Раптове ПРОзріння

Багато хто вважає, що США, відмовившись від розміщення найближчим часом третього позиційного району системи ПРО у Східній Європі (ракети-перехоплювачі – у Польщі, протиракетний радар – у Чехії), пішли на поступки Росії. У Москві принаймні такою думкою тішаться, ставлячи цю подію в перелік власних геополітичних перемог. Утім, останні щонайменше 100 років демонструють: якщо США і йдуть комусь на поступки, то лише на догоду собі.

 

 

З приходом у Білий дім адміністрації Барака Обами трансформація підходів до архітектури світової ПРО читалася. Пояснення й обґрунтування повороту ледь не на 180 градусів знайти було неважко.

Наприклад, представники Пентагона напередодні «доленосного» рішення в унісон заявляли, що поточний аналіз свідчить про відсутність у найближчі 15 років реальної ракетної загрози з боку Ірану (щоправда, якщо мати на увазі ракети великої дальності). Те, що ця загроза з тієї самої опери, що і ядерна зброя в Іраку або Усама бен Ладен, і так було зрозуміло. А епопея довкола глобальної системи ПРО все більше почала нагадувати мультфільми із серії про СОІ – стратегічну оборонну ініціативу 80-х років минулого століття. Однак аналітичні викладки щодо зовнішніх загроз оприлюднили лише тепер. Насправді рішення не було спонтанним, і Білий дім таким кроком вирішив для себе кілька завдань.

 

Насамперед знято напруження всередині НАТО, зокрема усунуто невдоволення європейських «старожилів» в особі передусім ФРН і Франції однобічною ставкою в питаннях ПРО на двох неофітів: Польщу та Чехію. Це підтверджують схвальні відгуки канцлера ФРН Ангели Меркель, президента Франції Ніколя Саркозі («Чудове рішення!») та генсека НАТО Андерса Фог Расмуссена.

При цьому Чехії та Польщі не слід надто перейматися рішенням США, що начебто становить загрозу національній безпеці країн. Особливо останній. Можна впевнено сказати, що Варшава і далі отримуватиме від Вашингтона значну військово-технічну допомогу, щоправда, дещо в іншому форматі. Наприклад, у сегменті протиповітряної оборони (ППО) це будуть поставки сучасних зенітно-ракет­них комплексів Patriot. А образи поступово забудуться. До того ж низка заяв свідчать про те, що розміщення стаціонарних об’єк­тів ПРО, зокрема, у Польщі лише перенесено на віддаленішу перспективу – 2015–2020 роки. Мабуть, коли загроза від Ірану стане справді реальною.     

 

По-друге, США зробили спробу виграти час, що має всі шанси стати вдалою. Аналізуючи рішення США, чомусь ніхто не бере до уваги суто економічного аспекту питання. У США також рахують гроші, попри всі їхні сотні мільярдів (ледь не трильйон) доларів, що витрачаються на оборонні потреби. Тож цілком правдоподібною виглядає версія, що у Вашингтоні просто переміг здоровий фінансовий глузд. Не забуваймо, що триває світова криза.

 

До того ж ніхто остаточно від самої ідеології глобальної ПРО не відмовляється. Лунають ґрунтовні коментарі, що система стане мобільнішою, ешелонованішою, гнучкішою та економічнішою (орієнтована, до речі, проти ракет малої та середньої дальності… Ірану). Тривають серйозні обговорення передусім із російською стороною, де окремо підкреслюється, що без неї цей проект неможливий. Президент Обама отримує черговий штрих до портрета головного борця за мир у всьому світі, «несподівано» одержавши Нобелівську премію того ж таки миру (хоч не хоч виникають паралелі з Михайлом Горбачовим).

