Яку роль відіграють матеріальні символи історичної епохи у свідомості суспільства, що з ними живе?
— На мою думку, головна відповідь: вони важливі для формування чи підтримки групової, здебільшого національної, ідентичності. Особливо це актуально для пострадянських теренів. Адже 15 республік, які стали незалежними після розпаду СРСР, мусили обґрунтувати своє право на суверенітет і самостійне існування.
Якщо порівнювати роль символів у демократичних і тоталітарних системах, то яка різниця?
— Головна відмінність: у тоталітарних режимах маємо справу з вертикаллю. Мова про рішення влади створити й поширити серед населення своєрідний образ минулого, країни, нації. Це одностороння комунікація.
У демократичних країнах теж бачимо спробу створити загальнонаціональний наратив. Але вони гнучкіше й толерантніше ставляться до можливих інших так званих мікронаративів, скажімо, до меншин. Тобто в ідеальному варіанті демократії все зорієнтовано щонайменше на мирне співіснування. Але в реальності, звісно, виникають конфлікти, тертя. І передусім між наявним «великим наративом», який так чи так через освітню систему вноситься в суспільство, та іншими. Утім, у демократіях з’являються принаймні ще й можливості створювати бічні, інші відгалуження наративу.
Яка політика формування історичної пам’яті після розпаду Радянського Союзу була більш чи менш успішною на пострадянських теренах?
— Згадаймо радянську національну політику. Очевидно, її результати дуже серйозно вплинули на ідентичність країн, які потім стали незалежними. Хоч як парадоксально, у більшовицький період деякі нації підтримували, а деякі навіть створювали. Бралися різні культурні механізми, та сама коренізація в міжвоєнний період за Сталіна, аби формувати спільноти на національній основі.
Читайте також: Свято альтернативної пам’яті
Утім, існували нації, що вже мали свою історичну державність чи бодай пам’ять про неї, дуже сильну ідентичність. То був дуже важливий момент для них і під час творення радянської людини, і після цього. Маю на увазі Грузію, Вірменію з їхніми давніми традиціями державності чи країни Балтії з міжвоєнним періодом модерного націєбудування.
Серед 15 пострадянських країн, на мій погляд, Литва вирізняється тим, що в нас два джерела державності, і це унікально в такій групі (за винятком, певне, Росії). З одного боку, середньовічна державність (Велике князівство Литовське). Із другого — міжвоєнна Литовська Республіка. Це видно з наших символів: середньовічний герб «Погоня» і литовський триколор уже з міжвоєнного періоду.
Поміж усієї цієї панорами різних ситуацій та випадків, маючи різні джерела того, що визначає сучасні нації та національні держави, країни саме на цьому спадку намагаються конструювати свою модерну ідентичність. Як їм це вдається — простіше чи важче, залежить не тільки від джерела, а й від сучасних обставин. Наприклад, відносин із сусідами (Україна і Росія, Азербайджан і Вірменія). Тобто історія тут відіграє дуже серйозну роль, але вона швидше зорієнтована на внутрішні потреби: обґрунтувати, зміцнити конкретну ідентичність, спираючись на конкретні версії минулого.
Як у Литві еволюціонувало історичне світобачення суспільства зі зміною символічних маркерів?
— У нашому випадку ситуація була сприятлива: я вже згадувала про два джерела ідентичності. А ще у нас була жива пам’ять міжвоєнного періоду, це дуже важливо. Коли створювалася незалежна Литва, у правовому вимірі найбільше дивилися саме на той період, сприймаючи сучасну країну як відтворення й продовження тодішньої республіки. Був навіть момент, коли парламент відкинув радянські закони і повернув міжвоєнну Конституцію — вона діяла півдня, але це був символічний акт, що давав зрозуміти: попри окупацію, ми продовжуємо власне традиції тієї національної держави.
