Обабіч Атлантики політиків гріє думка про те, що погано оплачуваним прошаркам населення можна допомогти, наказавши підняти оклади. Барак Обама хоче підвищити законодавчо встановлений мінімальний рівень оплати праці у США на 40%, тобто найменший погодинний заробіток становитиме не $7,25, як нині, а $10,1. Більш ніж три чверті американців цю ідею підтримують. У Німеччині, одній із небагатьох заможних країн, що досі не мають установленої мінімалки, новий коаліційний уряд щойно ухвалив рішення про запровадження її для всіх на рівні €8,5 за годину від 2015 року. У Великій Британії, де прожитковий мінімум почав діяти 1999-го, опозиційна Лейбористська партія хоче схилити компанії до «добровільної» виплати більших мінімалок.
Для прибічників вільного ринку, серед яких і The Economist, примусове регулювання зарплат – це тривожний дзвіночок. В умовах конкурентного ринку все, що штучно підвищує ціну праці, може позначитися на попиті на неї, а відтак першими втратять роботу саме некваліфіковані працівники – люди, яким втручання держави мало б допомогти. Саме тому Мілтон Фрідман назвав законодавче встановлення мінімальної оплати праці формою дискримінації низькокваліфікованого персоналу. На його думку, збільшення доходів бідного зайнятого населення слід забезпечувати за рахунок цільових державних субсидій – це куди раціональніший спосіб боротьби з убогістю.
The Economist скептично ставиться й до переваг мінімальної зарплати. Однак нерівність за доходами у суспільстві зростає, частка зарплат працівників у національному доході зменшується, тож допомога низькооплачуваній робочій силі дедалі потрібніша. У період суворої економії у світі вирішення цієї проблеми за рахунок субсидій для зайнятих, але бідних, реалізувати складніше, адже державні бюджети і без того переобтяжені. Тим часом варіанти на кшталт здирницького оподаткування заможніших прошарків є малопривабливими.
Читайте також: Як прожити на «біологічну норму»
Крім того, скромний прожитковий мінімум – це не так погано, як гадають пуритани-неокласики. На відміну від того, що пишуть у підручниках, реально на ринках праці немає ідеальної конкуренції. Знаючи про витрати й ризики, що чекають на працівників, охочих змінити роботу, роботодавці можуть пропонувати зарплатню, нижчу за ринкову. Тож не надто висока мінімалка, визначена законом, може усунити цю проблему і гарантувати працівникам вищий оклад без негативного впливу на кількість робочих місць.
Французькі уроки
Цей аргумент підтверджують факти. В умовах гнучкої економіки низька мінімальна зарплата, схоже, не надто позначається (або взагалі не позначається) на зайнятості. Федеральна мінімальна оплата праці у США, що становить 38% середнього доходу, є однією з найнижчих у багатому світі. Деякі дослідження показують, що установлений в усіх США чи окремих штатах рівень зарплатного мінімуму не шкодить зайнятості. Інші – що справляє лише незначний вплив. Однак жодні дослідження не виявили серйозної шкоди. Мінімальна зарплата у Великій Британії сягає близько 47% середнього доходу (причому для молоді є нижчою); там вона також, здається, не спричинила масових звільнень.
Однак висока мінімалка, особливо в умовах негнучкого ринку праці, справді завдає удару по зайнятості. Франція запровадила найвищу серед багатих країн межу: понад 60% середнього доходу для дорослих працівників, а молодь отримує значно вищий відсоток стандартної зарплати порівняно з однолітками в інших країнах. Це й пояснює катастрофічний масштаб безробіття серед молодих людей у Франції: 26% у віковій категорії від 15 до 24 років.
Тож уряди, які планують установити мінімальну зарплату або змінити її ставку, мають засвоїти два уроки, виходячи зі світової теорії та практики. По-перше, мінімальна ставка має бути досить скромна: скажімо, менша за 50% середнього доходу, причому для не вельми продуктивних прошарків населення (молоді й осіб, які тривалий час не працювали) нижча. Німеччина хоче порушити це правило. Там пропонують запровадити прожитковий мінімум на рівні 62% середнього доходу. Кожен шостий працівник у ФРН заробляє менше за цю суму, тож люди втрачатимуть роботу, особливо на відносно малопродуктивному сході країни. У Великій Британії «зарплата, за яку можна жити» і якої добиваються активісти, на 20% перевищує мінімальну. Якщо вимогу виконають, це, не виключено, суттєво позначиться на зайнятості. А от запропоноване у США підняття є помітним, однак мінімалка усе ж таки не сягатиме понад 50% середнього доходу по країні.
По-друге, політики мають залишити справу встановлення мінімальної зарплати технократам. У Великій Британії законодавчо окреслений мінімум переглядають щороку, враховуючи статистику і рекомендації економістів із Комісії з мінімальних виплат; зазвичай він поступово зростає. У США федеральну мінімалку визначають політики, і збільшується вона нерегулярно, часом дуже різко. Це аж ніяк не сприятливо для американських працівників чи їхніх роботодавців.
Зрештою, уряди мають пам’ятати, що мінімальна зарплата – м’який спосіб боротьби з бідністю. Їм не варто в такий спосіб відвертати увагу людей від фундаментальних причин низьких заробітків (брак освіти та професійних навичок) і відповідно від заходів, спрямованих на подолання цих проблем.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com