Колись поети – ці витончені натури, служителі вічного й величного – сиділи, як відомо, у вежах зі слонової кості. Гессе відкрив навіть особливу країну Касталію (у грецькій міфології так називалося джерело натхнення на Парнасі), мешканці якої «грали в бісер». Були часи, коли Касталія протистояла диктаторам і диктатурам, викликаючи у натовпу не тільки дешевий подив, а й душевний порух. Сьогодні ж Касталія переживає страшний занепад, викликаний комерціалізацією мистецтва. Останні її мешканці терміново покидають збанкрутілі вежі, оселяючись хто в бункері, хто у глухому селі. Дехто стає навіть ренегатом. Юрко Іздрик – найрафінованіший естет сучасної української літератури – усього цього не потребує, бо, як равлик, носить свою хатку на спині. Його творчість нагадує чудернацьку мушлю зі спресованих чужих думок (цитат), що їх присвоїв і засвоїв Іздрик, його особистого досвіду (часто й комплексів) і, звичайно ж, снів (таких вибуялих у ранній творчості). Письмо Іздрика – герметичне, його книжки взагалі мало нагадують книжки, про що й пишуть у ЖЖ обурені читачі. Наприклад, «АМ™» побудована за принципом кубика Рубіка, «Острів КРК» складається із тексту й коментаря, «Воццек» симетрично ділиться на дві частини – «День» і «Ніч», а збірка «Таке» виникла як комп’ютерний проект – публікувалася у вже згаданому ЖЖ. До речі, письменник чудово розуміє, що його книжки надто складні, тому поставив собі за мету писати просто, аби «могла читати мама». Іздрик дивиться у корінь проблеми – люди усе-таки хочуть читати, а не розгадувати головоломки. Одначе досі омріяної простоти цьому учасникові «станіславівського феномену» досягти так і не вдалося. Можливо, це й закономірно. Якось Кость Москалець назвав Юрка Іздрика не компілятором, а композитором (у первісному значенні цього слова), який компонує, збирає свій твір із уже відомих, готових форм, даруючи читачеві можливість відчитувати приховане, вгадувати вже чуте й бачене, але зовсім у зміненому контексті.
Здається, простота взагалі не для Іздрика. Адже його текст – не просто палімпсест, а гіперпалімпсест, у якому десяток текстів наклались один на одного так, що іноді їх не тільки неможливо відчитати, а й відділити. В останній книжці пов’язаних між собою оповідань чи фантастичних мініатюр під назвою «Таке» критики переважно фіксують свою увагу на прямому й прихованому використанні автором цитат, героїв, символів і навіть способу мислення Пєлєвіна. Якщо Пєлєвін приписує передмову до роману «Чапаев и Пустота» Ургану Джамбона Тулку VІІ (реальному ламі школи Гелугпа), то в «Таке» Іздрика колишній Воццек, згодом Леон й Окрю Іржон перетворюються на Ургана (іноді його ім’я звучить як Ургант). Проте в «Таке» Урган-Ургант ніякий не лама. Перед нами той самий залежний чувак (Воццек-Леон-Окрю Іржон), який ніяк не збагне, точніше не відчує, що прийшов у світ для радості, що він нікому нічого не винен, і жодних інших обов’язків, окрім як тішитися і принагідно славити Творця, в нього немає. Нагадаю, головною темою творчості Іздрика, його ідеєю фікс була і залишається тема залежності. Звісно, йдеться про залежність людини від алкоголю або наркотиків – усі герої письменника переживають як не бодун, то напад delirium. Проте насправді усі часткові залежності є наслідком найтяжчої з її форм – сліпоти. Якщо вірити Іздрику, наркота – не ключ до раю, а універсальна відмичка. Різні халявщики, психи, тобто всі залежні типи хочуть зазирнути в рай (сад). Оскільки їм бракує уяви, доводиться вдаватися до різного роду психоактивних препаратів і речовин. При цьому залежні (принаймні спочатку) не здогадуються, що за посередництвом стимуляторів уяви можна зазирнути не в сад, а тільки в пекло.
Для Іздрика важливим текстом було і залишається Святе Письмо. У «Воццеку» основним композиційним прийомом (хоча це й цинічно звучить) служить молитва «Отче наш». У «Таке» з’являється Книга Прибуття, Книга Входу, Книга Приходу. Перекроюючи біблійну історію про гріхопадіння, автор протестує проти того, аби християнство сприймали як недільну школу для дебілів. Одначе дотепні розумування Іздрика з приводу віри часом усе-таки звучать як розумування юродивого: «Якщо наш Бог – начальник житлово-експлуатаційної контори, то світ наш – законно-мірно засцяний під’їзд, а релігій у нас усього дві: «Свєта – нєт» і «Тьома – лох». І вдупубачення».
У «Таке», як і в попередніх книжках, Іздрик намагається класифікувати людські типи. Якщо раніше він виділяв у середовищі людей клас мудаків (до якого, варто віддати Іздрику належне, автор зарахував і себе), то тепер поділяє людство на невротиків (що «створили мистецтво і весь артистичний бедлам») і психопатів (що «ідуть до мети по трупах», їхніми «добрими намірами вимощена дорога до травмпункту (і банкомата)»). Окрему увагу цього разу Іздрик приділив «тяжОлим» (аналог Прохаськових непрОстих), владолюбним типам, через яких людство ніяк не може перевести подих.
Одначе найцікавішим у композиторській діяльності Іздрика є те, що письменник змінює кожного цитованого ним автора за власним образом. Насправді відмінностей між Пєлєвіним й Іздриком набагато більше, аніж подібностей. Пєлєвін – письменник соціальний, якому вдалося втілити у своїх книжках всю історію Росії після розпаду СРСР. Іздрика ані соціальні, ані національні проблеми насправді ніколи не цікавили. Його захоплює авангардовий спосіб мислення Пєлєвіна. Тому, якби колись Пєлєвін захотів стати просто авангардистом, а не блискучим романістом, він став би Іздриком. Аналогічно, якби Гессе був растаманом, то існував би в тілі Іздрика. Таке приміряння класиків світової літератури до себе, їхня маргіналізація нагадує комп’ютерну гру – суцільний віртуал, який захоплює, але може й обриднути.
Книжки Іздрика розраховані на досвідченого, спокушеного читача, бо сам Іздрик є ним. Через те, щоб зрозуміти прочитане, розгадати його шараду, нам доводиться щоразу примовляти: «Равлику-Іздрику, вистав ріжки!», тобто підкажи, де ж шукати нам витоків твоєї думки? Тут усепереможний Автор (як і Борхес), який начебто помер, відкриває карти: витоків, джерела якраз і не існує, бо у світі немає послідовності, тим паче еволюції, яка в уяві Іздрика взагалі асоціюється з пеклом. У світі все існує одночасно, бо й світ – це ніщо інше як гіперпалімпсест різних культур, релігій, літератур і традицій.