Після вступу до ЄС ми стикаємося з новими викликами (і сам Євросоюз за ці кільканадцять років дуже змінився), що приносять багато страхів. Я маю на увазі Литву, Латвію, Естонію та інші країни Центрально-Східної Європи з хвилі вступу 2004 року (на той момент союз був спільнотою національних держав). Сьогодні ми бачимо там тенденцію до федералізації, розмивання понять національної держави, ідентичності. І це викликає великі дискусії: серед литовських інтелектуалів і загалом, як мені здається, у цілій Центрально-Східній Європі. Ці країни не зовсім і не завжди згодні з тими рішеннями, які ухвалюють нині в центрі — Брюсселі чи Страсбурзі. Маючи досвід тоталітаризму й розмивання національної ідентичності в радянський період, вони сприймають такі процеси як певну загрозу.
Який, на вашу думку, вигляд мала б завершена дерадянізація?
— Для Литви та інших країн Балтії трюк у тому, що на рівні риторики, дій, політичних актів вона відбулася давно. Маю на увазі наш лєнінопад початку 1990-х. Тобто публічний простір був очищений від цих явних знаків радянського минулого.
Але на рівні структурному, попри те що політичні еліти прийняли сучасний дискурс і знають, як висловлюватися по-західному, євросоюзному, в них часто залишається радянський менталітет. Оце й пояснює дуже запальні, неадекватні реакції на питання радянського минулого. Гострі дискусії щодо Зеленого мосту зі скульптурами минулого літа, оцінки поета радянського періоду й авторитетного діяча «Саюдісу» Юстінаса Марцинкявічюса (колаборантом він був чи національним митцем), а зараз дебати щодо колишньої будівлі ДАІ, яка стоїть занедбана і яку збираються зносити. Питання в тому, наскільки вона є культурним спадком, а отже, чи зберігати її.
Читайте також: Остаточно прокинутися
Усі ці випадки стосуються однієї проблеми: чи можна вважати феномени культури (архітектури, літератури) радянського періоду важливими й цінними донині? Одні кажуть, що створене в радянський період не є вартісним, бо виникло в період неволі, а творці були колаборантами і зрадили національні почуття. Інші питають: «Якщо всі були такими в радянський період, то звідки взялись ідея незалежності й «Саюдіс»?». Такий-от парадокс. І, що дивно, ми живемо уже 27-й рік за незалежності, але питання радянського минулого й спадку, мені здається, тільки загострюються.
Яка причина? Наскільки тут велика роль зовнішніх факторів?
— Я сказала б, що політичні зміни, особливо агресія Росії проти України, вплинули на дискусії: власне, демонтаж статуй Зеленого мосту мотивований лєнінопадом в Україні. Але якщо дивитися в суть проблеми (чому питання спадку ніяк не вирішується), то відповідь буде саме в незавершеній дерадянізації. Коли неможливо проставити крапки над «і» таким чином, щоб справді попрощатись із цим минулим, простити його і спокійно жити далі, працювати над майбуттям.
Чи може, наприклад, зміна поколінь проставити ці крапки над «і»?
— Усі дуже на це сподівалися. Але зараз ми вже бачимо зміну. Особливо в політичній сфері, де приходять молоді люди. Це показали останні парламентські вибори в Литві. Вони кажуть, що є новими, аби вибирали їх, що вони не пов’язані зі старими кланами. Утім, очевидно, що вони виросли на тому самому ґрунті. І тут я не була б дуже великою оптимісткою. Ментальні та структурні моменти минулих поколінь досі зберігаються.
Читайте також: Стратегії з минулого
Хоча, розмовляючи зі своїми студентами, я відчуваю: питання, які дуже гостро обговорює старше покоління, для них не такі актуальні, адже вони не пережили радянського досвіду. Їм невтямки, про що ми говоримо. Згодом, думаю, все вирішиться природно. Але навряд чи швидко, бо нині небезпеки радянського часто перемішуються із загрозою з боку Москви в політичному вимірі. А ще в нас багато стереотипів стосовно Росії. Бракує об’єктивного неупередженого розуміння речей. Тому легко розігрується карта кліше, коли людей називають ворогами тільки через сумніви в тому, наскільки цінний чи важливий для них спадок періоду СРСР.