Зрештою, Вашингтон після низки «кроків назустріч» Москві, поміж яких різке охолодження до ідеї розширення НАТО (зрозуміло, що йдеться про Грузію та Україну) та зміни концепції ПРО, забезпечив собі «моральне» право на певні поступки з боку Росії. Насамперед це стосується відмови від продажу тому ж таки Ірану сучасних озброєнь, зокрема систем ППО С-300. Москва постійно наголошувала, що поява американських систем поблизу російських кордонів є прямою загрозою національній безпеці Російській Федерації. Цей подразник на сьогодні усунуто. З Москви вже пролунали заяви на кшталт: «У такому разі ми, звісно, не розміщатимемо своїх мобільних ракетних комплексів «Іскандер» у Калінінградській області. Потреби в цьому немає». Здавалося б, усе йде за планом, усі задоволені, тиша та спокій.

І тут вибухає сенсація у вигляді заяви помічника міністра оборони США з питань міжнародної безпеки Олександра Вершбоу, яку миттєво розтиражували іноземні та вітчизняні ЗМІ: «США розглядають Україну як можливий майданчик для розміщення радіолокаційних станцій у межах нової архітектури ПРО». Тема стає фішкою щонайменше тижня, жваво обговорюється на всіх рівнях, інформаційний простір починає закипати. Природне нерозуміння і вимоги пояснень з боку Росії – як же так, ледве вирішили питання з Польщею та Чехією, а тут узагалі під носом встановлюють протиракетні радари. 

 

Новоспечений міністр закордонних справ Петро Порошенко, ще не оговтавшись від позитивного голосування щодо своєї кандидатури у Верховні Раді, вже дає коментарі з цього приводу. Будучи «глибоко переконаним», голова МЗС цілком логічно стверджує, що рішення про розміщення на території України американських об’єктів ПРО буде неконституційним. Президент України повідомляє, що жодних запитів із боку США з цього приводу не надходило, а чутки коментувати ні до чого. Згодом надходить серія спростувань із боку США. І що, знову тиша?

 

Склалося враження, що пана Вершбоу хтось просто попросив таке сказати, бо останнім часом усе, що стосувалося теми ПРО, протікало гладенько й спокійно. І нікого не цікавило, що фраза могла бути вирвана з контексту, що американський високопосадовець якщо і згадував Україну, то лише з прицілом на ВЖЕ НАЯВНІ на її території об’єкти в контексті нової парадигми глобальної ПРО. Точніше, один об’єкт – радіолокаційну станцію системи попередження про ракетний напад (РЛС СПРН) у Севастополі, від послуг якої нещодавно відмовилася Російська Федерація. Як, до речі, й від аналогічної станції «Дніпро» в Мукачевому. Однак закарпатській РЛС у системі глобальної ПРО місце не знайдеться, бо станція орієнтована на Європу, а розвернути на Схід «Дніпро» фізично неможливо.

 

ФОТО: АР

 

Якщо в США і справді виношують плани трансформувати проект ПРО у максимально відкритий формат із залученням якнайбільшої кількості учасників (а не в межах суто національного проекту, як було за часів Буша), українські об’єкти так чи інакше враховують. Зрештою, чому станції СПРН у російському Армавірі (РФ) та азербайджанському Габалі (використовуються в інтересах РФ, як до недавнього часу об’єкти в Мукачевому та Севастополі) можуть згадуватися в цьому контексті, а український радар – ні? Це зовсім не суперечить (радше навпаки) «новій архітектурі європейської безпеки», що досить жваво обговорюється в межах ЄС та НАТО.

 

Крім того, станція в Севастополі є вигідним варіантом, виходячи з показника вартість–якість, а економічний чинник сьогодні є вагомим, як ніколи. Так, севастопольська РЛС «Дніпро» потребує модернізації, однак це зовсім інші цифри порівняно з побудовою в Східній Європі нових об’єктів такого калібру.       

Майже два роки тому російська сторона відмовою від українських об’єктів СПРН спробувала поширити міф, що станції в Севастополі та Мукачевому є морально застарілими. М’яко кажучи, це не зовсім правильно, і позиція росіян не позбавлена лукавства. Річ у тім, що обидві українські РЛС «Дніпро» є новішими за станції СПРН, що нині експлуатуються в інтересах Росії. Також непереконливими виглядали заяви росіян, мовляв, для РФ дорого платити $1,3 млн за інформацію, отриману українськими станціями. За такі послуги ця сума виглядає символічною. Для порівняння: за наявною інформацією, Азербайджа­ну за оренду однієї станції СПРН в Габалі Росія щороку перераховує близько $7 млн. Вочевидь, рішення РФ про відмову від використання українських РЛС мало політичний характер. На заяви Києва про бажання вступити до НАТО Кремль відреагував відмовою від військово-технічної співпраці з Україною (за винятком критично важливих напрямів).

