Це якщо просто слухати пісні. Але відчуття радощів та рівноваги в глядачів місцевих новин та слухачів радіо медійники підсилюють контрастом до нашого безхмарного життя — тим, як мерзенно існують за межею наші вчорашні брати. Особливо вражають новини про накопичення бойової техніки та найманців по той бік Дінця. Якщо вірити місцевим новинам (а вони вірять, своєю чергою, місцевій розвідці), то в нас цілять турки та балтійці, а кількість одиниць бойової техніки за річкою може просто звести «ЛНР» нанівець.
Коли починаються новини, всі пасажири маршрутки тамують подих. Здається, що навіть водій веде машину тихіше, щоб не пропустити ані слова. А потім знову Лєонтьєв, знову музика щастя й розмови, ніби нічого не було. Узагалі виникає стійке відчуття потьомкінських селищ. Так не дуже охайна родина готується до прийому гостей, розмірковуючи, що вони далі від кімнати не підуть, тож прибирати всю домівку не варто. Так діється нині в місті й навколо. Відкриваються пам’ятники й фонтани, а у Вергунці водночас вирує водоспад із каналізації. Кілька днів ллє вода, несе каміння й сміття, а в центрі купа квітів, фотографів, журналістів… Дорога в ту саму Вергунку вщент розбита. Водночас з’являється асоціація із землетрусом та американськими гірками. Але саме над цією трасою ставлять заправку для військового автотранспорту.
Читайте також: «Гості» в порожнечі
Приватна власність стає «державною», її огороджують теж чиєюсь приватною власністю — європарканом. Хіба що бетонні доти перед входом навряд чи комусь раніше належали: дуже нові на вигляд. Знову відчуття матриці — паралельних вимірів. По радіо кажуть, що життя налагоджується і щодня стає кращим. А біля входу в м’ясну крамничку на вулиці Карла Маркса вже дві бабусі просять милостиню, спираючись на смітник. Хоча навпроти знову відкрили ресторан: до війни він був найкращий у місті. Нині це літній майданчик: пиво та чебуреки. Тобто журналістам демонструють монумент, розквітлий трояндами центр Луганська, мітинги й демонстрації, а за цим штучним декором — розбиті школи, старі маршрутки, безгрошів’я, марафони на зразок олімпійських з оформленням українських пенсій тощо. Мітинги давно вже нікого з місцевих не вражають.
Читайте також: Дрібні радощі
Це може ошелешити когось у соцмережах, але луганчани знають ціну такій масовості: там усі бюджетники, які мусять стояти, бо зігнали за списками, наказали прийти й стовбичити, а ми звикли жити за наказом. Мабуть, хоч би де ти мешкав, тобі не уникнути плати за життя в тому місті. У нас це мітинги, показуха, безгрошів’я, але ж ми вдома, у власних домівках. А ще в нас неголосно, але офіційно на пошті приймають посилки в Росію. Така собі послуга пошепки. Раз на місяць на одну адресу не більше ніж 5 кг, але працює! Нам і від нас можна відправляти посилки та кореспонденцію. Москва не дуже охоче йде на таке, але це вже хоч щось! Тобто раніше ми бавилися в дочки-матері, як діти: надсилали листи тільки в межах «ЛНР», а нині можемо листуватися з Росією. На пошті посилки беруть, але гучної реклами цьому сервісу не роблять. Знову контрасти. А знаєте, що було кумедно? Що весь медичний університет було зігнано на парад 9 травня в білих халатах, а коли кадети почали непритомніти від сонця й тригодинного очікування, всі медики як за командою відверталися в інший бік, щоб не допомагати хлопчакам у формі. Знову контрасти. Місцеве населення бачить усе. Бачить гумор «Народних» супермаркетів із ненародними цінами. Бачить велику прірву між тим, що на телеекрані й у справжньому житті.
Читайте також: Соціальний ліфт «ДНР»
Бачить, не вірить, але підкоряється правилам, що встановлені владою. Хтось, як у грі «Мафія», злодій, а хтось шериф. Отак і ми граємо. Нам дісталася карта простих мешканців, які не роблять погоди, але без яких місто не буде містом. Ми тло всіх подій. Ми чорна завіса, на якій краще видно головних персонажів. Можна пристосуватися до всіх перемін, можна розслабитись і намагатися дістати задоволення. Можна втрачати нерви, злитися, скаржитись, але це хіба що погіршить здоров’я. У нас справді стали частіше гинути від інсультів, тромбозів, інфарктів, онкології. Пережили обстріли, а вмирають у майже спокійний час. Студентка сказала мені, що посивіла після того літа. А мені думалося, це тільки я помітила по собі: рання сивина як наслідок тих подій… Але в будь-якому разі це краще, ніж померти від інсульту. Такі-от новини про потьомкінські селища нових часів.