? Йдеться ж бо про «незаангажованих літераторів», далеких від брудної політики. В перекладі українською мовою це означає: за червоної влади вступати в компартію, за помаранчевої – брати гроші на видання патріотичної книжки в президента, а за блакитної – користатися з ласки олігархів, що успішно завершують демонтаж Української держави. Виявляється, ці інтелектуали в програмі «проти всіх» роблять вагомі винятки.
Причому мають для цього чудове самовиправдання: вони нам винні, оскільки вкрали в держави. Словом, шкода, що Ахать Брагін не встиг посприяти розквіту української культури.
От коли термін «укрсучліт» набув свого реального сенсу: гламурний колабораціонізм.
Вивершує цей сюрреалістичний спектакль відомий епізод на останньому Форумі видавців. ЗМІ повідомляють: «У Львові освистали ідею книжкового форуму під егідою Януковича». А наступного дня стало відомо, що керівництво таки звертатиметься до президента з проханням патронувати наступний – ювілейний – форум. На що деякі письменники заявили, мовляв, ноги їхньої там не буде…
Постає запитання, а у нас в університетах принаймні десь викладають логіку? Бо це як, якщо форум фінансує спонсор президента, то нога є, а коли сам глава держави патронує, то ноги не буде? А в чім, власне, відмінність?!
Прикладів можна навести чимало. Але мова не йде про окремі випадки людей культури з інфікованою мораллю. Йдеться загалом про здатність – тобто нездатність! – значної частини культури до самоорганізації, до дії та відповідальності за неї, до моральної присутності в суспільстві. Це не брак грошей. Адже кошти надходили потоками з діаспори. А ще ж західні фонди, програми, гранти – несть їм числа. Це брак елементарної людської чесності. І громадянської свідомості.
Хіба не краще організовувати вдесятеро скромніші дійства порівняно з Львівським форумом і Чернівецьким фестивалем за значно менші кошти, з меншою кількістю людей, де, однак, голос інтелігенції мав би свою моральну вагу? Менше люстр і натовпів, менше популістських акцій з читанням поезії на базарі та гонораром у жменю малини, менше питва і самозакоханих рецитацій, а більше натомість тривкої в часі протестної інтелектуальної енергії.
Один італійський політолог, аналізуючи руйнівний для Італії феномен Берлусконі, сказав: «Я не боюсь Берлусконі при владі. Я боюсь Берлусконі в собі». Замініть назване тут ім’я на актуальні для українських реалій – і дістанете пояснення.