 

На що наша країна може розраховувати в нинішній ситуації? Розклад такий, що ми можемо або виграти, або не програти. Інтегрування севастопольської станції в архітектуру спільної системи ПРО, безумовно, вигідне українській стороні. При цьому це стосується будь-якого формату системи (американської, світової, європейської, НАТО, російської). Кон­­фігурація – питання третє, якщо до системи буде залучено українські об’єкти. Якщо ж проект глобальної ПРО пройде повз нас, Україна все одно нічого не втратить. Ми досить спокійно пережили російську «антинатовську помсту» у вигляді відмови від використання українських станцій. Втратили радше росіяни, власноруч створивши радіолокаційну дірку, зокрема на західному натовському напрямку. Річ у тім, що українські радари виконували завдання в інтересах РФ, а використовувати їх за прямим військовим призначенням як об’єкти системи попередження про ракетний напад Україна самостійно просто не в змозі. Понад те, у цьому немає потреби. Інша справа – цивільний сектор. Зараз активно вивчаються можливості спільного використання українських станцій із закордонними партнерами, зокрема країнами ЄС. Об’єкти СПРН здатні виконувати цілу низку функцій щодо спостереження за космічним простором. І станції вже мають досвід такого використання. На цьому сьогодні й варто зосередитися, не забуваючи про перспективу участі в глобальній системі ПРО. Це справді безпрограшний варіант.

 

У трансформації підходів США до проблеми ПРО практично непоміченою залишилася одна з ключових деталей. Мабуть, тому що про неї говорили не так резонансно. Деякі високопосадовці США, зокрема міністр оброни Роберт Гейтс, повідомили про плани розміщення елементів системи ПРО на бойових кораблях, що перебуватимуть на чергуванні в північних та південних акваторіях Європи. До речі, ці плани цілком реальні з погляду технічної реалізації та економічної доцільності, на відміну від концепції стаціонарних баз по всьому світові. Адже саме кораблі оснащуватимуться вже наявною морською системою протиракетної оборони Aegis із перспективними ракетами-пере­­хоплювачами SM-3.  

 

Хоч як дивно, у морському напрямку для України також відкриваються певні перспективи. Ще 2008 року один із миколаївських інженерів-корабе­лів небезпідставно вказував на можливість розміщення морсь­кої протиракетної платформи в Чорному морі на базі недобудованого в Україні крейсера «Україна». Досі точаться суперечки, що робити з кораблем, який, за різними оцінками, готовий на 90%. Варіант розміщення на крейсері елементів глобальної системи ПРО справді може зацікавити американців. По-перше, найкоротша траєкторія іранських (а чиїх же ще!) ракет, що можуть бути запущені на Європу, проходить якраз над акваторією Чорного моря. По-друге, відповідно до конвенції Монтре 1936 року кораблі країн нечорноморського басейну не можуть постійно перебувати в акваторії Чорного моря (щонайбільше три тижні), на відміну від «чорноморської» України. По-третє, американська система Aegis, за оцінками експертів, може вирішувати завдання ПРО і, головне, технічно може бути адаптована під крейсер «Україна». Зрештою, для США ціна питання в будь-якому разі виявиться меншою в рази, ніж побудова нової морської платформи. 

 

Таким чином, тільки у технічній площині участь України в проекті побудови глобальної системи ПРО після зміни підходів з боку США цілком реальна і не обмежується лише наявністю радіолокаційної станції СПРН у Севастополі. Простіше кажучи, технічно це реально, а ось із погляду геополітики поки що ні. Утім, очевидно, що тема використання українських РЛС ще не раз мусуватиметься, слугуючи подразником у тих чи інших внутрішньо- чи зовнішньополітичних іграх.